| Главная » Файлы » Для учня/студента » Українська література | [ Добавить материал ] |
розвиток писемності та літератури у Київській Русі. ПРАДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА (XI—XIII ст.) Реферат
| [ Скачать с сервера (16.8 Kb) ] | 19.05.2010, 20:27 |
| Дослідники вважають, що за князя Володимира почали виникати школи «ученія книжного», у яких навчали дітей феодальної верхівки, а з часом і «менших» людей Русі різних наук та іноземних мов. Із цих шкіл виходили освічені, здатні вести державні спра¬ви люди, які могли перекладати різноманітні церковні, наукові та ху¬дожні твори, найчастіше з грецької та латинської мов. У Київській Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця. Чимало зробив для освіти князь Ярослав Мудрий. Літописець зазначив, що «князь Володимир оравосвітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають мож¬ливість збирати врожай книжних знань». Винятковим явищем давньорусь¬кої культури було, на думку дослід¬ників, літописання, що не мало ана¬логів у літературі середньовічної Європи того часу. Основу літописання Київської Русі становить «Повість временних літ», укладена Нестором у Києво-Пе¬черському монастирі близько 1130 року. Повість розповідає, звідки «пі¬шла Руська земля, хто в Києві пер¬ший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Джерелом написання цього твору критики називають Біблію, візан¬тійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди. У літо писі поетично та емоційно мовиться про події в Київській Русі, стосунки ;« іншими державами, походи князів, народні звичаї. Ідеться в «Повісті» і і про історію інших країн світу, що < цінним у відтворенні хронології подій. «Повість временних літ» уміщено в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївськнм літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 році. Іпатіївський літопис налі жить до початку XV ст. Він містить низку зводів південноруського літписання, зокрема Київський 1198 |мжу й Галицько-Волинський XIII ст. Близьким до Лаврентіївського є І'лдзивилівський літопис, який був укладений на початку XIII ст. Ідейно близьким до літописів є літературні твори «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» тощо. Більшість мовознавців дотриму¬ються думки, що східні слов'яни ма¬ли дві літературно-писемні мови: давньоруську й церковнослов'янсь¬ку, а розмовляли спорідненими про-тоукраїнськими, протобілоруськи-ми, проторосійськими, племінними діалектами, які пізніше лягли в осно¬ву національних мов східносло¬в'янських народів. Давньоруська літературно-писем¬на мова мала широку сферу функ-ціонування. Вона була мовою дер¬жавною: нею вели міжкнязівське офіційне та приватне листування, писали документи-грамоти, робили офіційні написи на речах. Давньо¬руською мовою написане зведення законів Київської Русі — «Руська правда» (XI, XIII ст.). Давньоруською мовою творилася художня література. У церковній сфері, зокрема у бого¬служінні, у Київській Русі панувала церковнослов'янська мова. Загальноосвітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають мож¬ливість збирати врожай книжних знань». Винятковим явищем давньорусь¬кої культури було, на думку дослід¬ників, літописання, що не мало ана¬логів у літературі середньовічної Європи того часу. Основу літописання Київської Русі становить «Повість временних літ», укладена Нестором у Києво-Пе¬черському монастирі близько 1130 року. Повість розповідає, звідки «пі¬шла Руська земля, хто в Києві пер¬ший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Джерелом написання цього твору критики називають Біблію, візан¬тійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди. У літо¬писі поетично та емоційно мовиться про події в Київській Русі, стосунки з іншими державами, походи князів, народні звичаї. Ідеться в «Повісті» іі про історію інших країн світу, що є цінним у відтворенні хронології подій. «Повість временних літ» уміщено в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївськиіі літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 році. Іпатіївський літопис налс жить до початку XV ст. Він містить низку зводів південноруського літописання, зокрема Київський 1198 року й Галицько-Волинський XIII ст. Близьким до Лаврентіївського є Радзивилівський літопис, який був укладений на початку XIII ст. Ідейно близьким до літописів є літературні твори «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» тощо. Більшість мовознавців дотриму¬ються думки, що східні слов'яни ма¬ли дві літературно-писемні мови: давньоруську й церковнослов'янсь¬ку, а розмовляли спорідненими про-тоукраїнськими, протобілоруськи-ми, проторосійськими, племінними діалектами, які пізніше лягли в осно-ну національних мов східносло-н'янських народів. Давньоруська літературно-писем-н а мова мала широку сферу функ-ціонування. Вона була мовою дер¬жавною: нею вели міжкнязівське офіційне та приватне листування, писали документи-грамоти, робили офіційні написи на речах. Давньо¬руською мовою написане зведення конів Київської Русі — «Руська правда» (XI, XIII ст.). Давньоруською мовою творилася художня література. У церковній сфері, зокрема у бого-служінні, у Київській Русі панувала церковнослов'янська мова. Загальновідомо, що творцем слов'янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин) та його брат Мефодій — вихідці з міста Солунь (Солоніки в Греції). Перші пе¬реклади богослужбових текстів здійснили брати з грецької на мову слов'ян околиць цього міста (ма¬кедонсько-болгарський діалект). Старослов'янська мова зазнала роз¬квіту, збагатилася граматично й лек-сично в Болгарському царстві. У цій формі вона й перейшла на Русь. Старослов'янська (пізніше — цер¬ковнослов'янська — назва за сферою її застосування) мова була багатою, високорозвиненою, її визнано в Єв¬ропі поряд з латинською й грецькою як знаряддя культури. Ця мова була зрозумілою й близькою східним слов'янам. Дослідники відзначають, що історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов'янсь¬кої писемності в Київській Русі роз¬почався за часів завоювання Болгарії Візантією й найбільшого розквіту Давньоукраїнської держави. Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури. її виникнення й розви¬ток тісно пов'язані з соціально-еко-номічним, політичним та культур¬ним піднесенням Русі, поширенням писемності. «Слово про закон і благодать» мит¬рополита Іларіона. Деякі дослідники вважають, що одним з найперших і найкращих ху¬дожньо-публіцистичних творів Київ¬ської Русі є «Слово про закон і благо¬дать» митрополита Іларіона. Це не лише пам'ятка літератури, а й твір ораторського мистецтва. Уважаєть-ся, що «Слово про закон і благодать» було виголошене перед представни¬ками найвищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим у 1037-1051 pp., очевидно, у Софійсь¬кому соборі -і нагоди якогось свята. Твір містить три частини. У першій автор спочатку торкається теми все-ленського значення християнства, взаємозв'язків Старого й Нового за-повітів, «закону» й «благодаті», а потім послідовно розвиває основну ід€Ю про рівноправність народів у ду¬ховному ЖИТТІ. У дрі/.чії частині «Слова про закон і благодать» автор наголошує на то¬му, що Русь отримала християнство за власним бажання князя Володи¬мира. Третя ш частина твору — це похвала Володимирові Святославо-вичу та продовжувачу його справ Ярославу Мудрому. «Слово про закон і благодать» мит¬рополита Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому втілено патріотичну ідею незалежності Київської Русі, прославлено її ви¬датних політичних та культурних діячів — Володимира, Ольгу, Ярос¬лава Мудрого. Дослідники вважають, що митро¬политові Іларіону належать ще кіль¬ка богословсько-догматичних творів: «Ісповіданіє віри», «Молитва», «Сло¬во к брату столпнику» та інші. Значний інтерес в історії давньо¬руської літератури становить ора¬торсько-учительська проза, яскрави¬ми представниками якої в XII ст. були Климент Смолятич та Кирило Туровський. Климент Смолятич є авто¬ром декількох «Слів», серед яких варто виділити «Послання» до смо¬ленського священика Фоми. Цей твір написаний в епістолярному жанрі', автор звинувачує адресата в не¬вігластві та із запалом відстоює своє право на титул «філософа». У «Пос¬ланні» Климент Смолятич, аргумен¬туючи свою позицію, посилається не тільки на отців церкви, а й на Арісто-теля, Гомера, Платона. Це є свідчен¬ням того, що освічені люди Київської Русі були знайомі з творами антич¬них авторів. Кирило Туровський — ви¬датний майстер урочистого красно¬мовства другої половини XII ст. Він був церковним діячем, єпископом у місті Турові (теперішня Білорусь). Популярність йому принесли повчан¬ня, урочисті слова, молитви. Сучас¬ники Кирила Туровського писали про нього: «Златоуст, паче всіх воссі-явший нам на Русі». Перу Кирила Туровського належать «Притча о че-ловіческой душі і о тілі», « К Василію ігумену Печерскому», вісім похваль¬них «Слів», присвячених христи-янським святам, близько ЗО молитов і два канони. Твори Кирила Туровсь-кого відзначаються, на думку крити¬ків, натхненністю, поетичною схви-льованістю. У них багато реалістич¬ного. Наприклад, у притчі про людську душу й тіло (або про сліпця й ку¬льгавого) гостро викривається діян¬ня ростовського єпископа Федора, а можливо й князя Андрія Боголюбського. Притча написана між 1160-1169 pp., на «злобу дня». | |
| Просмотров: 2400 | Загрузок: 286 | | |