| Главная » Файлы » Твори Світової літератури » Булгаков Михайло | [ Добавить материал ] |
| В категории материалов: 4 Показано материалов: 1-4 |
Сортировать по: Даті · Назві · Завантаженням · Переглядам
НОВАТОРСТВО «ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ» Б. БРЕХТА
Корoткий опис: НОВАТОРСТВО «ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ» Б. БРЕХТА
Кожний визначний драматург ХХ століття був ще й теоретиком те
атру, який намагався розробити принципово нові способи сценічного
втілення життя. Чехов і Ібсен, Беккет і Йонеска не лише яскраві худож
ники, але й тонкі критики, котрі прекрасно вміли не лише створювати,
але й «пояснювати» свої твори.
Видатний німецький драматург Б. Брехт увійшов в історію літератури
як теоретик і практик «епічного театру». Подібно до Б. Шоу, який тра
диційній драмі протиставив п’єсудискусію, Брехт традиційному «аристо
телівському» театру протиставляв театр «епічний». У чому ж полягає
відмінність «епічного театру» Брехта від театру традиційного? Насампе
ред Брехт прагнув підкреслити умовність самого сценічного дійства: гля
дач повинен пам’ятати, що сценічна дія — це не життя, а саме театр. Дуже
важливим фактором, до якого прагнув Брехт, була відсутність емоційної
реакції у глядачів. П’єса не повинна хвилювати, викликати сльози чи якісь
інші емоції, вона повинна примусити глядача розмірковувати. Глядач не
повинен перейматися долею героя, він повинен оцінювати вчинки героя,
бути йому суддею. У такому театрі немає позитивних і негативних героїв —
це кожен глядач визначає сам для себе. Головне для Брехта, щоб цей гля
дач почав розмірковувати над тим, що відбувається на сцені. У такому те
атрі провідною є роль автора, для якого вся дія — лише привід для початку
дискусії із глядачем. Твори Брехта мають доволі відвертий ідеалогічний
підтекст. Так, славнозвісна п’єса «Матінка Кураж та її діти» створювалась
у той час, коли Гітлер розпочав Другу світову війну. І хоч історичною ос
новою цієї історії є події Тридцятилітньої війни, сама п’єса, а особливо об
раз її головної героїні, набувають позачасового звучання. По суті це твір
про життя і смерть, про вплив історичних подій на життя людини.
У центрі п’єсі — маркитанка Анна Фірлінг, котра більше відома як
матінка Кураж. Для матінки Кураж війна — це спосіб існування: вона тягне
слідом за армією свій фургон, де кожний може купити її нехитрий товар.
Війна принесла їй трьох дітей, котрі народилися від солдатів різних армій;
війна стала для неї нормою. Їй байдуже, що є причиною цієї війни, хто буде
переможцем, за які ідеї воюють армії. Ця ж війна і все віднімає у матінки
Кураж: один за одним гинуть її троє дітей, і вона залишається самасамотою.
П’єса Брехта завершується такою сценою: матінка Кураж вже сама тягне
свій фургон слідом за армією, що відходить. Навіть у самому фіналі матінка
Кураж не змінила свої думки про війну. Для Брехта важливо, щоб прозріння
прийшло не до героя, а до глядача. У цьому й полягає смисл «епічного теат
ру»: глядач сам повинен засудити чи підтримати героя. Так, у п’єсі «Матінка
Кураж та її діти» автор усе підводить до того, щоб головна героїня засудила
війну, зрозуміла нарешті, що війна згубна і нещадна до всіх і всього. Але «про
зріння» матінки Кураж не відбувається. Більше до того, сама «професія»
матінки Кураж передбачає існування за рахунок війни. І у фіналі п’єси вона
залишається вірною своїй «професії». Незважаючи на те що війна забрала
її дітей, матінці Кураж потрібна війна, війна — це єдиний спосіб її існування.
«Епічний театр» Брехта дав можливість змусити глядача аналізува
ти те, що відбувається на сцені, зробив його активним учасником дії. І це
одне із головних досягнень «епічного театру».
Кожний визначний драматург ХХ століття був ще й теоретиком те
атру, який намагався розробити принципово нові способи сценічного
втілення життя. Чехов і Ібсен, Беккет і Йонеска не лише яскраві худож
ники, але й тонкі критики, котрі прекрасно вміли не лише створювати,
але й «пояснювати» свої твори.
