Корoткий опис:  «РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ»
(М. Булгаков про роль і долю митця)
Доля Михайла Булгакова як доля інтелігента і громадянина приваблює

мене і моїх сучасників своїм трагізмом.
Людина високих моральних якостей, він чимало зробив для своєї бать
ківщини як лікар, провівши найкращі роки свого життя у боротьбі з най
жахливішими венеричними захворюваннями. Вже один цей факт міг би
поставити його на належний рівень у державі. Але цій державі не потрібні
були освічені люди, не потрібні були фахівці. Безумовно, не потрібні їй
були і літератори. Та ще такі літератори, як Булгаков, літератори, які ма
ють власну думку, власний погляд на життя.
Згадаймо літературу двадцятихтридцятих років: «Широка страна
моя родная…», «Улица моя, дома мои…», «А моя страна — подросток…»,
де займенник «моя» уособлює думку всіх громадян. У такій країні —
спільні досягнення, і мали б бути спільні проблеми. Насправді ж, спільни
ми для політичних в’язнів були лише концтабори, спільним для помира
ючих був голодомор. А решта належала країні, крім відповідальності. І на
рідкість чесна людина могла сказати: «мої твори», «мої досягнення», «мої
невдачі». Такою людиною був Михайло Булгаков, твори якого побачили
світ лише в середині шістдесятих, більше як через чверть століття після
смерті автора.
Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у кра
їні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість
його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо,
саме тому один із романів письменника, створений у 1928—1929 роках,
носив назву «Копито інженера». Слово інженер несло в собі ворожі зна
чення, і цих значень було кілька. Поперше, це буржуазні інженери, що
допомагали на радянських новобудовах, а значить — шкідники і шпигу
ни, подруге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу — «специ»,
потретє, це жертви «шахтинської справи», сфальсифікованої проти ряду
радянських інженерів.
Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові
СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права,
адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто при
рікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії
літературної критики на його твори: позитивних — три, ворожих — двісті
дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: «Дні Тур
біних», «Біг», «Біла гвардія». А хіба не знищено і саму інтелігенцію?
«Мой литературный портрет закончен, и он же есть политический
портрет. Я не могу сказать, какой глубины криминал можно отыскать
в нем, но я прошу об одном: за пределами его не искать ничего. Он ис
полнен совершенно добросовестно»,— так написав Михайло Булгаков про
свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на
інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країні
Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха вихову
вала громадян сірими й однаковими.
Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але
перлиною всієї його творчості став останній твір — роман «Майстер і Мар
гарита». Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як
образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна порізному тракту
вати вираз Воланда «Рукописи не горять». Можна порівнювати з легенда
ми, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести
паралель з листом Михайла Булгакова «Уряду СРСР»: «Погибли не толь
ко мои прошлые произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я,
своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик ко
медии и начало второго романа «Театр». У вузькому розумінні, зрозуміло
му читачеві, роман «Майстер і Маргарита» був новим листом, який мав
відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити
автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адреса
тові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким
колись недоговорив, адже, за словами Воланда, «ваш роман принесет еще
сюрпризы… Ничего страшного уже не будет».
Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не збе
рігав «про запас», не приховував, він намагався висловлювати їх на сто
рінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930
році, звучать гордо: «Я не шепотом в углу выражал свои мысли».

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ТЕМА ДОБРА І ЗЛА
В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Основою творчості Михайла Панасовича Булгакова був гуманізм.
Письменник не сприймав ту літературу, яка підносила страждання
абстрактних, нереальних героїв, проходячи повз правду життя. Тому в своє
му останньому романі «Майстер і Маргарита» він завуальовано показав
віддалену надію на те, що зло буде покаране, а добро переможе.
Тема боротьби добра і зла — вічна тема усіх часів і народів. І в фольклорі,
і в творах художньої літератури ця тема займає одне з провідних місць.
А щодо роману «Майстер і Маргарита» — визначити цю тему дуже
важко. Адже немає чіткого розподілу героїв на позитивних і негативних.
А чи потрібен цей розподіл? Думаю, що ні. Адже в творі багато умовнос
тей, багато містичних образів. Багато також

