ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ЄДНОСТІ ПРИРОДИ І ЛЮДИНИ В «КРИМСЬКИХ СОНЕТАХ» А. МІЦКЕВИЧА 8 клас

Корoткий опис:  ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ЄДНОСТІ ПРИРОДИ
І ЛЮДИНИ В «КРИМСЬКИХ СОНЕТАХ» А. МІЦКЕВИЧА
Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному
цьому слові. Високі почуття і музика звуків. Так уявляється мені сонет. І уяв
лення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича.
«Кримські сонети» — це особливі твори. Особливі за своїм звучанням
і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.
Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства
чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти
в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства
ліричного героя його сонетів:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви.
(«Акерманські степи»)
Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича.
Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від
якої він був силоміць відірваний царською поліцією:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під зливамидощами,
А в супокійну мить рве серце пазурами.
(«На верховині Тарханкут»)
У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо
двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина
присутня там жінка, Кароліна Собанська — коханка одного з цих посіпак,
ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який
відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті.
Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння
того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не
просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з ястру
бом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі.
Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича:
Нещасний яструб! Бурі його збили
З небес, в чужі закинувши краї;
Він мокрі пера розгорнув свої,
На щогли сівши, зморений, безсилий.
(«Яструб»)
У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок — в останніх
двохтрьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе
автор дає змогу читачеві домислити його.
Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується
з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка
єдності з народом і відповідальності за його долю.
Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була не
тривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож по
дарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:
Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,
І — квітів музика — солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.
(«Алушта вночі»)
Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі!
Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи,
вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом по
вітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від
своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою
батьківщину:
Далекої Литви природа непочата —
Грузька драговина, незаймані ліси…
Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,
Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.
(«Мандрівник»)
А у сонеті «АюДаг» порівнює почуття молодого поета з чорними

і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як
веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламати
ся від бурі.
«Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вва
жав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той
час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:
Та лютню ти взяв,— і віхор враз одбіг,
Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них
Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.
(«АюДаг»)

Читати далі   Написати відгук/Голосувати