Видатний німецький драматург Б. Брехт увійшов в історію літератури
як теоретик і практик «епічного театру». Подібно до Б. Шоу, який тра
диційній драмі протиставив п’єсудискусію, Брехт традиційному «аристо
телівському» театру протиставляв театр «епічний». У чому ж полягає
відмінність «епічного театру» Брехта від театру традиційного? Насампе
ред Брехт прагнув підкреслити умовність самого сценічного дійства: гля
дач повинен пам’ятати, що сценічна дія — це не життя, а саме театр. Дуже
важливим фактором, до якого прагнув Брехт, була відсутність емоційної
реакції у глядачів. П’єса не повинна хвилювати, викликати сльози чи якісь
інші емоції, вона повинна примусити глядача розмірковувати. Глядач не
повинен перейматися долею героя, він повинен оцінювати вчинки героя,
бути йому суддею. У такому театрі немає позитивних і негативних героїв —
це кожен глядач визначає сам для себе. Головне для Брехта, щоб цей гля
дач почав розмірковувати над тим, що відбувається на сцені. У такому те
атрі провідною є роль автора, для якого вся дія — лише привід для початку
дискусії із глядачем. Твори Брехта мають доволі відвертий ідеалогічний
підтекст. Так, славнозвісна п’єса «Матінка Кураж та її діти» створювалась
у той час, коли Гітлер розпочав Другу світову війну. І хоч історичною ос
новою цієї історії є події Тридцятилітньої війни, сама п’єса, а особливо об
раз її головної героїні, набувають позачасового звучання. По суті це твір
про життя і смерть, про вплив історичних подій на життя людини.
У центрі п’єсі — маркитанка Анна Фірлінг, котра більше відома як
матінка Кураж. Для матінки Кураж війна — це спосіб існування: вона тягне
слідом за армією свій фургон, де кожний може купити її нехитрий товар.
Війна принесла їй трьох дітей, котрі народилися від солдатів різних армій;
війна стала для неї нормою. Їй байдуже, що є причиною цієї війни, хто буде
переможцем, за які ідеї воюють армії. Ця ж війна і все віднімає у матінки
Кураж: один за одним гинуть її троє дітей, і вона залишається самасамотою.
П’єса Брехта завершується такою сценою: матінка Кураж вже сама тягне
свій фургон слідом за армією, що відходить. Навіть у самому фіналі матінка
Кураж не змінила свої думки про війну. Для Брехта важливо, щоб прозріння
прийшло не до героя, а до глядача. У цьому й полягає смисл «епічного теат
ру»: глядач сам повинен засудити чи підтримати героя. Так, у п’єсі «Матінка
Кураж та її діти» автор усе підводить до того, щоб головна героїня засудила
війну, зрозуміла нарешті, що війна згубна і нещадна до всіх і всього. Але «про
зріння» матінки Кураж не відбувається. Більше до того, сама «професія»
матінки Кураж передбачає існування за рахунок війни. І у фіналі п’єси вона
залишається вірною своїй «професії». Незважаючи на те що війна забрала
її дітей, матінці Кураж потрібна війна, війна — це єдиний спосіб її існування.
«Епічний театр» Брехта дав можливість змусити глядача аналізува
ти те, що відбувається на сцені, зробив його активним учасником дії. І це
одне із головних досягнень «епічного театру».
«РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ» (М. Булгаков про роль і долю митця)
Корoткий опис: «РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ»
(М. Булгаков про роль і долю митця)
Доля Михайла Булгакова як доля інтелігента і громадянина приваблює
мене і моїх сучасників своїм трагізмом.
Людина високих моральних якостей, він чимало зробив для своєї бать
ківщини як лікар, провівши найкращі роки свого життя у боротьбі з най
жахливішими венеричними захворюваннями. Вже один цей факт міг би
поставити його на належний рівень у державі. Але цій державі не потрібні
були освічені люди, не потрібні були фахівці. Безумовно, не потрібні їй
були і літератори. Та ще такі літератори, як Булгаков, літератори, які ма
ють власну думку, власний погляд на життя.
Згадаймо літературу двадцятихтридцятих років: «Широка страна
моя родная…», «Улица моя, дома мои…», «А моя страна — подросток…»,
де займенник «моя» уособлює думку всіх громадян. У такій країні —
спільні досягнення, і мали б бути спільні проблеми. Насправді ж, спільни
ми для політичних в’язнів були лише концтабори, спільним для помира
ючих був голодомор. А решта належала країні, крім відповідальності. І на
рідкість чесна людина могла сказати: «мої твори», «мої досягнення», «мої
невдачі». Такою людиною був Михайло Булгаков, твори якого побачили
світ лише в середині шістдесятих, більше як через чверть століття після
смерті автора.
Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у кра
їні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість
його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо,
саме тому один із романів письменника, створений у 1928—1929 роках,
носив назву «Копито інженера». Слово інженер несло в собі ворожі зна
чення, і цих значень було кілька. Поперше, це буржуазні інженери, що
допомагали на радянських новобудовах, а значить — шкідники і шпигу
ни, подруге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу — «специ»,
потретє, це жертви «шахтинської справи», сфальсифікованої проти ряду
радянських інженерів.
Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові
СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права,
адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто при
рікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії
літературної критики на його твори: позитивних — три, ворожих — двісті
дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: «Дні Тур
біних», «Біг», «Біла гвардія». А хіба не знищено і саму інтелігенцію?
«Мой литературный портрет закончен, и он же есть политический
портрет. Я не могу сказать, какой глубины криминал можно отыскать
в нем, но я прошу об одном: за пределами его не искать ничего. Он ис
полнен совершенно добросовестно»,— так написав Михайло Булгаков про
свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на
інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країні
Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха вихову
вала громадян сірими й однаковими.
Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але
перлиною всієї його творчості став останній твір — роман «Майстер і Мар
гарита». Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як
образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна порізному тракту
вати вираз Воланда «Рукописи не горять». Можна порівнювати з легенда
ми, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести
паралель з листом Михайла Булгакова «Уряду СРСР»: «Погибли не толь
ко мои прошлые произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я,
своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик ко
медии и начало второго романа «Театр». У вузькому розумінні, зрозуміло
му читачеві, роман «Майстер і Маргарита» був новим листом, який мав
відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити
автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адреса
тові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким
колись недоговорив, адже, за словами Воланда, «ваш роман принесет еще
сюрпризы… Ничего страшного уже не будет».
Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не збе
рігав «про запас», не приховував, він намагався висловлювати їх на сто
рінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930
році, звучать гордо: «Я не шепотом в углу выражал свои мысли».
(М. Булгаков про роль і долю митця)
Доля Михайла Булгакова як доля інтелігента і громадянина приваблює
мене і моїх сучасників своїм трагізмом.
Людина високих моральних якостей, він чимало зробив для своєї бать
ківщини як лікар, провівши найкращі роки свого життя у боротьбі з най
жахливішими венеричними захворюваннями. Вже один цей факт міг би
поставити його на належний рівень у державі. Але цій державі не потрібні
були освічені люди, не потрібні були фахівці. Безумовно, не потрібні їй
були і літератори. Та ще такі літератори, як Булгаков, літератори, які ма
ють власну думку, власний погляд на життя.
Згадаймо літературу двадцятихтридцятих років: «Широка страна
моя родная…», «Улица моя, дома мои…», «А моя страна — подросток…»,
де займенник «моя» уособлює думку всіх громадян. У такій країні —
спільні досягнення, і мали б бути спільні проблеми. Насправді ж, спільни
ми для політичних в’язнів були лише концтабори, спільним для помира
ючих був голодомор. А решта належала країні, крім відповідальності. І на
рідкість чесна людина могла сказати: «мої твори», «мої досягнення», «мої
невдачі». Такою людиною був Михайло Булгаков, твори якого побачили
світ лише в середині шістдесятих, більше як через чверть століття після
смерті автора.
Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у кра
їні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість
його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо,
саме тому один із романів письменника, створений у 1928—1929 роках,
носив назву «Копито інженера». Слово інженер несло в собі ворожі зна
чення, і цих значень було кілька. Поперше, це буржуазні інженери, що
допомагали на радянських новобудовах, а значить — шкідники і шпигу
ни, подруге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу — «специ»,
потретє, це жертви «шахтинської справи», сфальсифікованої проти ряду
радянських інженерів.
Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові
СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права,
адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто при
рікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії
літературної критики на його твори: позитивних — три, ворожих — двісті
дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: «Дні Тур
біних», «Біг», «Біла гвардія». А хіба не знищено і саму інтелігенцію?
«Мой литературный портрет закончен, и он же есть политический
портрет. Я не могу сказать, какой глубины криминал можно отыскать
в нем, но я прошу об одном: за пределами его не искать ничего. Он ис
полнен совершенно добросовестно»,— так написав Михайло Булгаков про
свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на
інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країні
Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха вихову
вала громадян сірими й однаковими.
Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але
перлиною всієї його творчості став останній твір — роман «Майстер і Мар
гарита». Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як
образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна порізному тракту
вати вираз Воланда «Рукописи не горять». Можна порівнювати з легенда
ми, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести
паралель з листом Михайла Булгакова «Уряду СРСР»: «Погибли не толь
ко мои прошлые произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я,
своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик ко
медии и начало второго романа «Театр». У вузькому розумінні, зрозуміло
му читачеві, роман «Майстер і Маргарита» був новим листом, який мав
відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити
автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адреса
тові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким
колись недоговорив, адже, за словами Воланда, «ваш роман принесет еще
сюрпризы… Ничего страшного уже не будет».
Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не збе
рігав «про запас», не приховував, він намагався висловлювати їх на сто
рінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930
році, звучать гордо: «Я не шепотом в углу выражал свои мысли».
ТЕМА ДОБРА І ЗЛА В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Корoткий опис: ТЕМА ДОБРА І ЗЛА
В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Основою творчості Михайла Панасовича Булгакова був гуманізм.
Письменник не сприймав ту літературу, яка підносила страждання
абстрактних, нереальних героїв, проходячи повз правду життя. Тому в своє
му останньому романі «Майстер і Маргарита» він завуальовано показав
віддалену надію на те, що зло буде покаране, а добро переможе.
Тема боротьби добра і зла — вічна тема усіх часів і народів. І в фольклорі,
і в творах художньої літератури ця тема займає одне з провідних місць.
А щодо роману «Майстер і Маргарита» — визначити цю тему дуже
важко. Адже немає чіткого розподілу героїв на позитивних і негативних.
А чи потрібен цей розподіл? Думаю, що ні. Адже в творі багато умовнос
тей, багато містичних образів. Багато також
В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Основою творчості Михайла Панасовича Булгакова був гуманізм.
Письменник не сприймав ту літературу, яка підносила страждання
абстрактних, нереальних героїв, проходячи повз правду життя. Тому в своє
му останньому романі «Майстер і Маргарита» він завуальовано показав
віддалену надію на те, що зло буде покаране, а добро переможе.
Тема боротьби добра і зла — вічна тема усіх часів і народів. І в фольклорі,
і в творах художньої літератури ця тема займає одне з провідних місць.
А щодо роману «Майстер і Маргарита» — визначити цю тему дуже
важко. Адже немає чіткого розподілу героїв на позитивних і негативних.
А чи потрібен цей розподіл? Думаю, що ні. Адже в творі багато умовнос
тей, багато містичних образів. Багато також
ОСОБЛИВОСТІ САТИРИ В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Корoткий опис: ОСОБЛИВОСТІ САТИРИ
В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Лише чверть століття тому широке коло читачів одержало змогу позна
йомитись із творчою спадщиною Михайла Булгакова. І навряд чи є зараз
людина, яка б не полюбила ці твори. До того ж екранізації кількох з них, таких
як «Дні Турбіних», «Біг», «Собаче серце», стали улюбленими фільмами гля
дачів різного віку. Твори Михайла Булгакова прийшли нарешті в наші оселі.
Особливою популярністю користується останній роман Булгакова
«Майстер і Маргарита», який хоча деякими деталями і нагадує трагедію
Й. В. Ґете «Фауст», проте вимагає від читача виходу із площини устале
них життєвих уявлень і свідоцтв. Протягом перших дванадцяти глав на
зва роману залишається для нас загадковою — ні Майстра, ні Маргарити
на цих сторінках немає, але своєрідне сатиричне зображення суспільства
вражає вже з перших рядків роману, коли Берліоз та Іван Бездомний по
бачили іноземця (автор висміює заражене шпіономанією суспільство)
й обидва готові були його затримати. Можливо, що швидка загибель Бер
ліоза і була розплатою за повсякчасну готовність до доносу, який вів до
арешту і загибелі затриманого.
А як точно письменник відобразив епоху репресій, завуалювавши її
під біблійські часи. З яким сарказмом зображено прокуратора з кавалерій
ською ходою, до якого звертатись треба було не інакше як ігемон (а чи не
нагадує це слово про гегемона революційної доби?).
Високий світ євангельської легенди, який набув під пером письмен
ника рис реальності, знижується, пародійно перекручується в інших
світах, інших вимірах. Сучасність стає нереальною, а потойбічний світ —
дійсністю. Ми повністю занурюємось у світ створеної автором фанта
стичної реальності, яка насправді виявляється дійсною.
Сатиричну характеристику суспільства автор дає і в московських гла
вах роману. Достатньо пригадати випадок, який відбувся у вар’єте. Яким
низьким є падіння суспільства, якщо люди втрачають гідність при вигляді
грошей: «Коекто уже ползал в проходе, шаря под креслами. Многие
стояли на сиденьях, ловя вертлявые, капризные бумажки». Деградацію осо
бистості описано в епізоді розповсюдження одягу у вар’єте: «Общее изум
ление вызвал мужчина, затесавшийся на сцену. Он объявил, что у супруги
его грипп и что поэтому он просит передать ей чтонибудь через него».
Побутова сцена розподілу житла після смерті Берліоза є злісним осу
дом дріб’язковості суспільства, де панують мізерність, користолюбство
і лицемірство. Адже після смерті Берліоза знайшлося безліч претендентів
на його житло: «И в течение двух часов Никанор Иванович принял та
ких заявлений тридцать две штуки.
В них заключались мольбы, угрозы, кляузы, доносы, обещания про
извести ремонт за свой счет, указания на несносную тесноту и невозмож
ность жить в одной квартире с бандитами… Никанора Ивановича вызы
вали в переднюю его квартиры, брали за рукав, чтото шептали, подмигивали
и обещали не остаться в долгу».
А яким принизливим видається розподіл привілеїв у МАСОЛІТі,
адже літератори можуть пообідати вишуканими стравами у ресторані
значно дешевше, ніж звичайні громадяни; є у них і дачі на Клязьмі, але
пробитись туди можуть не всі, бо бездарних літераторів виявляється знач
но більше, ніж дач, тому літній відпочинок теж є предметом заздрощів:
«Не надо, товарищи, завидовать. Дач всего двадцать две, и строится
еще только семь, а нас в МАССОЛИТе три тысячи».
Звернувшись до прізвищ персонажів твору, можна побачити, як тон
ко письменник висміює негативні риси їх володарів: Римський, Варену
ха, Лиходєєв, Куралєсов.
Навіть згадка про особисту полеміку Михайла Булгакова з критиком
Всеволодом Вишневським на сторінках роману набуває сатиричних
ознак у прізвищі літератора Мстислава Лавровича (натяк на популярні
у 30ті роки «лавровишневі краплі»).
Ще одним об’єктом сатиричного висміювання автора у романі «Май
стер і Маргарита» є психіатрична лікарня, в яку по черзі потрапляє
більшість персонажів і навіть сам Майстер. Причому всі пацієнти є цілком
нормальними людьми. Навіть містичні персонажі вводяться автором для
викриття суспільних вад.
Про це свідчив сам Михайло Булгаков у листі урядові. Він назвав важ
ливою рисою своєї творчості «выступающие в моих сатирических повес
тях: черные и мистические краски (я — мистический писатель), в кото
рых изображены бесчисленные уродства нашего быта».
Проте через сатиричні рядки роману «Майстер і Маргарита» просту
пає надія Михайла Булгакова на оновлення країни і віра в людину.
В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Лише чверть століття тому широке коло читачів одержало змогу позна
йомитись із творчою спадщиною Михайла Булгакова. І навряд чи є зараз
людина, яка б не полюбила ці твори. До того ж екранізації кількох з них, таких
як «Дні Турбіних», «Біг», «Собаче серце», стали улюбленими фільмами гля
дачів різного віку. Твори Михайла Булгакова прийшли нарешті в наші оселі.
Особливою популярністю користується останній роман Булгакова
«Майстер і Маргарита», який хоча деякими деталями і нагадує трагедію
Й. В. Ґете «Фауст», проте вимагає від читача виходу із площини устале
них життєвих уявлень і свідоцтв. Протягом перших дванадцяти глав на
зва роману залишається для нас загадковою — ні Майстра, ні Маргарити
на цих сторінках немає, але своєрідне сатиричне зображення суспільства
вражає вже з перших рядків роману, коли Берліоз та Іван Бездомний по
бачили іноземця (автор висміює заражене шпіономанією суспільство)
й обидва готові були його затримати. Можливо, що швидка загибель Бер
ліоза і була розплатою за повсякчасну готовність до доносу, який вів до
арешту і загибелі затриманого.
А як точно письменник відобразив епоху репресій, завуалювавши її
під біблійські часи. З яким сарказмом зображено прокуратора з кавалерій
ською ходою, до якого звертатись треба було не інакше як ігемон (а чи не
нагадує це слово про гегемона революційної доби?).
Високий світ євангельської легенди, який набув під пером письмен
ника рис реальності, знижується, пародійно перекручується в інших
світах, інших вимірах. Сучасність стає нереальною, а потойбічний світ —
дійсністю. Ми повністю занурюємось у світ створеної автором фанта
стичної реальності, яка насправді виявляється дійсною.
Сатиричну характеристику суспільства автор дає і в московських гла
вах роману. Достатньо пригадати випадок, який відбувся у вар’єте. Яким
низьким є падіння суспільства, якщо люди втрачають гідність при вигляді
грошей: «Коекто уже ползал в проходе, шаря под креслами. Многие
стояли на сиденьях, ловя вертлявые, капризные бумажки». Деградацію осо
бистості описано в епізоді розповсюдження одягу у вар’єте: «Общее изум
ление вызвал мужчина, затесавшийся на сцену. Он объявил, что у супруги
его грипп и что поэтому он просит передать ей чтонибудь через него».
Побутова сцена розподілу житла після смерті Берліоза є злісним осу
дом дріб’язковості суспільства, де панують мізерність, користолюбство
і лицемірство. Адже після смерті Берліоза знайшлося безліч претендентів
на його житло: «И в течение двух часов Никанор Иванович принял та
ких заявлений тридцать две штуки.
В них заключались мольбы, угрозы, кляузы, доносы, обещания про
извести ремонт за свой счет, указания на несносную тесноту и невозмож
ность жить в одной квартире с бандитами… Никанора Ивановича вызы
вали в переднюю его квартиры, брали за рукав, чтото шептали, подмигивали
и обещали не остаться в долгу».
А яким принизливим видається розподіл привілеїв у МАСОЛІТі,
адже літератори можуть пообідати вишуканими стравами у ресторані
значно дешевше, ніж звичайні громадяни; є у них і дачі на Клязьмі, але
пробитись туди можуть не всі, бо бездарних літераторів виявляється знач
но більше, ніж дач, тому літній відпочинок теж є предметом заздрощів:
«Не надо, товарищи, завидовать. Дач всего двадцать две, и строится
еще только семь, а нас в МАССОЛИТе три тысячи».
Звернувшись до прізвищ персонажів твору, можна побачити, як тон
ко письменник висміює негативні риси їх володарів: Римський, Варену
ха, Лиходєєв, Куралєсов.
Навіть згадка про особисту полеміку Михайла Булгакова з критиком
Всеволодом Вишневським на сторінках роману набуває сатиричних
ознак у прізвищі літератора Мстислава Лавровича (натяк на популярні
у 30ті роки «лавровишневі краплі»).
Ще одним об’єктом сатиричного висміювання автора у романі «Май
стер і Маргарита» є психіатрична лікарня, в яку по черзі потрапляє
більшість персонажів і навіть сам Майстер. Причому всі пацієнти є цілком
нормальними людьми. Навіть містичні персонажі вводяться автором для
викриття суспільних вад.
Про це свідчив сам Михайло Булгаков у листі урядові. Він назвав важ
ливою рисою своєї творчості «выступающие в моих сатирических повес
тях: черные и мистические краски (я — мистический писатель), в кото
рых изображены бесчисленные уродства нашего быта».
Проте через сатиричні рядки роману «Майстер і Маргарита» просту
пає надія Михайла Булгакова на оновлення країни і віра в людину.