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ОСОБЛИВОСТІ САТИРИ
В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Лише чверть століття тому широке коло читачів одержало змогу позна
йомитись із творчою спадщиною Михайла Булгакова. І навряд чи є зараз
людина, яка б не полюбила ці твори. До того ж екранізації кількох з них, таких
як «Дні Турбіних», «Біг», «Собаче серце», стали улюбленими фільмами гля
дачів різного віку. Твори Михайла Булгакова прийшли нарешті в наші оселі.
Особливою популярністю користується останній роман Булгакова
«Майстер і Маргарита», який хоча деякими деталями і нагадує трагедію
Й. В. Ґете «Фауст», проте вимагає від читача виходу із площини устале
них життєвих уявлень і свідоцтв. Протягом перших дванадцяти глав на
зва роману залишається для нас загадковою — ні Майстра, ні Маргарити
на цих сторінках немає, але своєрідне сатиричне зображення суспільства
вражає вже з перших рядків роману, коли Берліоз та Іван Бездомний по
бачили іноземця (автор висміює заражене шпіономанією суспільство)
й обидва готові були його затримати. Можливо, що швидка загибель Бер
ліоза і була розплатою за повсякчасну готовність до доносу, який вів до
арешту і загибелі затриманого.
А як точно письменник відобразив епоху репресій, завуалювавши її
під біблійські часи. З яким сарказмом зображено прокуратора з кавалерій
ською ходою, до якого звертатись треба було не інакше як ігемон (а чи не
нагадує це слово про гегемона революційної доби?).
Високий світ євангельської легенди, який набув під пером письмен
ника рис реальності, знижується, пародійно перекручується в інших
світах, інших вимірах. Сучасність стає нереальною, а потойбічний світ —
дійсністю. Ми повністю занурюємось у світ створеної автором фанта
стичної реальності, яка насправді виявляється дійсною.
Сатиричну характеристику суспільства автор дає і в московських гла
вах роману. Достатньо пригадати випадок, який відбувся у вар’єте. Яким
низьким є падіння суспільства, якщо люди втрачають гідність при вигляді
грошей: «Коекто уже ползал в проходе, шаря под креслами. Многие
стояли на сиденьях, ловя вертлявые, капризные бумажки». Деградацію осо
бистості описано в епізоді розповсюдження одягу у вар’єте: «Общее изум
ление вызвал мужчина, затесавшийся на сцену. Он объявил, что у супруги
его грипп и что поэтому он просит передать ей чтонибудь через него».
Побутова сцена розподілу житла після смерті Берліоза є злісним осу
дом дріб’язковості суспільства, де панують мізерність, користолюбство
і лицемірство. Адже після смерті Берліоза знайшлося безліч претендентів
на його житло: «И в течение двух часов Никанор Иванович принял та
ких заявлений тридцать две штуки.
В них заключались мольбы, угрозы, кляузы, доносы, обещания про
извести ремонт за свой счет, указания на несносную тесноту и невозмож
ность жить в одной квартире с бандитами… Никанора Ивановича вызы
вали в переднюю его квартиры, брали за рукав, чтото шептали, подмигивали
и обещали не остаться в долгу».
А яким принизливим видається розподіл привілеїв у МАСОЛІТі,
адже літератори можуть пообідати вишуканими стравами у ресторані
значно дешевше, ніж звичайні громадяни; є у них і дачі на Клязьмі, але
пробитись туди можуть не всі, бо бездарних літераторів виявляється знач
но більше, ніж дач, тому літній відпочинок теж є предметом заздрощів:
«Не надо, товарищи, завидовать. Дач всего двадцать две, и строится
еще только семь, а нас в МАССОЛИТе три тысячи».
Звернувшись до прізвищ персонажів твору, можна побачити, як тон
ко письменник висміює негативні риси їх володарів: Римський, Варену
ха, Лиходєєв, Куралєсов.
Навіть згадка про особисту полеміку Михайла Булгакова з критиком
Всеволодом Вишневським на сторінках роману набуває сатиричних
ознак у прізвищі літератора Мстислава Лавровича (натяк на популярні
у 30ті роки «лавровишневі краплі»).
Ще одним об’єктом сатиричного висміювання автора у романі «Май
стер і Маргарита» є психіатрична лікарня, в яку по черзі потрапляє
більшість персонажів і навіть сам Майстер. Причому всі пацієнти є цілком
нормальними людьми. Навіть містичні персонажі вводяться автором для
викриття суспільних вад.
Про це свідчив сам Михайло Булгаков у листі урядові. Він назвав важ
ливою рисою своєї творчості «выступающие в моих сатирических повес
тях: черные и мистические краски (я — мистический писатель), в кото
рых изображены бесчисленные уродства нашего быта».
Проте через сатиричні рядки роману «Майстер і Маргарита» просту
пає надія Михайла Булгакова на оновлення країни і віра в людину.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ВЗАЄМИНИ ІЄШУА Й ПІЛАТА

В РОМАНІ М. БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
План
І. Сутність прийому «роману в романі», значення його для розуміння
образів.
ІІ. Віддзеркалення в образах Понтія і Ієшуа «вічних» проблем і про
блем сучасних автору.
1. Відповідальність людини за все, що відбувається у світі, —
сутність проблеми внутрішнього роману.
2. «Прощення Пілата» як знак авторської віри у перемогу
добра.
ІІІ. Чи має зло космічну природу?

