| Главная » Файлы » Твори Світової літератури » Вітмен Волт | [ Добавить материал ] |
| В категории материалов: 1 Показано материалов: 1-1 |
Сортировать по: Даті · Назві · Завантаженням · Переглядам
«Я БЛУКАЮ І КЛИЧУ ДУШУ СВОЮ…» (В. ВІТМЕН)
Корoткий опис: «Я БЛУКАЮ І КЛИЧУ ДУШУ СВОЮ…» (В. ВІТМЕН)
Творчість великого американського поетановатора В. Вітмена стала
своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання по
ета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають зміст слова
і предмети». Своє нове поетичне світобачення поет утілив у збірці поезій
«Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твір —
свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення
Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту,
відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно
нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам Поет, який
стає втіленням нового, вільного Людства.
Осторонь метушні стоїть моє Я,
Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине.
Звідки ж береться внутрішня досконалість поета?
Я блукаю і кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку.
Образ «літньої травинки» символізує новий Всесвіт, в основі яко
го не далеке холодне Небо, а теплий, живий рідний зелений світ. «Бру
натні мурахи», «незліченні стебла», «чоловіки та жінки» — все живе
у ньому за одним законом («Я бачу в них і в собі один і той самий
вічний закон»).
Вітмен використовує художній прийом «каталогу», об’єднуючи чис
ленні образи людей, тварин, комах, й утверджує гармонію всього живого.
І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них,
І сутність моя десь така, як у всіх них.
Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе.
Поет веде діалог зі своєю душою, і саме вона підказує йому, «що осно
ва творіння — це любов». А джерелом любові поета є Земля:
Тільки торкнуся землі ступнею.
Звідти так і зринуть сто любовей…
Саме тому і співає поет свій гімн Землі:
Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле.
…Усміхнися, бо йде твій коханець.
А «небесні закони ще треба доробляти і виправляти» — вважає поет.
Зухвале сонячне світло,
Ти освітлюєш тільки поверхні,
а я виявляю і поверхні і глибини.
Поет пропонує відкинути старих богів («Стільки ж божеського, а мо
же й більше я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу,
ніж Богові, шану») і робить висновок:
Надприроднє — то все пусть,
Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.
Отже, найвища цінність — це Людина. З чого ж складається її «Я»?
З дійсності і часу, які приймає поет, із землі і моря («Я частинка твоя не
віддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу»), з усіх живих істот,
з душ усіх людей («Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів розлуки,
безвір’я), з невідомості («це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це
план… це вічне життя, це Щастя»). Поет вірить у своє Безсмертя, бо він
заповідає себе землі, «щоб прорости травою, яку люблю».
Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне. Ятравинка може
бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони — вважає Вітмен.
Творчість великого американського поетановатора В. Вітмена стала
своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання по
ета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають зміст слова
і предмети». Своє нове поетичне світобачення поет утілив у збірці поезій
«Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твір —
свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення
Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту,
відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно
нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам Поет, який
стає втіленням нового, вільного Людства.
Осторонь метушні стоїть моє Я,
Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине.
Звідки ж береться внутрішня досконалість поета?
Я блукаю і кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку.
Образ «літньої травинки» символізує новий Всесвіт, в основі яко
го не далеке холодне Небо, а теплий, живий рідний зелений світ. «Бру
натні мурахи», «незліченні стебла», «чоловіки та жінки» — все живе
у ньому за одним законом («Я бачу в них і в собі один і той самий
вічний закон»).
Вітмен використовує художній прийом «каталогу», об’єднуючи чис
ленні образи людей, тварин, комах, й утверджує гармонію всього живого.
І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них,
І сутність моя десь така, як у всіх них.
Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе.
Поет веде діалог зі своєю душою, і саме вона підказує йому, «що осно
ва творіння — це любов». А джерелом любові поета є Земля:
Тільки торкнуся землі ступнею.
Звідти так і зринуть сто любовей…
Саме тому і співає поет свій гімн Землі:
Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле.
…Усміхнися, бо йде твій коханець.
А «небесні закони ще треба доробляти і виправляти» — вважає поет.
Зухвале сонячне світло,
Ти освітлюєш тільки поверхні,
а я виявляю і поверхні і глибини.
Поет пропонує відкинути старих богів («Стільки ж божеського, а мо
же й більше я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу,
ніж Богові, шану») і робить висновок:
Надприроднє — то все пусть,
Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.
Отже, найвища цінність — це Людина. З чого ж складається її «Я»?
З дійсності і часу, які приймає поет, із землі і моря («Я частинка твоя не
віддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу»), з усіх живих істот,
з душ усіх людей («Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів розлуки,
безвір’я), з невідомості («це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це
план… це вічне життя, це Щастя»). Поет вірить у своє Безсмертя, бо він
заповідає себе землі, «щоб прорости травою, яку люблю».
Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне. Ятравинка може
бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони — вважає Вітмен.