Корoткий опис:  АЛЕГОРИЧНИЙ ЗМІСТ І ГУМАНІСТИЧНЕ СПРЯМУВАННЯ
«БОЖЕСТВЕННОЇ КОМЕДІЇ» ДАНТЕ
«Божественна комедія» — найвидатніше творіння італійського поета
Данте Аліг’єрі — увійшла в історію культури як найвище досягнення мис
тецтва Середньовіччя і водночас твір, що відобразив кризу світогляду цієї
доби і неминучість нового гуманістичного світосприймання Відродження.
У творчості жодного з митців Середньовіччя не відобразились особ
ливості цієї доби в історії людства так повно і яскраво, як у Данте. Саме
його життя стало символом життя середньовічної людинимислителя,
людинимитця, що прагне справедливості. Через політичні пристрасті,
що палали у рідній поетові Флоренції, Данте став вигнанцем. Майже двад
цять років він прагнув повернутися на батьківщину, де був приречений
на страту. За кілька років до смерті Данте уряд Флоренції оголосив
амністію політичним вигнанцям, якщо вони зречуться своїх поглядів.
Данте не погодився, і його вдруге прирекли на смерть, за життя поета цей

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ПОЕМА ВЕРҐІЛІЯ «ЕНЕЇДА» ЯК ЛІТЕРАТУРНА
ОБРОБКА РИМСЬКИХ ЛЕГЕНД ПРО ТРОЯНЦЯ ЕНЕЯ
Як відомо, Верґілій написав свою славнозвісну «Енеїду» за ініціати
вою Августа. Він бажав у найурочистішій формі прославити імперію
Августа, бо був її щирим прибічником. Грандіозне зростання Римської
імперії потребувало для себе як історичного, так і ідеологічного підґрун
тя. Але самих історичних фактів у подібних випадках буває замало. Тут
завжди на допомогу приходить міфологія, роль якої в тому й полягає, щоб
звичайну історію перетворити на диво. Таким міфологічним обґрунту
ванням усієї римської історії й є та концепція, яку використав Верґілій
у своїй поемі. Він не був її винахідником, а лише свого роду реформато
ром, а головне — її талановитим виразником. Мотив прибуття Енея до
Італії зустрічається ще у грецького лірика VI ст. до н. е. Стесихора.
Римські епіки та історики теж не відставали в цьому від греків, і майже
кожний із них віддавав данину цій легенді.
Основними джерелами міфів, з яких черпав сюжети Верґілій, воче
видь були перш за все «Іліада» й «Одіссея» Гомера, а також давньо
грецький кіклічний епос, зокрема троянський цикл, що примикав до «Іліа

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  АХІЛЛ І ОДІССЕЙ ЯК УОСОБЛЕННЯ
МУЖНОСТІ І ВІДВАГИ, ЛЮДСЬКОГО РОЗУМУ
(За «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера)
Поеми «Іліада» і «Одіссея» були створені у VIII — на початку VII сто
ліття до нашої ери і відбивають світогляд, ідеал поведінки людини, її місце
у природі і суспільстві. Головні герої поем — вожді (царі), що виділяють
ся своєю хоробрістю й силою. Гомер віддає їм шану саме тому, що вони
спроможні відстояти інтереси свого народу, прийняти на себе найсильніші
удари супротивника.
У поемі «Іліада» зображено чимало видатних воїнів: Діомед, Аякс, Пат
рокл, але головну роль автор поеми відводить Ахіллу. Він —
наймолодший герой поеми «Іліада», але Ахілл — найсильніший воїн
греків, йому притаманні такі риси, як почуття обов’язку, хоробрість, відва
га, ці риси відзначають й інших героїв поеми, але тільки Ахілл має такий

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  КРАСА ПРИРОДИ В ЛІРИЦІ С. ЄСЕНІНА
Тема природи традиційна в російській літературі. Чимало поетів при
святили свої твори її красі, поділились роздумами, що навіяли її картини.
Але голос Сергія Єсеніна не тільки не губиться серед багатьох творів на цю
тему, але й виділяється в цьому хорі своєю самобутністю, його впізнаєш відра
зу, він зрозумілий і дуже близький. Мабуть, жоден із російських поетів
XX століття не користувався і не користується популярністю такого широ
кого кола читачів, таких різних за віком, освітою, життєвим досвідом. Сек

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ЄДНОСТІ ПРИРОДИ
І ЛЮДИНИ В «КРИМСЬКИХ СОНЕТАХ» А. МІЦКЕВИЧА
Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному
цьому слові. Високі почуття і музика звуків. Так уявляється мені сонет. І уяв
лення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича.
«Кримські сонети» — це особливі твори. Особливі за своїм звучанням
і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.
Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства
чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти
в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства
ліричного героя його сонетів:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви.
(«Акерманські степи»)
Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича.
Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від
якої він був силоміць відірваний царською поліцією:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під зливамидощами,
А в супокійну мить рве серце пазурами.
(«На верховині Тарханкут»)
У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо
двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина
присутня там жінка, Кароліна Собанська — коханка одного з цих посіпак,
ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який
відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті.
Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння
того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не
просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з ястру
бом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі.
Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича:
Нещасний яструб! Бурі його збили
З небес, в чужі закинувши краї;
Він мокрі пера розгорнув свої,
На щогли сівши, зморений, безсилий.
(«Яструб»)
У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок — в останніх
двохтрьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе
автор дає змогу читачеві домислити його.
Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується
з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка
єдності з народом і відповідальності за його долю.
Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була не
тривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож по
дарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:
Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,
І — квітів музика — солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.
(«Алушта вночі»)
Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі!
Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи,
вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом по
вітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від
своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою
батьківщину:
Далекої Литви природа непочата —
Грузька драговина, незаймані ліси…
Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,
Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.
(«Мандрівник»)
А у сонеті «АюДаг» порівнює почуття молодого поета з чорними

і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як
веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламати
ся від бурі.
«Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вва
жав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той
час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:
Та лютню ти взяв,— і віхор враз одбіг,
Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них
Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.
(«АюДаг»)

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ТЕМА КОХАННЯ У ПОЕЗІЯХ ГАЙНЕ
Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені
трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання.
Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як
його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не
торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не зали
шивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але
незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська
потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій нез
гасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німець
кий письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу.
Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням
поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі при
свячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис
тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну
кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде —
Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти,
До серця свого пригорнуть,

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
До болю в уста цілувати,
А там уже будьщобудь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дия

волу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого ди
явола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет
проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них —
жертва нещасного кохання.
Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.
Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна
примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого почи
нання, скрізь безпросвітна темрява.
Кохання в Гайне — сила, що несе неминучу загибель. Сам поет — нещас
ний закоханий, що болісно переживає «її» невірність, одна з численних жертв.
У світі, де живе поет, здається, немає живих справжніх людей. Це при
види і брехливі маски, що приховують підлість і нікчемність. Брехливе,
обманливе видіння і сама кохана поета.
Розповідь про гірке нерозділене кохання продовжується у «Піснях».
Вранці я встаю і питаю:
«З’явиться вона?»
А надвечір нарікаю —
не прийшла вона.
Марно я в нічній задумі
Сон до тебе зву,—
В забутті, у мрійнім сумі
Цілий день живу.
Ці два розподіли циклу «Страждання юності» мають внутрішню
єдність, бо вони варіюють одну й ту ж тему. Ми обертаємося в зачарова
ному колі одних і тих же почуттів і переживань, мотивів і образів.
У циклах «Ліричне інтермеццо» та «Повернення» Гайне знову роз
повів про своє нещасливе кохання, але поіншому. У цих циклах — істо
рія кохання поета.
Перший вірш «Ліричного інтермеццо» — зав’язка — говорить про те,
що в «травні місяці» поет закохався й освідчився «їй» у коханні:
Як в травні місяці сади
Розвинулися зрання,
Тоді в моєму серці
Прокинулось кохання.
Як в травні місяці в садах
Зачулось щебетання,
Я їй своє бажання
Освідчив без вагання.
Поет описує блаженний стан закоханості. На все у світі поет дивить
ся закоханими очима,— він навіть починає розуміти мову зірок, а Мадонна
в Кельнському соборі здається йому схожою на його кохану.

…Єсть образ у тій святині
На шкірі золотій,
В мого життя пустині
Він промінь найкращий мій.
Між ангелами й квітками
Мадонну там бачив я,
Вона ж очима й устами
Достоту — любка моя.

543

Як не полонили поета його любовні переживання, він все ж може по
жартувати: він більше не кохає лілію, троянду, голубку і сонце, він кохає
тільки «її».
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину…
Поет говорить із нею про те, як він повезе її в блаженну країну, де
вони будуть насолоджуватися своїм щастям.
…Я бачив уві сні,
Що ніч в твоєму серці, в глибині,
І що його згриза страждань змія,
Яка ти нещаслива, бачив я!
Незабаром настає катастрофа — вона не кохає його, вона — наречена
іншого:
І поки я довго літав, і блукав,
І щастя свого по чужинах шукав
Коханій моїй урвався терпець,
І вона пішла собі під вінець.
Поета мучать її зрада, спогади, він впадає у відчай, намагається іро
нізувати над своїм обманутим почуттям, віддається владі видінь, пере
живає все знову в жахливих снах, намагається знайти пояснення тому,
що відбулося. Вся ця складна гамма почуттів розгорається перед чита
чем, аж до останнього вірша, в якому поет намагається назавжди забути
своє минуле.
Чому труна велика?
Скажу вам до ладу:
Я в ній своє кохання
І біль я покладу.
Герой цього ліричного роману — людина з багатим душевним жит
тям, здатна віддатися пристрасті, але разом із тим позбавлений безпосе
редності й наївності, уміє аналізувати свої почуття.
Її образ описується менше. Зовнішні риси настільки умовні, що не
створюють живого образу. Внутрішній образ визначений ще менше — вона
невірна кохана — це все, що можна сказати.
У другому ліричному романі поет вводить нас у свою любовну катас
трофу. Твір побудований менш драматично. Під час подорожі поет не
сподівано зустрічається з сім’єю своєї коханої.
Коли в дорозі я потрапив
До любчиної сім’ї,
Впізнали мене сестрички,
І батько і мати її.
Він повертається до рідного міста, де розігралася його любовна драма.
Знов прийшов я до того будинку,
Де вона присягалась колись,
Де кохана зронила сльозинку,
Там гадюки тепер завелись.
У серці поета оживають страждання минулого. У думках він знову

переживає свою любовну катастрофу.
І ось її дім, коло нього стою
І сходи цілую, де мила
Ставила ногу маленьку свою,
Де сукня її шелестіла.
В його душі запалало нове почуття, та знову приходять нові розчару
вання. Розповідається про короткочасне захоплення дівчиною легкої по
ведінки. Але в думках поет знову й знову повертається до своєї поперед
ньої любовної драми.
Другий «роман» увібрав у себе значно більше «матеріалу», спостере
жень, роздумів. Тут більше описів, прямо не пов’язаних із любовною істо
рією поета, хоча в цілому і це — історія нещасливого кохання.
Це почуття змальовує поет у його розвитку, показує все те, що лежить
між вершинами, все, що призводить до накалу, до вибуху. Почуття кохан
ня не подано як щось абсолютне, це сума окремих «відносних» почуттів.
Кохання невичерпне та вічне як саме життя. Попри всі біди, злигодні
у світі владарюють чистота, честь, гідність і любов. Різні віки, різні мови…
Єдине — кохання…

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  КОНФЛІКТ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ
З РЕАЛЬНІСТЮ В ЛІРИЦІ Г. ГАЙНЕ
Уся творча діяльність великого німецького поета Генріха Гайне пов’я
зана з його боротьбою за світле майбутнє Німеччини, за свободу і щастя
німецького народу.
Творча спадщина Гайне пройнята гуманістичними ідеалами свободи
людської особистості. Висока майстерність поета, блискучий полемічний
талант публіциста зробили ідеї Гайне зрозумілими для людей, які живуть
у різних куточках земної кулі.
Але творча особистість Гайне розвивалась у той період, коли в літе
ратурі Німеччини, як і багатьох європейських країн, поширювався ро
мантичний напрямок, який вплинув на становлення молодого поета.
Навчаючись у Бонні, Гайне із захопленням слухав блискучі за формою
й багаті фактами лекції Августа Вільгельма Шлегеля, одного з теоретиків
реакційного романтизму. Але не був сліпим послідовником свого учите
ля, про що свідчать і його вірші, і стаття «Романтика», надрукована в 1820
році. Порушуючи ідейноестетичні закони німецької романтичної шко
ли видавати бажане за дійсність, Гайне висловив у статті думку про те,
що Німеччина вільна і «…ні один піп не може заточити у в’язницю німецькі
уми; ні один благородний дворянчик не має більше права батогом гнати
на панщину німецькі тіла, і тому німецька муза також має стати вільною,
квітучою, простою, чесною німецькою дівчиною, а не мліючою черницею
чи пихатою лицарською дівою».
А у своїй поетичній творчості Генріх Гайне пішов значно далі за
німецьких романтиків. Найвагомішими творами двадцятих років, які
поставили Гайне в передові лави тодішньої літератури, стали «Книга
пісень» і «Шляхові картини».
Збірка «Книга пісень» посіла важливе місце не лише у творчій спад
щині Генріха Гайне, а й відіграла важливу роль у розвиткові всієї німець
кої лірики. Продовжуючи кращі традиції національної поезії, Гайне про
клав своєю збіркою нові шляхи розвитку німецького ліричного віршованого
жанру.
«Книга пісень» являє собою ліричну повість, об’єднану однією
спільною темою — темою кохання. Але велич Гайнепоета полягає в то
му, що в інтимноліричній тематиці збірки він зумів відбити дійсні риси
свого сучасника — молодої людини десятихдвадцятих років XIX століття,
яка опозиційно ставиться до дійсності. На це вплинула і особиста драма
Гайне: а його кохана вбачала в поеті лише бідного родича. Але в збірці ця
тема набула соціального звучання. Історія кохання у творах Гайне стала
вираженням протесту проти дворянськобюргерської моралі, про що
свідчить вірш «Ліричне інтермеццо».
Гайне розумів, що його страждання — це важка суспільна хвороба, ви
снажуюча багатьох людей Німеччини, пригнічених своїм політичним без
прав’ям, і, звертаючись до своєї коханої, говорив:
Я поэт немецкий,
Известный в немецкой стране,
Где вспомнят о лучших людях,
Там вспомнят и обо мне.
А что со мной, малютка,—
То у многих немецких людей.

Где вспомнят о худших напастях,
Там вспомнят и о моей.
Вірші, що увійшли в «Книгу пісень», створювалися протягом близько

десяти років. Вони є наочним прикладом розвитку світобачення й удо
сконалення художньої майстерності Гайне. Все гостріше і глибше звучать
у його творах опозиційні соціальнополітичні мотиви. Зі зміною світо
гляду автора змінюються й риси ліричного героя. Він живе в реальному
світі, але почуття його овіяні світлим і радісним колоритом.
Автор неначе переконує і себе, і ліричного героя своїх творів у тому,
що за будьяких соціальних умов людина прагне щастя. В інтимній ліриці
поета з’являються інші відтінки. Легкий смуток нерозділеного кохання
не має нічого спільного з хворобливою тугою ранніх віршів.
Ліричний герой циклів «Ліричне інтермеццо» та «Повернення на бать
ківщину» не поетизує містичне, потойбічне кохання, а утверджує ідеал
земного кохання в усій його життєвій красі:
Дорогая, что же это:
Не пустой ли призрак ты,
Что возник в мозгу поэта
В пору летней духоты?
Нет! Такой улыбки чистой,
Глаз, такой струящих свет,
Красоты такой лучистой
Не придумает поэт.
Недаремно вірші цих двох збірок зрілого майстра привернули увагу
багатьох композиторів і стали всесвітньовідомими романсами.
Подальша творчість митця спирається на метод іронії, властивий
більшості романтиків, для яких іронія служила засобом примирення
з дійсністю, вводила у світ ілюзій і буденності.
Гайне ж звертається до іронії, щоб, навпаки, розвіяти безплідні ро
мантичні ілюзії, показати їх безпомічність у зіткненні з дійсністю.
Часто в уста ліричного героя автор вкладає гостру політичну сатиру,
яка у подальшій творчості стала невід’ємною рисою його прози. На по
чатку тридцятих років основним жанром творчості Генріха Гайне стає
публіцістика. І тільки могутній революційний поштовх років сорокових,
який вимагав від літераторів агітаційних функцій, повернув Генріха Гай
не до лірики, з якою він більше не поривав до останніх днів свого життя.
Але останній період творчості майстра вже не став періодом пошуків.
Його можна назвати періодом сумнівів. Реакція на невдале завершення
революції 1848 року знайшла свій відбиток у збірці віршів «Романсеро».
Ліричний герой цієї збірки висловлює зневіру у боротьбі. Як особисту
трагедію він сприймає загибель істинних героїв і торжество проходимців:
Гей! От смерти бесполезно
В панцирь прятаться железный;

Весь в крови падет герой.
Одолеет добрых злой.

Але конфлікт ліричного героя з реальністю якраз і полягає в тому, що
він вступив у суперечку сам із собою, але в нього збереглись і воля до бо
ротьби, і віра в перемогу над силами реакції.
Забытый часовой в войне свободы,
Я тридцать лет свой пост не покидал,
Победы я не ждал, сражаясь годы;
Что не вернусь, не уцелею — знал.
Где ж смена? Кровь течет, слабеет тело…
Один упал,— другие подходи!
Но я не побежден: оружье цело,
Лишь сердце порвалось в моей груди.
Ось таким і постає переді мною ліричний герой творів Генріха Гайне.
А митець, який створив всесвітньовідомі шедеври лірики, прози
і публіцистики, зумів відтворити найтонші відтінки настроїв людської
душі, живе і буде жити у віках. Адже зліт людської думки не має меж.
Ось у цьому, на мою думку, і полягає безсмертя.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  КОНТРАСТ ПОТВОРНОГО І ПРЕКРАСНОГО
У ТВОРІ ГОФМАНА «МАЛЮК ЦАХЕС»
Кожна сторінка творчості великого німецького романтика — це при
страсна боротьба прекрасної душі поета з ницим, потворним світом. Свою
особисту долю Гофман бачив як частину загальної долі «маленьких лю
дей», що стояли на порозі подвійного буття: між мізерними ділами і ве
ликими ілюзіями. Оточуюче хронічне убогство, атмосфера філістер
ства приводили до неприйняття дійсності. Порятунок від духовно
обмеженого, порожнього, сірого життя автор знаходить у романтичних
мріях, у мистецтві, що є єдиною суверенною частиною людського духу.
У казціновелі «Малюк Цахес» перед нами дійсніть постає в образі
країни, де введено «просвітництво». Гофман викриває за допомогою все
владної іронії химерну велич великих князів, гофмаршалів, широко ви
користовуючи засоби фантастичного гротеску. Це лялькова держава, де
все схоже на безглуздий маскарад, усі ниточки якого тримає потвора —

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  УТВЕРДЖЕННЯ ЦІННОСТІ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ
В БАЛАДІ Ф. ШИЛЛЕРА «РУКАВИЧКА»
Балада відомого німецького поета Ф. Шиллера «Рукавичка» перено
сить нас в епоху благородних лицарів і прекрасних дам.
У палаці короля Франції розважаються, спостерігаючи бій звірів на
арені. Виходить «лев страшний із гривою густою у всій красі». Потім
сміливо вистрибнув тигр, але побоявся зачепити короля звірів. Два лео
парди прудкі «в буянні мужнього палу» напали на тигра. Той б’є їх лапою
тяжкою. Підводиться лев — і чути його могутній рев. «Прогримів — і став
спокій; і, не давши волі злобі рвучкій, люті лягли по короткім бою».
А гості очікують видовища. І раптом із балкона впала вниз до звірів
рукавичка дами. Юна красуня Кунігунда звертається до свого лицаря
Делоржа з велінням принести їй рукавичку на знак його вірності й лю
бові. Мужній лицар іде й бере рукавичку і звірі не кидаються на нього.
Молодий витязь повертається і кидає рукавичку своїй обраниці в лице,
замість того, щоб піднести її зі словами любові.
Здається, рукавичка опинилася на арені не випадково. Юна красуня
вирішила так жорстоко пожартувати, забувши, що піддає лицаря без
глуздій смертельній небезпеці. Делорж не міг не прийняти виклик, це
піддало б сумніву його сміливість. Але він зрозумів, що Кунігунда не лю
бить його посправжньому, і його життя для неї — ніщо. Тому й покинув
її, показавши привселюдно свою зневагу.
Хоча в основу сюжету балади покладено конкретний історичний факт,
який змалював письменник Сенфуа, ідея твору набуває широкого уза
гальнення — ніщо не може бути ціннішим за людське життя. І легкова
жити цим не можна ні за яких обставин.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА
ЯК УОСОБЛЕННЯ ДВОХ ЖИТТЄВИХ ПОЗИЦІЙ
Великий Ґете вважав, що життя, прожите без користі, подібне до

смерті. Подібної точки зору дотримувалася більшість геніїв XIX століття.
А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літе
ратурних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових
уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.
Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї
епохи.
Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили
складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію ве
ликої епохи Відродження в історії людства.
І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння люд
ської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної за
хоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств.
Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.
Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним способом життя
в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати зне
долених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.
Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна
Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.
Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота.
Поперше, він представник народу. Подруге, він їде за Дон Кіхотом
не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого
пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.
Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності.
Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чисто
кровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про
дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу
стати папою, а не тільки губернатором острова».
Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про
наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла
цирюльника.
Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого госпо
даря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці.
Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умов
ляє Дон Кіхота захистити її від велетня.
Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї.
Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе
мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені
людяного ставлення до підлеглих.
Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальни
ми потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан
са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані
Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена
зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспан
цями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях ди
яволів.
Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот
перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.
Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому
гуманізму двох героїв і гуманістовіписьменнику, який їх створив.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати