| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Куліш Пантелеймон | [ Добавить материал ] |
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА РОМАНУ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»
| 29.05.2009, 22:04 | |
| ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА РОМАНУ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА» Історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» Пантелеймон Куліш творив тоді, як Шевченко писав вірші «Три літа», а Микола Костомаров ґрунтовне дослідження з історії України «Богдан Хмельницький». Куліш писав текст водночас російською і українською мовами. Окреме видання з’явилося аж 1857 року. Серед перших читачів роману був Тарас Шев ченко. «Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» Куліша, і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал»,— писав він, повертаючись із заслання. Безперечно, роман Куліша був значною подією. Відомо, що джерелом «Чорної ради», як і низки віршів «Три літа», як і монографії «Богдан Хмельницький», є козацькі літописи XVII—XVIII століть. Зокрема Кулішів роман на одній із найвидатніших істориколіте ратурних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII століття — на «Літописі Самовидця», про що й сам Куліш признається в епілозі. В основу роману також покладено козацький літопис Григорія Гра б’янки про події в Україні 1663 року. Навіть прототипом одного з героїв романа — полковника Івана Шрама — був реальний історичний персо наж полковник Іван Попович. Звернення Куліша до історії рідного народу не випадкове. Ідеї національного відродження, народності і демократизму, що па нували в середовищі патріотично настроєної української громадськості, ґрунтувались на історичному матеріалі та фольклорній стихії. Другим важливим чинником став романтизм, характерною рисою якого було звер нення до історичного минулого. На початку XIX століття на історичну тему переважали твори поетичного жанру. Тому художнє втілення тем та образів української історії, зокрема козацької доби, в жанрі роману було актуальним завданням нашого письменства. В основу сюжету роману автор поклав літописне оповідання про істо ричні події «чорної» ради, яка відбулася 17 і 18 червня 1663 року на око лиці Ніжина. Внаслідок несприятливих для України суспільнополітичних обставин після смерті Б. Хмельницького почався розкол єдиної політич ної цілості України — на Правобережжя і Лівобережжя. На Правобережжі, яке залишилось під зверхністю Польщі, гетьманував Павло Тетеря. На Ліво бережжі, яке, всупереч Переяславській угоді 1654 року, підпорядкувала собі Росія, точилася гостра боротьба між кількома претендентами на булаву. Кошовому отаманові Івану Брюховецькому завдяки підтримці царської ад міністрації і за допомогою демагогічних обіцянок вдалося схилити на свій бік Запоріжжя, козацьку чернь і низи суспільства і на «чорній раді» «доскочити булави». Так розгорілося полум’я соціальної ненависті, грабун ку, вбивств значніших козаків: Якима Сомка, Василя Золотаренка та кількох інших полковників було страчено, чимало старшин заслали до Сибіру. На тлі таких історичних подій розгортається романтичне кохання героїв роману Петра Шраменка і Лесі Череванівни. П. Куліш, прихильний до городових козаків, водночас негативно ха рактеризує політичну роль Запоріжжя. Воно, як вважає автор, стало істо ричним анахронізмом і перетворилося на джерело соціальних зворушень, що зсередини підривало незміцнілу молоду українську державність: «Те пер хто йде на Запоріжжя? Або гольтіпака, або злодюга, що боїться ши бениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там, окаянні, в Січі да тілько п’янствують». Проте Куліш не відмовляє січовим братчикам у патріотизмі, хоробрості, здатності до самопожерт ви, побратимства, за які вони «припадали до душі всякому» українцеві. Змальовуючи детально картину «чорної ради», Куліш довіряє Самовид цеві як свідкові, єдиному літописцеві й сучасникові, що зобразив її до дрібниць. Романіст не наслідує літопису дослівно, а творчо трансформує його ідеї та образи. Фрагментами, генетично пов’язаними з козацькими літопи сами, наскрізь пройняте художнє полотно «Чорної ради»: від зображення становища українського суспільства напередодні національновизвольної війни і до останнього розділу роману (страта Сомка і смерть Шрама). Таке використання джерел було природне для давнього українського пись менства. Про це свідчить і творчість Т. Г. Шевченка, М. Костомарова, І. Не чуяЛевицького, І. Франка, Лесі Українки й інших художників слова. | |
| Просмотров: 2008 | Загрузок: 0 | | |