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  СВОЄРІДНІСТЬ ПОЕТИЧНОГО
БАЧЕННЯ Б. ПАСТЕРНАКА
Щаслива доля судилася Б. Пастернаку. Дружна сім’я професійної піа
ністки та оригінального талановитого художника з самого дитинства
плекала майбутнього поета ніжними мелодійними звуками, багатством
барв і кольорів. У домі художника Л. Пастернака збиралася російська
богема, яка також впливала на вразливу душу поета.
Навчання його було продуманим, цілеспрямованим: заняття музи
кою, композицією, заняття філологією, філософією. Що ж вибрати з цього,
тим більше, що тобі все подобається.

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Особливу роль у долі юнака зіграв австрійський поет Р. М. Рільке, який

бував у домі Пастернаків. Захоплення його поезією спрямувало подальший
шлях Б. Пастернака.
Формування його йшло і під впливом В. Маяковського; шукав себе
в літературних групах «Лірика», «Центрифуга», але талант, вимогливість
і велика працездатність спрямували поета на свій оригінальний шлях.
Б. Пастернак захоплювався і прозою, і поезією, і перекладами…
Все це не розпорошувало його талант, а доповнювало, збагачувало.
Його ставлення до природи, думки про всесвіт і про людину як часточку
цього всесвіту було основою стилю його поезій.
Прекрасна ґрунтовна освіта та багата уява поета змушують читача
звикати, зживатися з поезією Б. Пастернака.
«Быть знаменитым некрасиво!» — і зразу з’являється запитання:
чому? Поет нам допомагає знайти відповідь: «Позорно, ничего не знача,
быть притчей на устах у всех». Його розуміння — бути знаменитим — це
«так жить, чтобы в конце концов привлечь к себе любовь пространства,
услышать будущего зов».
…Вдивляюся в портрет поета, в його очі. Здається, що цілий світ го
рить у тих очах, і та свічка з моєї улюбленої поезії Б. Пастернака також
відбивається в болючому погляді поета, висвічує рани його душі:
Мело, мело по всей земле,
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела…
Це поезія справжнього художника, бо в нашій уяві вимальовуються
картини долі людської, її самотності, її зіткнень.
Багата метафоричність поезій Б. Пастернака оригінальна тим, що пе
реносне значення в образі ніби міняється місцями з прямим, стає над ним.
Так, у поезії «Гефсиманський сад» спочатку уявляємо біблійний сюжет про
Ісуса Христа, згадуємо молитву пророка на Оливній горі, а потім якось
забуваємо про те, думаємо про Гефсиманію, де кожен доп’є свою чашу
страждань до кінця. І тільки Богові під силу пронести повз мене чашу або…
Як вдалося поетові перенести мене на дві тисячі літ назад і блиска
вично повернути назад?!
Дійсність бачиться поетові завжди в динаміці, в постійній мінливості
та активності:
Действительность, как выспавшийся зверь,
Потягиваясь, поднялась спросонок.
Це також уміння одночасно бачити різні світи, співставляти їх,
аналізувати, робити висновки.
Я тепер розумію, чому така горда, вимоглива Марина Цвєтаєва не
просто була закохана в цього Поета, вона цінувала його талант, його ви
соку духовність, порядність; вона чекала завжди оцінки своїх творів саме
від людини з таким своєрідним поетичним баченням.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ПІЗНЯ ПОЕЗІЯ АННИ АХМАТОВОЇ —
ВІДОБРАЖЕННЯ ТРАГЕДІЇ ЧАСУ
У літературу молода Ахматова увійшла як інтимнопсихологічний поет,
що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість
читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає
цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку
своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культу
рою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».
За жанром поему можна визначити як ліроепічну, бо в ній особиста
трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як осо
биста.
Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впли
вом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але
очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Про це
свідчить і епіграф, датований 1961 роком:
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,—
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з на
родною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва
поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у па
м’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії.
Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем
1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва
країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок
у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає:
«Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої
інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе,
а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми
«Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприй
няття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання.
Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

667

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини,
Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаю
чих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережи
ти разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці
жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі висто
яти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ
вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема
безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод
иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы кудато в никуда» (ч. V),
«О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).
Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не
тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом.
Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те,
що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями
«нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх —
страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську
совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини.
Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:
А если когданибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…
Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона
мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі
вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.
Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета,
на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому
доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповіс
ти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок
А. Ахматова виконала.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ОСНОВНІ МОТИВИ ЛІРИКИ А. АХМАТОВОЇ
Пусть когданибудь имя мое
Прочитают в учебниках дети.
А. Ахматова
Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою

в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники
любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила дов
ге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас
літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть.
Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх по
передників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється твор
чістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.
«Есть три эпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному
з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на
три періоди.
Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками»,
«Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної кла
сики XIX століття.
Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час
виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед ве
ликих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Со
логуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтає
ва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну
культуру і дух новаторства.
Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема ко
хання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже
не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі.
Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і по
кірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на
стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єди
ний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого,
а всеосяжного і внутрішньо необхідного.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи,—
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви.
(«Эта встреча никем не воспета…»)
Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періо
ду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття
перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала
і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світо
вої війни став вірш «Утіха».
Вестей от него не получишь больше,
Не услышишь ты про него.
В объятой пожарами скорбной Польше
Не найдешь могилы его…

Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної неста
більності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах
матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що
відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорсто
ке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед су
спільством.
Но не пытайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены — и это знаем сами —
Мы расточать, а не копить.
Иди один и исцеляй слепых,
Чтобы узнать в тяжелый час сомненья
Учеников злорадное глумленье
И равнодушие толпы.
(«Нам свежесть слов и чувства простоту…»)
Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» — один із найяскравіших
творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозву
чав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась,
шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю
країною і своїм народом.
Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод,
розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна
Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи
щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло
Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: по
шуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські
роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного
характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової тра
гедії — світової війни. На бентежносуворому фоні війни і особистих по
трясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу
і біблійних мотивів. Тут відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилив
ся у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни зло
чинної влади зі своїм народом.
Нет! и не под чуждым небосвободом
И не под защитой чуждых крыл —
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
(«Так не зря мы вместе бедовали…»)

Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої

Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни
сповнився сонячною радістю і піднесенням.
Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.
Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки прохо
див на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо
ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки,
відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.
Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової
культури.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ЛІРИЗМ ПРОЗИ І ПОЕЗІЇ І. О. БУНІНА
Спроможність автора розкривати свій внутрішній світ, емоційний
стан залежно від тих чи інших подій або явищ життя, називають ліриз
мом. В цьому розумінні творчість І. О. Буніна напрочуд лірична. Це не
дивно, коли йдеться про поезію. Лірика і виникла, і існує з потреби роз
крити свій внутрішній світ. Але у прозі зазвичай увагу зосереджують на
подіях, розмірковують над ними, і думка, а не емоції, веде читача у прозі.
Бунін ламає традицію. Його твори збуджують у першу чергу почуття.
У читача виникає враження, ніби він — німий і незримий свідок подій,
конфліктів, які потребують його, читачевої, емоційної оцінки.
Як і в ліриці, у прозі Буніна тем небагато: життя і смерть, любов, при
рода. Й у розкритті цих тем автор дуже відвертий і почуттєвий. Природа
збуджує у ліричного героя творів Буніна не просто переживання краси,
вона дає поштовх для розвитку його внутрішнього світу. Наприклад,
в оповіданні «Антонівські яблука» автор зображує картину занепаду дво
рянського маєтку, який для автора символізує цілу епоху в житті його
батьківщини. Автор розуміє, що прогрес неминуче веде до занепаду
дворянської культури. Але туга, смуток, які охоплюють його героя,—
це не почуття, яке викликає втрата чогось конкретного, це філософський
смуток від плинності часу, від неминучості старіння і вмирання усього пре
красного і, разом із тим, сподівання, що життя безсмертне. Бунін створює
саме почуттєві картини. Читач не тільки бачить кольори осіннього саду, чує
шум падіння листя, а й відчуває запах антонівських яблук.
Усе це народжує в душі читача той же смуток, ту ж печаль і ті ж сподіван
ня, що й у ліричного героя.
У Буніна була своя філософія кохання. Це почуття він сприймав як
чудову мить, що веде до трагічного фіналу. Саме так трактується кохан
ня в ліричному циклі новел «Темні алеї». Сама назва циклу створює по
етичний образ, який розкривається протягом усього циклу. Кохання —
це темні алеї, де багато несподіваного, таємничого, що не піддається тлу
маченню. Воно може змінити все життя, може його осяяти, інколи тільки
наприкінці життя людина розуміє, що випало їй на долю справжнє ко
хання, але вона ним знехтувала. Саме так сталося з героєм новели, яка
дала назву всьому циклу. Новела починається описом осінньої дороги,
якою їде немолодий, втомлений життям поважний чоловік. На одній
станції він зупиняється, щоб змінити коней. У господині заїжджого дво
ру він упізнає дівчину, яку колись кохав. Життя героя склалося зовніш
ньо вдало, але старість він зустрічає внутрішньо спустошеним: жінка зра
дила йому, не виправдав сподівань і син. Надія, господиня заїжджого двору,
на все життя зберегла вірність юнацькому коханню. Нова зустріч героїв
розкриває їх ставлення до кохання і свого життя. Героїня вірна коханню,
але ніколи не зможе простити зради. Герой тільки тепер усвідомив, що за
все життя він кохав тільки один раз — її, Надію. Але це усвідомлення при
ходить надто пізно, коли нічого виправити не можна.
Ця новела за своєю будовою нагадує сюжет балади про двох закоха
них, яким не судилося щастя, які запізно зрозуміли, що таке справжнє
кохання, які не можуть простити один одного. Читач відчуває цю поетич
ну будову, відображену навіть в описах природи, яка ніби співчуває геро
ям. У фіналі новели читача охоплюють почуття, які, певне, переживає
і герой: образу на героя за його неспроможність досягти кохання, смуток,
що не склалося щастя.
Ліризм прози Буніна полягає й у створенні особливої атмосфери, що
народжує кохання, молодість. В оповіданні «Легке дихання» саме ця ат
мосфера стає предметом дослідження автора. Героїня Оля Мещерська
сприймається читачами як втілення юної жіночості, жаги життя, кохан
ня, що робить людину щасливою, дає відчуття тієї самої «легкості поди
ху». Бунін показує, що все це мало сумісне з реальним життям. Після
смерті Олі її класна наставниця, яка живе більше мріями, ніж реальні
стю, ходить на її могилу, щоб відчути цей «легкий подих», якого їй так
бракує в житті.
У поезії і прозі Бунін виявив себе тонким ліриком, який передає ши
року палітру людських переживань, почуттів, відтворює в образах най
тонші емоції своїх героїв.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ПОЕТИЧНА СИМВОЛІКА ЛІРИКИ О. БЛОКА

Олександр Блок — одна з найяскравіших постатей російської літерату
ри початку XX століття. Його поезія від збірки до збірки відбиває не тільки
розвиток його таланту, а й складну еволюцію особистості поета. Сам Блок
називав три томи своїх віршів поетичним щоденником, «романом в сти
хах», головна тема якого — «история вочеловеченья».
Блок відчував себе нащадком величезної культурної спадщини і, як
ніхто інший, відповідав за її долю, бо усвідомлював, що його батьківщи
ну чекають страшні потрясіння та випробування. Як кожен справжній
поет, він не відокремлював особисте і суспільне.
У першій збірці «Стихи о Прекрасной Даме» виникають провідні
образи і символи його творчості. На перший погляд, поет розповідає
тільки історію свого кохання до молодої дівчини. Образ коханої чітко не
визначений, ідеальний, вона уособлює «вечную женственность».
Вхожу я в темные храмы,
Свершаю бедный обряд.
Там жду я Прекрасной Дамы
В мерцании красных лампад.
Але вже в цій збірці уважний читач помітить, як змінюється сам поет:
високе і ідеальне кохання виростає в складну і трагічну земну любов.
Мы встречались с тобой на закате.
Ты веслом рассекала залив.
Я любил твое белое платье,
Утонченность мечты разлюбив.
Ни тоски, ни любви, ни обмана.
Все померкло, прошло, отошло…
Очертания белого стана.
И твое золотое весло.
Цю трансформацію почуттів поет сприймає як свою зраду високому іде
алу, але для нього це важливий крок на шляху «вочеловечивания». Неви
падково наступна збірка його творів мала назву «Распутья». Земна любов
примушує його звернутися до реальності, побачити у буденному високе,
усвідомити свою відповідальність за свій час, за свою країну, її історію і май
бутнє. Так з образусимволу Прекрасної Дами народжується образсимвол
Росії, один із найскладніших у своїй символіці і найбільш суперечливий.
Росія для Блока — дружина, з якою навіки зв’язане його життя.
О, Русь моя! Жена моя! До боли
Нам ясен долгий путь!
Він відповідає, як чоловік за жінку, за все, що відбувається з його бать
ківщиною. Історичні події початку XX століття не могли не викликати
відчуття трагізму епохи. Він не приймає бездуховності «пьяниц с глаза
ми кроликов». Він певен, що Росія має свій історичний шлях, на якому
«невозможное возможно».


Ще один провідний символ Блока — дорога. Це символ мінливості.
Опять, как в годы золотые,
Три стертых треплются шлеи,
И вязнут спицы расписные
В расхлябанные колеи…
И невозможное возможно,
Дорога долгая легка,
Когда блеснет в дали дорожной
Мгновенный взор изпод платка,
Когда звенит тоской острожной
Глухая песня ямщика!..
У цьому вірші дуже виразно проявляється поетична символіка Бло

ка. Початок вірша викликає асоціацію з відомим образом «трійки» з пое
ми Гоголя «Мертві душі». За допомогою цієї асоціації поет з’єднує мину
ле і сучасне, вводить один із найважливіших для нього символів — символ
дороги, шляху, яким ідуть і країна, і поет. Так виникає тема спільності
долі народу і поета, Росія для нього, як «слезы первые любви». Він знає,
що її чекають страшні випробування, але вірить в її історичну місію: «Не
пропадешь, не сгинешь ты, И лишь забота затуманит твои прекрасные
черты».
Символічні образи Олександра Блока допомагають поету встанови
ти зв’язок між минулим, сучасним, майбутнім, між внутрішнім світом,
інтимним переживанням і громадським, суспільним життям, між ідеаль
ним, космічним і реальним, земним.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  «ПІСНЯ НАД ПІСНЯМИ» ШОЛОМ)АЛЕЙХЕМА — ЛІРИЧНИЙ
І СИМВОЛІЧНИЙ РОМАН ПРО КОХАННЯ
Розмірковуючи про свої твори, ШоломАлейхем писав, що сприймає
слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над пісня
ми», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння
роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про
його втрату. Роман ШоломАлейхема нагадує поему про кохання, багату
метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша.
«Юнацький роман» ШоломАлейхема ліричний, сповнений світлого суму,
посмішки, чарівності.
Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть
здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони
світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек
виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вва
жає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що тра
гедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре
ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.
Твір ШоломАлейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема
юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усьо
го його творчого шляху. У «Пісні над піснями» ШоломАлейхем просте
жує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли
почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з ди
тинством. У фіналі ШоломАлейхем називає свій твір «істинним, скорбот
ним романом»: коханнячарівність — то лише останній сонячний промінь
дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.
Отже, твір ШоломАлейхема — це роман про роман: ліричний роман
про трагічний роман, про нездійсненне кохання.

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: «наш дім — па

лац. Я — принц. Бузя — принцеса... це наше небо, наш вітерець, наші пташки —
усе наше, наше, наше!». Вони були з’єднані у ньому, як закохані Соломон та
Суламіт у біблійній «Пісні над піснями». Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася
із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.
Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а ко
хання втрачене: «наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що
в «Пісні над піснями». Колоди і дошки... вже не кедри і буки... Гора, що за
синагогою, вже не гора Ливанська... Куди подівся мій юний, свіжий, яс
ний і світлий світ, мій світ із «Пісні над піснями»?». Навколишній світ
втратив своє метафоричне, символічне звучання.
Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді —
зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесід
ником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який
був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,—
адже «початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець».
Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш:
серед казкових володінь Шимека «великий луг, який тягнеться безкінеч
но, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червони
ми квіточками уквітчаний».
Роман пройнятий не лише символікою біблійної «Пісні над пісня
ми», але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із
«Тисячі й однієї ночі», які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну,
країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових свічок і пасхальні
молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як
і біблійний образ Суламіти, пов’язаний із героїнею роману: «Хмаринка
майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово за
ховалося...Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і рані
ше». Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але
дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек
залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.
Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі
оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже
«початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець». Які
радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна
дитяча казка залишиться в його пам’яті.
Ліричний роман ШоломАлейхема — один із найпоетичніших творів
єврейської літератури. «Пісня над піснями» написана прозою, але мова
й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати