Корoткий опис:  Поезія "Міст Мірабо" характеристика

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  Поезія - Вирок Доріану Грею.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  Твір було написано учнем 10 класу. Здано на 10 балів в ЗОШ І-ІІІ ступеня м. Берестечка. Граматичних, орфографічних помилок у роботі не має.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  Трансформацiя образу Фауста у творчостi Й.В.Гете та О.С.Пушкiна

Творчий дух Фауста лине до нас iз загадкових i химерних вiкiв Середньовiччя i Вiдродження, коли людина пройнялася вiрою у свою всемогутнiсть, озброївшись силами таємничої науки алхiмiї, шукала філософський камiнь, за допомогою якого збиралася перетворити будь-який метал на золото, шукала "елiксир життя", щоб повернути собi молодість. У цей час з`являються перекази про магiв i чорнокнижникiв, якi продавали душу дияволу, щоб той допомiг осягнути таємницю буття.
Одна з найпопулярнiших легенд Середньовiччя - легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистостi, що вразила уяву народу.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ГОМЕР (Homeros), грецький поет, відповідно до дaвньої традиції, автор Іліади {Іlіas) і Одіссеї (Odysseіa), двох великих епопей, що відкривають історію європейської літератури. Про життя Гомера в нас немає ніяких зведень, а збережені життєписи і "біографічні" замітки є більш пізніми по походженню і часто переплетені з легендою (традиційні історії про сліпоту Гомера, про суперечку семи міст за право бути його батьківщиною). З XVІІІ ст. у науці йде дискусія , як щодо авторства, так і щодо історії створення Іліади й Одіссеї, так званне "гомерівське питання", за початок якого всюди приймається (хоча були і більш ранні згадування) опублікування в 1795 р Ф. А. Вольфа під заголовком Введення в Гомера (Prolegomena ad

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  «ТЕАТР АБСУРДУ» ЕЖЕНА ЙОНЕСКО
Французький драматург румунського походження Ежен Йонеско
(1909—1994) увійшов в історію світової літератури як найяскравіший
і найпослідовніший теоретик і практик «театру абсурду».
Сам Йонеско завжди говорив, що «театр абсурду» почався саме з його
перших п’єс, з «Голомозої співачки», «Стільців», «Жертв обов’язку». Хоча
значнішим кроком у розвитку цього напряму Йонеско вважав прихід у те
атр у 1963 році Самюеля Беккета з його славнозвісною п’єсою «В очіку
ванні Годо». «Театр абсурду» був від свого початку для Йонеско «театром
боротьби»: проти буржуазного театру, який він іноді пародіював, і проти
реалістичного театру. Реалізм Йонеско вважав просто «театральною шко
лою», стверджував, що сама реальність «нереалістична». У буржуазному
театрі Йонеско не приймав його надмірної заангажованості: надто багато
уваги в такому театрі приділяється питанням економіки та політики. Що
ж нового приніс «театр абсурду»? Йонеско хотів вивести на сцену саме
«екзистенціальне існування людини», показати повноту і цілісність цього
існування і водночас його глибокий трагізм, трагізм, який виникає із усві
домлення абсурдності світу. Йонеско згадує слова шекспірівського героя:
«Світ — це історія, розказана ідіотом, сповнена шуму, позбавлена будьякого
смислу і значення». Саме таку історію хотів передати Ежен Йонеско.
У 1948 році він починає роботу над п’єсою «Голомоза співачка». Не
приймаючи ні реалістичного, ні буржуазного театру, Йонеско намагаєть
ся створити певну пародію на театр взагалі. У п’єсі Йонеско є відверто
пародійні елементи, які відтворюють поширені театральні штампи. На
приклад, славнозвісний монолог пожежника під назвою «Нежить». У ком
позиційному плані такий монолог повинен відігравати роль ключового
для всього твору в цілому, але у Йонеско цей монолог — найяскравіший
приклад абсурду. Але, можливо, найважливішим є те, що «пародія на те
атр» виявляється і пародією на щоденне життя, дуже схоже на реальність,
що викликає ненависть у обивателя.
Коли ж з’явилася найвідоміша п’єса Йонеско «Носороги», вона була
сприйнята як п’єса антифашистська. Сам Йонеско погоджувався із та
ким трактуванням свого твору, але й наголошував на тому, що «Носоро
ги» — ще й п’єса, спрямована проти усіх видів колективної історії, за чим
би вони не були приховані. Він досліджує саму психологію насилля
і підкорення, якому служить сучасна масова свідомість.
На прикладі Ежена Йонеско ми спостерігаємо дуже поширену
розбіжність між декларацією творчості і самою творчістю. П’єси Йонес
ко, написані, здавалося б, за законами «театру абсурду», переросли сам
авторський задум і стали чимось більшим, ніж пародія на театр.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  КОЛИ ПОВЕРНЕТЬСЯ АНГЕЛ?
(За новелою Г. Маркеса «Стариган з крилами»)
За біблійними легендами, ангели уявляються людям прекрасними
юнаками з чудовими, як у лебедів, білими крилами. Це зразки доскона
лості, добрі охоронці людської душі. Недаремно говорять «ангельський
вид», «ангельський голосочок», «не людина, а ангел».
У новелі Г. Маркеса «Стариган з крилами» говориться про ангела —
старенького діда, що впав обличчям у грязюку, борсається там, але не може
підвестися, бо йому заважають великі крила. «Він був одягнений, як жеб
рак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда,
великі пташині крила, обскубані та брудні», «говорив незрозумілою мо
вою». Тобто він зовсім не відповідав людським уявленням про ангелів
небесних. Тому жителі так і поставилися до старигана з крилами — три
мали в курнику, кидали їжу, як тварині, й штрикали та штовхали, щоб
краще роздивитися. Згодом господарі, які знайшли ангела, стали мати
з цього ще й неабияку вигоду — обгородили двір парканом і пропускали
бажаючих подивитися на диво за плату. Вони швидко розбагатіли.
АнгеловідоводилосятакожтерпітижорстоківитівкисинаПелайотаЕлісен

ди, який підріс і залазив до курника. Він навіть заразив старого вітрянкою.
Коли приміщення, де жив ангел, зруйнувалося від часу, стариган із крила
ми бродив по будинку тудисюди. Його звідусіль гнали, а «Елісенда у відчаї
кричала, що це справжня мука — жити в цьому пеклі, напханім ангелами».
Жінкаполегшенозітхнула«засебеі занього»,колипобачила,щоангелвідлітає.
У цій новелі звичайне, буденне переплітається з фантастичним, ви
гаданим, а багато картин — символічні, містять глибокий підтекст. Море
символізує бурхливе і суперечливе життя. Свіжий морський вітер —
відчуття свободи, потяг до широкого, безмежного простору. Люди втра
тили здатність сприймати диво, красу, мрію, зосередилися на буденному,
з усього хотіли мати користь, тому й не сприйняли старигана з крилами,
як ангела, небесне послання. Тільки лікаря «найбільше здивували крила
старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникло ло
гічне питання, чому їх не мають інші люди». Ці крила — символ духовно
го злету. Вони є знаком того, що людству треба одужати морально,
розправити крила й піднестися до духовних вершин.
Отже, образ ангела — це втілення прекрасного, прагнення до високого
ідеалу. На жаль, у сучасному світі немає місця для ангелів. Люди не здатні
сприйняти високі, благородні істини, вони перебувають у полоні байдужості,
корисливості, розрахунку. Але автор має надію на краще, тому ангел не по
мирає, а одужує і відлітає в піднебесся. Але чи повернеться він? Мабуть, коли
люди стануть досконалішими. І вигляд у нього буде набагато кращим, а за
раз він такий, якого заслуговують ці люди, він — відображення їхньої душі.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ЧИ ВРЯТУЄ ЛЮДИНУ КОХАННЯ?
(За романом К. Гамсуна «Пан»)
У світовій літературі Кнут Гамсун посідає одне з почесних місць як
поет кохання, митець, що відкрив і зобразив нові відтінки цього почуття,
показав його складний характер, протиріччя між його життєдайною і руй
нівною силами.
Усі вчинки героїв у романі К. Гамсуна «Пан» визначає кохання. Го
ловний герой роману лейтенант Глан живе відлюдником у лісовій хатині.
Саме тут він почуває себе вільним і щасливим. Серед людей йому неза
тишно, навіть задушливо. Він має душу, відкриту красі і коханню, душу,
яка цурається дріб’язковості, бо може осягнути вічне: коловорот приро
ди, її весняне відродження, літній розквіт, осінній сон. Він нудьгує серед
товариства, що збирається у домі місцевого багатія Мака. Розмови, що
точаться тут про буденні речі, не цікавлять героя, адже він розуміє сутність
людей, розуміє інстинктивно, як звір. Невипадково в романі його погляд
називають «звірячим». Цей погляд допомагає йому відчути ілюзорність
багатьох цінностей і прагнень людського суспільства. Його ідеал — при
рода, а що може бути природнішим за кохання.
Кохання в романі зображується як непереборна сила, непідвладна ні
розуму, ні моральним законам. Це стихія, яка не вибирає шляхів, яка не
минуче приносить жертви.
Кохання єднає Єву, дружину сільського коваля, і лейтенанта Глана. Воно
перетворює покірну і безталанну Єву в особистість. Кохання дає їй сили,
позбавляє страху. Вона нічого не очікує від Глана, не знає, чим закінчаться їхні
стосунки, вона просто про це не думає. Вона сповнена довіри і ніжності до
коханого. І Глан відчуває чарівність її доброти, що дає і йому відчуття щастя,
хоча серце і душа Глана належать Едварі. Стихія кохання захоплює Єву і ро
бить її своєю першою жертвою. Єва гине під уламками скелі.
Усе трагічно переплітається. Порох під скелю підклав Глан, бо хотів
зробити незвичайне видовище на честь від’їзду Едвари з нареченим. За
палив порох Мак, якого замучили ревнощі. Він розрахував час, коли Єва
опиниться біля скелі. Людські пристрасті, жорстокі і непримиримі, руй
нують життя, природу.
Едвара — сильна натура, неспроможна підкоритися коханому. Для неї
кохання — це боротьба. Тому її стосунки з Гланом нагадують поєдинок,
в якому не може бути переможця. К. Гамсун пояснює нелогічність їхніх
вчинків силою пристрасті. Ці вчинки часто не розуміють навіть самі герої,
але вони сповнені глибоким внутрішнім змістом. Бажанням Глана привер
нути до себе увагу Едвари пояснюється, чому під час морської прогулянки
він кидає її черевичок у воду. Шукаючи її співчуття, він навмисне про
стрілює собі ногу. Ревнощі примушують Глана плюнути у вухо наречено
му Едвари. Всі ці вчинки нелогічні, незрозумілі сторонньому спостеріга
чеві, але вони пояснюються імпульсивністю кохання між Гланом і Едварою.
Але в цій історії не все зрозуміло навіть самому автору, напевне тому він не
тлумачить причини цих вчинків. Читач розуміє лише те, що кохання не
підвладне розуму, що це сила, яка може керувати людиною.
Людина не може жити без кохання, але стосунки між людьми, людські
якості можуть зруйнувати красу цього почуття. Але, в свою чергу, кохан
ня може впливати на стосунки між людьми: воно може безжалісно ни
щити. Напевне, тільки сильні і прекрасні душею можуть витримати його
випробування.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ТЕМА ЛЮДСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ В ОПОВІДАННІ Г. БЕЛЛЯ
«ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА...»
Тема часу і пам’яті звучить у багатьох творах німецького письменни
ка Генріха Белля. Особливо це стосується його антивоєнних, антифаши
стських творів, у яких тема пам’яті звучить трагічно. Спогади про мину
ле протиставляються зловісним обрисам сучасного, розриваного на шматки
хаосом війни.
Уже на початку оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
ми бачимо героя твору на межі загибелі. Крізь хворобливий жар герой
оповідач туманно бачить приміщення, в якому перебуває, і в його свідо
мості виникають картини минулого.
Письменник показує увесь процес народження спогадів у людині: опо
відач детально описує коридор з вішалками й емалевими табличками між
дверима, картинами і скульптурами. На фоні охопленого пожежею міста,
на першому плані оповіді з’являються предмети, що нагадують мирні дні.
Але під склепінням гімназії, де нещодавно звучав дитячий сміх, тепер
хриплять поранені, що осьось помруть
Герой оповідання бореться зі своєю пам’яттю, не пускає її у своє те
перішнє життя, тому що розуміє, що минулого, своєї мирної і безтурбот
ної юності, йому не повернути. Але пам’ять невмолима, і для героя най
тяжчим є те, що все навколо — рідні стіни його гімназії — стало тепер
холодним і чужим, ніби не з його життя. З початком війни життя пере
рвалося, і повернення не буде.
Важливий рівень теми пам’ять в оповіданні складає опис творів мис
тецтва — це едя» Фейєрбаха, давньоримська скульптура «хлопчик, який
витягає колючку», фриз Парфенона, колона Гермеса... Це же не індивіду
альна, а загальнолюдська пам’ять. Белль показує, як війна може знеціни
ти не лише життя будьякої людини, але й культуру, мистецтво в цілому.
Особливе значення має рядок каліграфічної вправи, яку юнак почав пи
сати на шкільній дошці лише три місяці тому, до війни, і яка вже ніколи
не буде завершена: у цієї людини тепер немає рук, вона скоро помре.
«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — це початок відомого дав
ньогрецького напису, який був зроблений помираючим воїном і увічнив
битву, в якій геройською смертю поліг загін спартанців. Історія повто
рюється — і у ХХ столітті ні мистецтво, ні освіта не врятували людство
від нової жахливої війни. Як і тисячоліття тому, на війні гинуть люди.
Війна увірвалась раптово — і навіть написані крейдою на дошці впра
ви гімназиста ще не стерті. Але світ змінився, і змінилася людина. У ні
мецькій класичній гімназії стоять погруддя великих полководців, якими,
певне, захоплювалися хлопчакигімназисти. Але тепер, пройшовши крізь
жахи війни, герой розуміє, що той воєнний пафос, описаний у «книжках
із картинками», це ніщо, мильна булька. Солдат запитує себе — за що він
боровся? — і не знаходить відповіді. Для мільйонів людей, загиблих на
війні, зроблять тисячі «пам’ятників масового виробництва» — от і все.
У спогадах героя особливу роль відіграє образ хреста. Коли хрест зня
ли, на стіні лишився незникний слід, що здавався ще яскравішим, ніж сам
маленький і старий хрест. Його не можна було знищити, як не можна зни
щити у свідомості людини пам’ять минулого, культуру, почуття моралі...
Тінь у формі хреста, що проступає на стіні крізь усі шари фарби — це сим
вол мирного часу, «коли ще дозволяли вішати у школі хрести», і всього того
в людині, що здатне протистояти війні, руйнації особистості і культури.
Тема людської пам’яті в оповіданні Г. Белля «Подорожній, коли ти
прийдеш у Спа...» має трагічне забарвлення. Але пам’ять — це мож
ливість зберегти своє людське «я» за будьяких обставин. Пам’ять може
існувати у формі прекрасних творів мистецтва або запаху тютюну і теп
лого молока. Кожна історична епоха складається з тисяч спогадів осо
бистих, інтимних спогадів кожної людини. Це той ланцюжок, що зав’я
зує воєдино минуле і майбутнє, дитинство і доросле життя, одну людину
з іншою... Зберегти пам’ять про минуле — то зберегти себе, свою куль
туру, свою батьківщину.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  НОВАТОРСТВО «ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ» Б. БРЕХТА
Кожний визначний драматург ХХ століття був ще й теоретиком те
атру, який намагався розробити принципово нові способи сценічного
втілення життя. Чехов і Ібсен, Беккет і Йонеска не лише яскраві худож
ники, але й тонкі критики, котрі прекрасно вміли не лише створювати,
але й «пояснювати» свої твори.
Видатний німецький драматург Б. Брехт увійшов в історію літератури
як теоретик і практик «епічного театру». Подібно до Б. Шоу, який тра
диційній драмі протиставив п’єсудискусію, Брехт традиційному «аристо
телівському» театру протиставляв театр «епічний». У чому ж полягає
відмінність «епічного театру» Брехта від театру традиційного? Насампе
ред Брехт прагнув підкреслити умовність самого сценічного дійства: гля
дач повинен пам’ятати, що сценічна дія — це не життя, а саме театр. Дуже
важливим фактором, до якого прагнув Брехт, була відсутність емоційної
реакції у глядачів. П’єса не повинна хвилювати, викликати сльози чи якісь
інші емоції, вона повинна примусити глядача розмірковувати. Глядач не
повинен перейматися долею героя, він повинен оцінювати вчинки героя,
бути йому суддею. У такому театрі немає позитивних і негативних героїв —
це кожен глядач визначає сам для себе. Головне для Брехта, щоб цей гля
дач почав розмірковувати над тим, що відбувається на сцені. У такому те
атрі провідною є роль автора, для якого вся дія — лише привід для початку
дискусії із глядачем. Твори Брехта мають доволі відвертий ідеалогічний
підтекст. Так, славнозвісна п’єса «Матінка Кураж та її діти» створювалась
у той час, коли Гітлер розпочав Другу світову війну. І хоч історичною ос
новою цієї історії є події Тридцятилітньої війни, сама п’єса, а особливо об
раз її головної героїні, набувають позачасового звучання. По суті це твір
про життя і смерть, про вплив історичних подій на життя людини.
У центрі п’єсі — маркитанка Анна Фірлінг, котра більше відома як
матінка Кураж. Для матінки Кураж війна — це спосіб існування: вона тягне
слідом за армією свій фургон, де кожний може купити її нехитрий товар.
Війна принесла їй трьох дітей, котрі народилися від солдатів різних армій;
війна стала для неї нормою. Їй байдуже, що є причиною цієї війни, хто буде
переможцем, за які ідеї воюють армії. Ця ж війна і все віднімає у матінки
Кураж: один за одним гинуть її троє дітей, і вона залишається самасамотою.
П’єса Брехта завершується такою сценою: матінка Кураж вже сама тягне
свій фургон слідом за армією, що відходить. Навіть у самому фіналі матінка
Кураж не змінила свої думки про війну. Для Брехта важливо, щоб прозріння
прийшло не до героя, а до глядача. У цьому й полягає смисл «епічного теат
ру»: глядач сам повинен засудити чи підтримати героя. Так, у п’єсі «Матінка
Кураж та її діти» автор усе підводить до того, щоб головна героїня засудила
війну, зрозуміла нарешті, що війна згубна і нещадна до всіх і всього. Але «про
зріння» матінки Кураж не відбувається. Більше до того, сама «професія»
матінки Кураж передбачає існування за рахунок війни. І у фіналі п’єси вона
залишається вірною своїй «професії». Незважаючи на те що війна забрала
її дітей, матінці Кураж потрібна війна, війна — це єдиний спосіб її існування.
«Епічний театр» Брехта дав можливість змусити глядача аналізува
ти те, що відбувається на сцені, зробив його активним учасником дії. І це
одне із головних досягнень «епічного театру».

Читати далі   Написати відгук/Голосувати