В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В. Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання — це, образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».

Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках В. Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам, то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія інтересів.

В. Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Праця і культура, уся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком усе більше залежать від рівня його духовності, моральної позиції. Навчання не дає бажаних результатів, якщо вчитель ставить перед учнем на перше місце ціль: «Вивчити, запам'ятати!». Чим у більшій мері на перше місце висувається ця задача, чим більше вона захоплює внутрішні сили учня, тим далі відходить на задній план задача морального виховання. Шкода зубріння величезна - вона мимоволі знищує основні ідеї навчального предмета. Надіятися тільки на формальне завчання готових формул, на просте збільшення ідейного чи морального змісту в досліджуваних предметах і тим самим сподіватися, що ми вирішимо всі задачі по формуванню всебічно розвитий особистості, було б занадто великим спрощенням. Подібне виховання впливає лише на логічну, абстрактну систему мислення, не торкаючись область почуття й емоцій людини.

Велике лихо, вважав Сухомлинський, якщо вихователь не уміє вибирати зі скарбниці мови саме ті слова, що необхідні, щоб знайти шлях до серця дитини, якщо в процесі виховання норм моралі і моральності ми не викликаємо позитивних емоцій, подібних тим, що з'являються в людини від зіткнення з чимось близьким і дорогої. Слово повинне бути ємним, мати глибокий сенс, емоційне фарбування, воно повиннео залишати слід у думках і душі вихованця. Адже якщо слова, нехай навіть самі потрібні і красиві, про високу мораль не викликають емоцій, не хвилюють, те вони так і залишаться порожніми звуками, благими побажаннями. У тім полягає майстерність вихователя, щоб розмова з вихованцем викликав в останнього власні думки, переживання, спонукуючи до активної діяльності.

У виховній роботі важливо і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами. Сухомлинський підкреслював: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають йти за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».

Саме в цьому В.А.Сухомлинський бачить вище призначення педагога.

Потреби - великий двигун людської історії, людської особистості. Про первинні, матеріальні потреби Василь Олександрович пам'ятав завжди. У листі до сина, розповідаючи про роки своєї юності, згадуючи важкі 30-і року, Сухомлинський зауважував: «Важко, дуже важко... опановувати знаннями, коли в шлунку порожньо».

Поки люди живуть у суспільстві, де задоволення їхніх перших життєвих потреб залежить тільки від заробітку, матеріальний стимул не може втратити для них значення, і тому будувати розрахунок тільки на моральних стимулах значило б відриватися від життя. У нашій літературі ще можна зустріти негативне відношення до тієї ролі і значення матеріальних потреб, що вони грають у житті людей. Прагнення людини до матеріального благополуччя, поліпшенню житлових умов і т.д. Іноді вважається чимось невартим, ганебним, тим більше якщо мова йде про працівника науки, мистецтва чи педагогіки.

Для Василя Олександровича це не було чимось ганебним. Виховання культури потреб - дуже важлива проблема всебічного розвитку особистості. Задача полягає не тільки в тому, щоб виховати різнобічні матеріальні і духовні потреби. Значно складніше домогтися гармонійного розвитку матеріальних і духовних потреб, і особливо того, щоб у житті людини була діяльність, спрямована на становлення і задоволення потреб вищого порядку - потреб духовних. Багаторічна педагогічна діяльність приводить В.А.Сухомлинського до оптимістичного переконання, що матеріальні запити далеко не завжди ставляться молоддю на перший план.

Таким чином, В.А.Сухомлинський, не заперечуючи важливості матеріальних потреб, пріоритет віддавав потребам якісно іншого порядку, розуміючи, що не хлібом єдиним жива людина. Перша з таких потреб - потреба пізнання. Життя людини було б похмурим й обмеженим, якби в нього не було незгасної спраги пізнання, бажання сьогодні знати більше, ніж знав учора. У самій глибині людської істоти є невикорінна потреба почувати себе відкривачем, дослідником природи і самого себе. У ранньому віці ця потреба особливо сильна. В.А.Сухомлинський бачив важливу виховну задачу в тім, щоб постійно підтримувати, збільшувати бажання дітей бути відкривачами, реалізуючи і розвиваючи цей природний початок спеціальними прийомами і методами. Ці прийоми і методи повинні надихати людини, робити думку більш допитливої, розкріпачувати внутрішні сили. Відчування сили знань, що піднімає людини, - дуже сильний стимул інтересу до знання. «Ще Аристотель, - писав Сухомлинський, - відзначав, що мислення починається з подиву, тобто спонуканням до пізнання може бути саме пізнання як відкриття невідомого, результат - «природним продуктом життєдіяльності».

Спрямованість особистості людини, її устремлінь залежить багато в чому від навколишньої дійсності, духовності суспільства, характеру, цілей і засобів виховання й освіти. В.А.Сухомлинський добре це розумів. І він не обмежувався аналізом тільки матеріальних потреб і потреб пізнання. Вищою потребою людини він вважав «потребу людини в людині як носії духовних цінностей; виникнення, розвиток цієї потреби на основі духовної спільності людей, їхнього прагнення володінню духовними цінностями». Тому головна задача народного вчителя, на думку Сухомлинського, зробити так, щоб найважливішою необхідністю кожного вихованця була його потреба в іншій людині.

Матеріальні потреби, потреба в пізнанні, і, нарешті, потреба в іншій людині, у спілкуванні з іншими людьми - така ієрархія потреб. Яка добре просліджується в роботах В.А.Сухомлинського в міру розвитку його філолофсько-педагогічних поглядів. Головний зміст виховання для Сухомлинського в тому, щоб взаємне людське спілкування і духовне збагачення були джерелами повноти і багатогранності.

В узвишші потреб бачив Сухомлинський шлях до рішення багатьох проблем, у тому числі і тих, що так гостро сьогодні. Культурна людина терпима до до людей інших національностей, до інакомислення, не агресивна. І тому чим багатше і повніше задовольняються матеріальні потреби, тим тонше повинна бути людська натура, тим гостріше вона повинна сприймати світ, щиросердечний стан інших людей. Без такого витонченого сприйняття навряд чи досяжна головна мета виховання і розвитку - людське щастя.

Сухомлинський неодноразово відзначав плідний взаємовплив фізичної і розумової праці: розумну, освічену, культурну людини будь-яка праця робить більш творчою, більш радісною. Тому дуже важливою умовою, що забезпечує здорову основу розвитку особистості в колективі і самому колективі, Сухомлинський вважав фізичну працю обов'язковим для усіх.

Дуже важливим моментом у системі трудового виховання В.А.Сухомлинського є і положення про те, що праця дозволяє найбільше повно і яскраво розкрити природні задатки і схильності дитини. Аналізуючи готовність дитини до трудового життя, потрібно думати не тільки про те, що він може дати для суспільства, але і про те, що праця дає особисто йому. У кожній дитині дрімають задатки якихось здібностей. Ці задатки як порох: щоб запалити, необхідна іскра.

Сутність гармонійного розвитку особистості Сухомлинський бачить у нерозривному зв'язку трудового виховання з іншими сторонами виховання - морального, естетичного, інтелектуального, фізичного. До цього висновку Василь Олександрович прийшов завдяки власній праці.

Література
Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1993.
Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.
Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: У 5-ти т. — К., 1976. — Т. 3. — С. 9—283.
Цюпа I. В. Сухомлинський ( Добротворець ). - К., 1985. -216 с.