Корoткий опис:  НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ ВОЛТА ВІТМЕНА
У 1855 році 36річний Волт Вітмен у бруклінській друкарні сам на
брав і сам надрукував невелику книжку у дев’яносто п’ять сторінок. Мала
вона назву «Листя трави» і містила 12 поем і віршів. Ні сам автор, ні чи
тачі, ні критики не знали, що судилося цій збірці закласти підвалини нової
американської поезії, що витримає вона випробування роками, що і в ХХ
столітті вона матиме значний вплив на творчість багатьох поетів у різних
країнах. А тоді, у 1855 році, збірка не мала широкого розголосу, не зрозу
міли її ні знавці мистецтва, ні читачі. Вірші Вітмена здивували й збенте
жили, бо дуже не були схожі на традиційні, класичні. Навіть одного погля
ду на сторінку було достатньо, щоб помітити новітність їхньої форми: нічого
схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, бо інколи ці ряд
ки такі довгі, що автор змушений переносити їх. Якщо, зацікавившись зов
нішньою формою, починаєш читати вірші, то дивуєшся ще більше: автор
зовсім не дотримувався традиційного віршування. Слова у вірш ніби ляга
ють вільно і невимушено, а ритм створюється не одним рядком, а накрес
люється поступово від рядка до рядка, іноді змінюючись, перериваючись.
Такий розкутий, вільний вірш був народжений новим змістом, таким са
мим вільним і розкутим. Поезія Вітмена змінювала існуюче на той час уяв
лення про «поетичне» «непоетичне». Своє поетичне гасло поет висловив
так: «Все приймаю, нікого не кидаю, нікому не дам переваги».
Вірші Вітмена напрочуд сповідальні, відверті, поет ніби прагне подо
лати відстань між реальністю і її відображенням у поезії. Усе, що спосте
рігає поет, має право бути Поезією, бо все це прояви Життя.
Вірші Вітмена звернені до кожного, поет відчуває себе часткою люд
ської спільноти, її самобутнім голосом:
Перший, хто зустрінеться на моєму шляху,
Якщо ти, проходячи повз мене,
захочеш заговорити до мене,
то чого б тобі не заговорити до мене?
Чому б і мені не розпочати розмову з тобою?
Минуло чимало років, перш ніж «Листя трави» знайшло своїх шану
вальників, перш ніж новаторські пошуки Волта Вітмена зрозуміли чи
тачі. Визнання прийшло до поета не відразу тому, що його погляди на
мистецтво поезії значно відрізнялись від поглядів його сучасників.
Найбільш повно ці риси вимальовуються у поемі «Пісня про себе».

Найменше ця поема схожа на автобіографію, оскільки «я» Вітмена роз
ростається до розмірів усього людства і всесвіту. Недаремно цей твір
називають найдемократичнішою поемою у світовій літературі.
Я славлю себе і оспівую себе,
І що я приймаю, приймете й ви,
Бо кожен атом, який належить мені,
належить і вам,—
так починається поема, в якій поет ставить вічні питання про людину, її
сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання
завжди хвилюють людство. Талант Вітмена полягає і в тому, що він зна
ходить яскраву форму вислову цих питань, зрозумілу кожному, і в тому,
що знаходить свої Вітменівські відповіді на них.
Волт Вітмен називав своїм учителем філософа і поета, безумовного
лідера трансценденталістів Ралфа Емерсона, який виголосив найваж
ливіші для розуміння творчості Вітмена тези: «Природа — це символ
духу», «Творення краси є мистецтво».
Волт Вітмен творить свій поетичний всесвіт, в якому перемагає гар
монія. Його поетичні образи прості, як сама природа, і разом із тим
багатовимірні і таємничі, як прояви духу. Саме такі образи переважа
ють у «Поемі про себе». У простих і звичних речах Вітмен побачив про
яви вічного і прекрасного, всесвітнього і дуже особистого. Поет ніби
закликає подивитися на світ новими очима, очима дитини, безпосе
редньої і чистої. Згадаймо, дитина принесла повні пригорщі трави й за
питала: «Що таке трава?» Що може відповісти поет? Це прапор моїх
почуттів, кольору надії. Це хусточка, яку подарував людині на згадку
Бог. А можливо, трава сама є дитина, немовля землі. Можливо, це
таємний знак єдності усіх людей, бо трава росте скрізь, всіх приймає
однаково, бідних і багатих, білих і темношкірих людей, робітника
і політика. А можливо, вона прекрасне волосся могил і росте з грудей
померлих, нагадуючи про смерть і безсмертя, і кожен її пагін свідчить
про те, що смерті насправді немає.
Новаторство Вітмена полягає в тому, що він створює низку конкрет
них, яскравих образів, які поступово розкривають сутність життя. Ці особ
ливості вітменівської поезії потребували від читача розмірковувати,
співчувати, розуміти поета. Це залучення читача до творчої співпраці —
ще одна з новаторських ідей поезії Вітмена.
Новаторські пошуки Волта Вітмена відкрили нові можливості
поезії. Його вільний вірш, верлібр, дав поштовх для розвитку нових
прийомів віршування. Новітність його тематики змінила уявлення
про сутність поезії, про «поетичне» і «непоетичне». Емоційна, духов
на наснага його образів дала читачеві можливість творчої співпраці
з поетом.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ЛЮДИНА І ПРИРОДА У ПОЕЗІЇ Ф. ТЮТЧЕВА
Із поезією Федора Івановича Тютчева у кожного покоління читачів по
в’язані свої згадки. Але я не знаю людини, якій була б не знайома ця лірика.
У дитинстві ми читаємо вірш на дитячих святах:
Зима недаром злится,
Прошла ее пора —
Весна в окно стучится
И гонит со двора…
А згодом нас починають вабити інші тютчевські рядки:
О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!
І тут ми бачимо іншого Тютчева, виразника людських почуттів і співця
природи, лірика, мислителя, чий талант направлений на оспівування
високої краси і духовності.

Від самого початку своєї творчості Федір Тютчев визначився як пред

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ПРОБЛЕМА ЖИТТЄВОЇ МЕТИ І ПРИЗНАЧЕННЯ
ЛЮДИНИ У П’ЄСІ А. П. ЧЕХОВА «ЧАЙКА»
Антон Павлович Чехов у світовому літературному процесі займає од
наково визначне місце і як прозаїк, і як драматург. Але як драматург він
визначився раніше. У вісімнадцятирічному віці Чехов розпочав роботу
над своєю першою п’єсою, яка не вийшла в світ за життя автора.
Але велика робота Чеховадраматурга розпочалася значно пізніше, че

рез вісімнадцять років, з «Чайки», яку було завершено у 1896 році. Сам
автор визначав її як роботу незвичну, работу всупереч усім правилам дра
матургії. «Чайка» — найтрагічніша комедія, сюжет якої складається з ла
біринту захоплень і пристрастей, виходу з нього немає, адже немає вихо
ду з низки суперечливих людських почуттів.
Кохання у творі — це сумні факти людських взаємин, які не мають
розвитку: учитель Медведенко кохає Машу, Маша палко закохана в Треп
лева, Треплев безнадійно страждає за Ніною, яка, в свою чергу, кохає Три
горіна. Події рухаються повз героїв п’єси. Безумовно, Треплев і Ніна мог
ли б скластися в чудову пару і бути щасливими. Але вона кохає Тригоріна,
який після нетривалого роману з нею повернеться до Аркадіної. Усі ці
нелогічні взаємини створюють дисгармонію п’єси, що з унікальної комедії
трагедії перетворюється на звичайнісіньку драму.
Драма «Чайка» наскрізно пройнята атмосферою неблагополуччя.
У ній немає щасливих людей. Героям твору не таланить ні в великому, ні
в найменшому, всі вони неудачники. Атмосфера самотності переслідує
кожного з героїв.
Учитель Медведенко не може говорити ні про що, крім матеріально
го достатку, адже це проблема всіх учителів того часу: «Я получаю всего
двадцать три рубля в месяц, да еще вычитают с меня в эмеритуру, а все
же я не ношу траура».
Маша відверто розповідає всім, що вона нещасна: «А у меня такое чув
ство, как будто я родилась уже давнымдавно; жизнь свою я тащу волок
ном, как бесконечный шлейф… И часто не бывает никакой охоты жить».
Отже з перших актів п’єси зрозуміло, що в її атмосфері панує загаль
не невдоволення життям. Люди надто поглинуті власними бідами, і тому
вони не чують одне одного. Атмосфера твору — це атмосфера суцільної
психологічної глухоти.
І на фоні цієї атмосфери — чайкасимвол, який набуває різних зна
чень, порізному живе в душі молодих героїв п’єси — Треплева і Ніни.
Ніна після усіх своїх нещасть почала відчувати себе чайкою, яку від
нудьги підстрелила людина. Словом чайка вона підписувала свої листи,
коли зневірилась у житті. Але Ніна — людина сильна, людина, яка вміє
боротись і мріяти: «Я уже настоящая актриса, я играю с наслаждением,
с восторгом, пьянею на сцене и чувствую себя прекрасной. А теперь, пока
я живу здесь, я все хожу пешком, все хожу и думаю, думаю и чувствую,
как с каждым днем растут мои душевные силы…».
Для Треплева чайка — це теж символ, але символ того, що не збулось.
І хоча для нього, відомого письменника, пошуки сенсу життя так і не
скінчились, але його, як і Ніну, можна віднести до одного табору, Триго
ріна і Аркадіну — до іншого.
Якщо Треплев до останньої миті в розпачі: «…я все еще ношусь в хао
се грез и образов, не зная, для чего и кому это нужно. Я не верую и не
знаю, в чем мое призвание», то для Тригоріна і Аркадіної образ чайки — це
«не помню» або «не знаю».
Герої «Чайки» не можуть пробитись одне до одного, бо розмовляють
лише для себе:
«Аркадина. Как меня в Харькове принимали, батюшки мои, до сих
пор голова кружится!
М а ш а . Тридцать четыре.
А р к а д и н а . Студенты овацию устроили… Три корзины, два венка
и вот… (Снимает с груди брошь и бросает на стол.)
Ш а м р а е в . Да, это вещь…
М а ш а . Пятьдесят!..
Д о р и . Ровно пятьдесят?
А р к а д и н а . На мне был удивительный туалет… Чточто, а уж одеть
ся я не дура.
П о л и н а А н д р е е в н а . Костя играет. Тоскует, бедный».
Долі героїв, незважаючи на їх зовнішні і внутрішні розбіжності, пере
гукуються, зливаються в єдиному звучанні, із багатьох відголосків
і відлунь виростає єдина доля і єдиний для всіх настрій. Можливо, саме
цей настрій призвів до загибелі Треплева.
У п’єсах Чехова приглушені конфлікти, відсутній чіткий розподіл
героїв на позитивних і негативних. Зло у п’єсі «Чайка» розчинилось у бу
денному житті героїв, тому винуватця усіх невдач не знайти.
Але найголовніше, що в «Чайці» А. П. Чехов відкрив нові можливості
зображення характеру. Він розкривається не в боротьбі за досягнення мети,
а в переживанні життєвих протиріч. У творі з’явився «підтекст». Автор
кидає свій зір у майбутнє, а розв’язки, як і завершення людських доль,
у нього немає… У цьому полягає вся суть чеховської драми «Чайка».

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  НОВАТОРСТВО ЧЕХОВА)ДРАМАТУРГА
(За п’єсою «Чайка»)
17 жовтня 1896 року на сцені імператорського Олександрійського
театру в Петербурзі відбулася прем’єра вистави «Чайка» за п’єсою А. Че
хова. У головних ролях були зайняті провідні актори, а Ніну грала сама
В. Коміссаржевська. А. П. Чехов, на той час уже відомий і визнаний про
заїк, був незадоволений тим, що він бачив на репетиціях, і не дуже очіку
вав успіху. Але дійсність перевершила його найгірші очікування. Прем’єра
«Чайки» увійшла в історію театру як нечуваний провал. Чехов вирішив
більше ніколи не ставити цю п’єсу і не звертатись до драматургії. Але лише
через два роки і ця сама «Чайка» стане чи не найбільшим успіхом Чехо
ва, а його драматургічний талант знайде таких палких шанувальників,
що виникне навіть поняття «театр» Чехова. Чому ж так склалася сценіч
на доля «Чайки»? Відповідь проста: п’єсу не зрозуміли. Не зрозуміли
глядачі, які звикли до напруженого драматичного сюжету. Не зрозуміли
актори і постановники, тому що п’єса вимагала нових принципів акторсь
кої гри, нових форм організації сценічної дії.
«Чайка» Чехова була надто новаторська, а традиційний театр
ХІХ століття не мав засобів, щоб донести до глядача художні відкриття
Чеховадраматурга. Це зрозуміли засновники нового художнього театру
К. Станіславський і В. НемировичДанченко. Саме вони розкрили одну
з таємниць цієї п’єси: за побутовими подробицями, за випадковими, не
сподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили небачений
до цього у драматургічному творі ліризм.
Новаторство «Чайки» виявилося у першу чергу в тому, що вона бу
дувалася не на гостросюжетній драматичній дії, а на глибокому психоло
гічному аналізі характерів. Чеховписьменник відкрив трагедію буден
ності. Чеховдраматург показав цю трагедію в сценічних образах, художньо
вірогідних, психологічно точних. Він зображує не події,
а людей, чия поведінка, життєва позиція стає чинником певних подій.
Про сценічну дію Чехов говорив так: «Хай на сцені все буде так само склад
но і разом з тим так просто, як і в житті. Люди обідають, тільки обідають,
а в цей час складається їхнє щастя та розбивається їхнє життя».
Зовнішньо яскраві сценічні дії не приваблюють Чехова. Наприклад,
у п’єсі є щонайменше два епізоди, які в традиційній драматургії були б
обіграні. Перший — спроба Треплева покінчити життя самогубством після
провалу його вистави і «зради» Ніни. Другий — самогубство Треплева
у фіналі п’єси.
Чехов же виносить ці сценічно «вигідні» епізоди за сцену. Така відмо
ва від ефектних сцен була підкорена авторському задуму: показати ха
рактери людей, їхні стосунки, проблеми, що виникають через непорозу
міння між людьми.
Усіх без винятку героїв Чехов об’єднує в єдину систему, де кожен має
своє завдання у творчому задумі автора. Тому він уникає зовнішніх
ефектів, а примушує уважно слідкувати за всіма героями. Мова кожного
персонажа має «підтекст», який надає всій п’єсі багатство змісту, худож
ню правдивість і переконливість. Особливу роль у чеховських п’єсах
відіграють паузи. Вони ніби доповнюють підтекст і виникають тоді, коли
герої не можуть і не хочуть говорити про найпотаємніше. У третій дії,
наприклад, Ніна і Тригорін прощаються перед від’їздом. Ніна дарує йому
медальйон на згадку. Тригорін обіцяє пам’ятати дівчину такою, якою по
бачив її вперше. «Ми розмовляли … ще тоді на лаві лежала біла чайка».
Ніна задумливо повторює: «Да, чайка». Пауза. «Більше нам говорити не
можна, сюди ідуть». Пауза допомагає зосередитись на образі чайки. Гля
дач під час паузи пригадує попередню розмову героїв, коли Тригорін за
нотував у записник «сюжет для невеликого оповідання» про дівчину, що
походом згубив «один чоловік». Але весь багатомірний зміст розмови ге
роїв з’ясовується значно пізніше. Пауза створює певну емоційну напругу,
глядач ніби очікує, що герої пояснять, розкриють щось дуже важливе,
а цього не відбувається. І глядач сам повинен домислити, що приховується
за цим мовчанням.
Читачі п’єс Чехова особливу увагу приділяють авторським ремаркам,
бо вони теж відіграють важливу роль у розумінні всього, що відбувається
у п’єсі, створюють особливу атмосферу. Ось сцена Треплева і Ніни. Ре
марка: входить без капелюха, з рушницею і вбитою чайкою. Він кладе
чайку біля ніг Ніни. Чому Чехову важливо, що Треплев без капелюха?
Подальша розмова пояснює це. «Я мав підлість вбити сьогодні цю чай
ку», «Скоро так само я вб’ю самого себе». Читач розуміє, що щось дуже
важливе для Треплева гине, можливо, гине його мрія. Можливо, гине чи
ста і довірлива Ніна. Тут не можна стояти в капелюсі.
У цьому теж виявилося чеховське новаторство. Герої не говорять про
найпотаємніше, але читач розуміє їх.
«Чайка», як і всі великі п’єси Чехова, за жанром, визначеним авто
ром,— комедія. За традиційним визначенням це швидше трагедія або дра
ма, тобто драматургічний твір, де розкриваються нерозв’язані моральні
проблеми, що призводять до загибелі персонажів. Називаючи свій твір
комедією, Чехов ніби підкреслює, що «головна героїня» його п’єси — бу
денність, яка марнує кращі людські почуття і стосунки, яка руйнує осо
бистість і робить характери дріб’язковими, майже комічними. Таким по
стає перед нами відомий письменник Тригорін. Він не сприймає життя
серцем з усіма його радощами і трагедіями, а робиться лише стороннім
спостерігачем, і все, що відбувається навколо і з ним, для нього лише «сю
жет для невеликого оповідання». Така Аркадіна, талановита актриса, що
може передати на сцені будьякі високі почуття, а в буденному житті їй
шкода грошей навіть для сина і брата, вона байдужа до всього, крім влас
ного успіху. Невипадково Треплев у своїй останній репліці, коли вже ви
рішив покінчити життя самогубством, говорить про те, що маму може
засмутити зустріч із Ніною. Він ніби не вірить, що його смерть мати сприй
ме трагічно. Такими жертвами буденності є й інші персонажі п’єси.
Сценічна доля «Чайки» не дуже багата. Її не часто, порівняно з інши
ми п’єсами Чехова, ставили у театрах. Новаторські пошуки Чеховадра
матурга більш завершено втілились у таких п’єсах: «Три сестри», «Виш
невий сад», «Дядя Ваня». І все ж не випадково на кулісі Московського
художнього театру, який відкрив Чеховадраматурга, зображена чайка.
Ця п’єса була тим самим «першим птахом», що приніс оновлення, весну
російської драматургії.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  НАД КИМ І ЧИМ СМІЄТЬСЯ
А. П. ЧЕХОВ У СВОЇХ ОПОВІДАННЯХ?
Видатний російський письменник і драматург А. П. Чехов — автор ба
гатьох сатиричних і гумористичних оповідань, про які можна сказати
«такі смішні сумні історії». У них він висміював такі людські вади, як ли
цемірство, рабське поклоніння, підлещування до начальства, грубість, нео
свіченість, нахабство, відсутність почуття власної гідності.
Так, поліцейський наглядач Очумєлов, головний герой оповідання
А. П. Чехова «Хамелеон» — втілення готовності принижуватися перед
сильнішими й владнішими. І він, і городовий Хрюкін, і натовп обивателів
змінюють свою поведінку залежно від обставин, захищаючи потерпіло
го, коли думають, що собака когось із простих людей, і засуджують та
висміюють, дізнавшись, що песик «генеральський».
Поліцейський наглядач до того ж грубий та неосвічений. Про це
свідчить його мова: «Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?» Він
займається ще й здирництвом («За ним ступає рудий городовий з реше
том, вщерть повним конфіскованого аґрусу»).
В оповіданні «Товстий і тонкий» змальовується випадкова зустріч на
вокзалі двох друзів дитинства. Нікчемний чиновник, «тонкий» Порфирій,
як тільки дізнався, що його давній гімназійний товариш дослужився до
таємного радника, починає принижуватися перед ним так, що того аж
«занудило». Подібним чином поводяться і члени родини «тонкого» —
дружина та син.
Оповідання Антона Павловича Чехова дуже короткі, але місткі. Пись
менник уміє коротким епізодом, влучним словом змалювати широку кар
тину життя. Причому, він сам висновків не робить, не втручається з ко
ментарями, але читачі добре розуміють, який негідний має вигляд
людинахамелеон, підлабузник та лицемір.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати