ВСТУП
Сьогодні, у час становлення нової держави України, у час розвитку нової ідеології та відновлення духовності великого значення в житті народу мають література й мистецтво. В умовах протистояння двох великих культур – російської і української, коли пропагується все російське, але дуже важко подолати бар’єри і чиновницькі перепони українському друкованому слову, великого значення набуває кожна видана україномовна патріотичного спрямування книжка. Це стосується і української поезії. Кожному зрозуміло, що гарна поезія є могутньою зброєю ідеологічної боротьби і провідним чинником у піднесенні духовності народу. Саме поезія має найширші можливості заглянути в найпотаємніші глибини людської душі, спрямувати її до висот: любові до Батьківщини, відданості справі побудови нового життя власного народу, а не занедбавши своє, служити чужій державі.
Наш народ виростив цілу когорту талановитих поетів, твори яких відомі й далеко за межами нашої Батьківщини, серед них – і митці з волинським корінням. Особливе місце серед волинських поетів посідає Олександр Теофілович Богачук, шістдесятник, митець, знаний як тонкий лірик і глибокий філософ, поет, збірки якого розкуповувалися з прилавків миттєво, піснетворець, чиї пісні співають і слухають з насолодою й понині.
Парадокс творчої біографії О.Т. Богачука полягає в тому, що попри популярність його творів, зокрема пісеньки, які й донині є улюбленими для багатьох, про самого їх автора – Олександра Богачука ми маємо мінімум інформації; про цю талановиту людину не знають не лише слухачі-любителі його пісень, але й учителі-мовники, які цікавляться й біографією та стильовими особливостями творчості поета. Про це йдеться і в невеличкій книжечці-посібнику для вчителів та учнів „Вивчення творчості Олександра Богачука в школі” вдови покійного Неоніли Богачук [Рівне, 2003,-с].
Враховуючи все вищесказане, об’єктом досліджуваної роботи було вирішено обрати і н д и в і д у а л ь н і р и с и поетичного стилю Олександра Богачука.
Знайомлячись зі значенням даного літературознавчого терміну, дізнаємось, що І. С. – „іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкретному художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного автора, його нахилу до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне духовне явище... І.С. може набувати таких ознак: реалістичних, коли життя відбивається у всіх його формах...; романтичних, коли самоцінна уява творить можливу дійсність, рівновелику довколишній.” [VІІІ.312], „Стиль – сукупність основних ідейно-художніх особливостей творчості письменника, що повторюються в його творах: основні ідеї, котрі визначають світогляд письменника і зміст його творів, коло сюжетів і характерів, які він звичайно зображає, типічні для нього художні засоби мови.” [ХІІ.151-152]
МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ:
1. Дослідити корені поетичного таланту Олександра Богачука.
2. Вказати на історичні й соціальні обставини, що формували стиль.
3. З’ясувати, які саме індивідуальні риси притаманні поетичному таланту Олександра Богачука, дослідити їх.
4. Основну увагу звернути на такі напрямки в індивідуальному стилі, як повторювані слова-образи, запозичені з народної лірики, як метафоричність мови поета, вказати на афористичність, на присутність ірреального в реальному.
5. Розвивати вміння досліджувати, співставляти, групувати, аналізувати зібраний матеріал, робити висновки на основі дослідженого.
Необхідно виконати наступну роботу:
– зафіксувати назви конкретних поезій, що є об’єктом дослідження;
– встановити, які саме слова-образи є повторюваними в поезіях;
– віднайти метафори й класифікувати їх за складністю й різновидами;
– закарткувати досліджуваний матеріал; систематизувати за напрямками;
– провести аналіз фактичного матеріалу;
– довести, що досліджуваний матеріал є самобутнім, несхожим на інших авторів; ствердити або заперечити вже існуючі думки.
У процесі збирання фактичного матеріалу виявлено, що в напрямку дослідження індивідуального стилю Олександра Богачука відсутній будь-який матеріал, доступний для роботи над темою; по суті справи є цілковитий вакуум з питання життя й творчості Олександра Богачука, про що відверто говорить і вдова покійного Неоніла Богачук у своєму „Методичному посібнику” [1.3]. Трохи краще стоїть справа з біографією поета. Крім спогадів Неоніли Богачук, є спогади про О. Богачука поета Б. Олійника [ІХ.5-6], спогади земляка й племінника поета Линника М.А., вчителя Берестечківської СЗШ, а також записані вищезгаданим вчителем спогади поета й друга О. Богачука – Івана Чернецького.
Тому при роботі над дослідженням прийшлося спиратися на досвід науковців, які присвятили свою діяльність дослідженню творчості знаменитих поетів, зокрема Андрія Малишка, Максима Рильського.
Джерелами роботи є: збірки О. Богачука „Горно”, „Цвіт роси”, фотоальбом „Волинь”. Актуальність цієї роботи полягає в тому, що вона вперше глибоко досліджує біографію поета і вказує на джерела його поетичного – і самобутнього таланту; саме література цього періоду, в якому творив Олександр Богачук, дає нам кращі зразки як художнього, поетичного осмислення світу, так і чистоту й українськість української мови в її вживанні – саме зразками такої мови сьогодні, в час засмічення її, можна навчити дітей гарної, літературної мови. Робота може бути використана при вивченні літератури рідного краю, при підготовці вечорів, присвячених творчості поета.
РОЗДІЛ І. ВИТОКИ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ О.Т. БОГАЧУКА
Олександр Теофілович Богачук є найстарішим у когорті сучасних волинських поетів. Народившись 18 грудня 1933 року у древньому Соколі Рожищенського району над чистоплинними водами Стрибожої ріки - Стиру, де й пройшло його босоноге дитинство, він з малих літ торкався речей, тісно пов’язаних і з далекою, і з близькою історією рідного краю. Сокіль був не простим населеним пунктом. Здавна і по цей час його величають містечком, бо, як дослідили місцеві історики, соколяни за заслуги перед королем у боротьбі проти татар та інших загарбників з 1569 року мали Магдебурське право. І малі, але спритні ноги малого Сашка бігали і чистенькими вулицями колишнього містечка; і частенько бував на вулиці Завальній, в кінці якої стояла кузня його дідуся, і не раз лазив по високих Панських валах, які одні залишилися незнищенним доказом героїчної минувшини. А тоді ще й оточували з чотирьох боків панський маєток.
Малий Сашко і сам прожив час історично нелегкий, складний і в той же час сповнений героїки й борні – як у важку пору війни, так і в так звані роки миру. Це і не завжди сите життя під час польської окупації, і жорстокі роки Другої світової війни, і нелегкі, сповнені несправедливості роки радянської доби, і щасливі й у той же час непрості роки незалежності України. Сувора історія писала на серці майбутнього і вже такого, що відбувся, поета свої рядки, а життєвий шлях повів Олександра Теофіловича не тільки шляхами труднощів і нестатків, але й шляхами щастя й успіхів. І розкішна природа Надстир’я, і дружна працелюбна сім’я, де дідусь був володарем романтичної професії – ковалем, а батько виконував теж не менш благородну і романтичну роботу: попри те, що він був ковалем і хліборобом, він ще копав для людей колодязі і за свій вік викопав більше 60 різної глибини джерелець, і волелюбні земляки-соколяни – все це клалося на серце як кращі спогади про дитинство і юність. Відмінно закінчивши середню школу, Олександр Богачук поступив у Луцький педагогічний інститут ім. Лесі Українки і теж успішно його закінчив. Отримавши вищу філологічну освіту, працював у редакціях районних газет та обласної газети „Радянська Волинь”, а також пробував свої сили в царині поезії.
Наслідком творчих пошуків молодого поета стали поетичні збірки „Незабутнє” (1958), „Вересневий грім” (1959), „Ні!” (1967), „На лісовому озері” (для дітей, 1974), „Зелене руно” (1976), „Золота жінка” (1976), „Крик попелу” (1978), „Стогін землі” (1983), „Горно” (1984), пісенний збірник „Світи мені, Дніпре” (1984), „Цвіт роси” (1988). Успіх збірок був незаперечний: вони розкуповувались, лиш тільки появлялися на прилавках книжкових магазинів. Творами з цих невеликих, але таких задушевних книжечок прикрашають альманахи, зокрема фотоальбом „Волинь”, який розійшовся по Україні двадцятип’ятитисячним тиражем і став візитною карткою нашого краю. Вірші поета кладуться на музику, і незабаром волинське й українське радіо все частіше транслює пісні на слова Олександра Богачука у виконанні таких відомих співаків, як тріо Маренич, В. Бровченка, народних хорів „Колос” і „Льонок”. З творами Олександра Теофіловича охоче співпрацюють композитори К. Домінчин, В. Верменич, І. Сльота, М. Корейчук, Г. Майборода (1,25-30). Легкість і прозорість вірша, близькість його до народної пісні, до самого народу робить поезію Богачука і зрозумілою нашому народові, і бажаною – бо вона ніби виросла з серця самого народу, – але з його волинської часточки.
Так зримо ткалась-творилась творча стежина поета, яка потім стала широкою дорогою і поетичної, і пісенної популярності непересічного таланту, викоханого красою волинського краю, щедрістю земляків-волинян.
Та не всім подобались поезії, які, замість оспівувати Комуністичну партію, возвеличували простих роботящих людей і їхній чудовий рідний край. Не знайшовши порозуміння з тодішніми компартійними зверхниками Волині, Олександр Богачук змушений покинути Луцьк і шукати собі захисту у Рівному. Рівняни надали відомому поетові і роботу, і гарне житло; вони гордилися, що такий відомий поет став жителем їхнього міста і очолив новостворену письменницьку організацію.
А в 1989 році, коли Горбачов почав „перестройку” і в країні намітились позитивні зміни, напередодні дня народження О.Т. Богачука, – а саме під час його поїздки з друзями-поетами до Києва, – сталась драматична подія, яка мала вплив на все подальше життя митця. Водій їхньої „Волги” не справився з керуванням автомобіля, і той, зійшовши з траси, перевернувся. На диво, майже ніхто з пасажирів серйозно не постраждав, відбувшись переляком, а Олександр Теофілович отримав серйозні пошкодження: черепно-мозкова травма, переломи кісток...
Влітку 1990 року Олександр Теофілович вже почувався добре. Він був такий же залюблений у рідний край, так як і раніш турбувався за долю України і своєї рідної Волині, куди мріяв повернутися, був таким же непримиренним до комуністів. Як і раніше, турбувався про зростання і просування молодих поетичних талантів. І сам, скільки дозволяло здоров’я, працював над новою збіркою, що мала робочу назву „А час не жде”.
Одна за однією в періодичних виданнях появляються чудові поезії з майбутньої збірки; але для української поезії почалися часи, гірші за радянські: вже не тобі платять за надруковане, а ти сам повинен заплатити, щоб твоя книжка побачила світ. Чи не таку незалежну Україну чекав поет? Дають знати старі рани, психологічною травмою стає неможливість бути надрукованим. Все це разом так засмутило відомого поета, що 18 травня 1994 року, у найбільший розквіт природи, покинув грішну землю і перейшов у Вічність, залишивши на нашу відповідальність свою велику поетичну спадщину.
Як і бажав того поет, тіло його знайшло собі спочинок у волинській землі, у місті Луцьку, де пройшли його найкращі роки життя і творчості.
Як відомо з розповідей тих, хто добре знав Олександра Богачука і його поезії, нова влада не дуже турбувалася про популяризацію творчості Олександра Богачука й увічнення його пам’яті. Але не мовчала громадськість Волині, зокрема й земляки-соколяни. В пресі все частіше почали лунати докори в адресу влади, що вона байдужа до свого знаменитого земляка, і тоді справа зрушила з мертвої точки. Жителі Соколя зібрали необхідні кошти, і до 70-річчя з дня народження славного земляка в центрі села постав пам’ятник Поетові. Обласний центр теж розпочав активну діяльність, і до 70-річчя з дня народження Олександра Богачука в Луцьку на будинку, де знаходиться відомий книжковий магазин „Освіта”, появився барельєф з зображенням О.Т.Богачука. А ще готується пам’ятник. Та найголовнішим здобутком громадськості й влади став вихід нової збірки ”А час не жде”, яка побачила світ у березні 2004 року.
Соколиний лет поета продовжується, і сьогодні від нас залежить, щоб він був вільним і безперервним, як народна пісня. РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ ПОЕТА
Кожен письменник, якщо він бажає зайняти належне місце в художній літературі, повинен мати своє обличчя, саме йому притаманний поетичний почерк – риси індивідуального стилю. Поет – це людина, якій дано бачити набагато більше, ніж пересічному індивідууму; у буденному він бачить небуденне, у звичайному відкриває красу і потім доносить це своїм поетичним словом до тих, хто не володіє таким талантом бачення і вираження за допомогою образного слова.
Питання індивідуального стилю завжди стоїть на першому місці при дослідженні творчості письменника. Саме за індивідуальними рисами ми кажемо, що і. с. П. Г. Тичини з яскравими рисами потужної пан музичності та ірраціональної стихії чітко відмінний від і. с. М. Зерова з виразними формами класичної гармонії, дисципліною поетичного мовлення, перейнятого інтелектуальною пристрастю [VІІІ.312].
Характеризуючи і. с. Олександра Богачука, було виділено такі його складові:
– уміння відтворити загальні ідеї через поетичні деталі;
– оптимістичний світогляд;
– ясність, простота вислову, мелодійність звучання, чіткість архітектоніки;
– гармонійна єдність змісту і форми;
– багатство художніх засобів, серед них переосмислені слова-образи: мати, тиша, колос, промені, туман, роса, калина, зозуля, соловей, чайка, сивина; часте вживання метафори та її різновидів – персоніфікації й уособлення;
– часте вживання стилістичних фігур (анафори, звертання, риторичні запитання й оклики, інверсії);
– афористичність;
– використання всіх розмірів вірша з особливою прихильністю до ямба;
– струнка композиція;
– введення автобіографічних елементів у твори;
– закоханість у людину, в красу природи;
– улюблена тематика : Любов до Батьківщини – і рідного краю, і України, глибоко пошанівне ставлення до свого народу, до матері, питання місця людини – і зокрема поета – в житті.
Досліджуючи поезії О.Т. Богачука, бачимо, як сильно на вибір теми, слів-образів котрі стають улюбленими, впливають такі фактори, як історичні обставини, чарівна природа рідного краю, професія й місце в суспільстві, зв’язок з сім’єю і зі своїм народом.
На основі теоретичного аналізу поезій, критичної літератури з досліджуваної проблеми ми дійшли таких висновків. Щоб краще зберегти індивідуальні риси життєвих явищ, щоб відобразити окремі картини життя, зв’язані між собою, поет показує життя не в окремих образах, а образно – через слова-образи, зв’язуючи їх зі сприйняттям ліричного героя, узагальнюючи їх за допомогою вимислу і виражаючи в них свої ідеали [ХІІ.98]
Як було сказано вище, такими словами-образами є наступні: мати –їх зустрічаємо на 53 сторінках досліджуваних збірок; тиша – на 35, колос – на 17; роса, туман, промені – на 16, калина – на 12, соловей – на 10, чайка – на 6, зозуля – на 5, сивина – на 4 сторінках. Саме ці слова надають мові поезій особливої виразності, яскравості, конкретності – образності.
На першому етапі дослідження було визнано за доцільне обмежитись характеристикою наступних слів: мати, туман, роса, соловей, калина, – так як вони найкраще виражають індивідуальні риси поетичного стилю О. Богачука. ІІ.1. ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА БОГАЧУКА
В антологію української поезії Олександр Богачук увійшов разом і іменами Дмитра Павличка, Миколи Негоди, Леоніда Куліша, Павла Глазового, Ліни Костенко, Миколи Сингаївського та інших [І.4].
Актуальною і різноманітною є тематика творів поета. Він заглиблюється душею і думками в найрідніше коріння наших прапращурів, і тоді ми усвідомлюємо, що є частинкою нерозривного ланцюга багатьох поколінь. Незмінні величини: Батько, Матір, Хліб – це священні джерела, з яких митець черпав свою снагу, від яких отримував потужний заряд енергії, а потім через свої твори віддавав людям, збуджував цілу гаму почуттів, настроїв митець. Любов до природи, пошуки в ній найоригінальніших образів і неповторних рис краси – це був своєрідний заклик О. Богачука берегти й збагачувати свій край. [І.11]
Богачука – поета хвилюють як теми війни, так і тема миру, і коли перша – данина пам’яті, то друга – надія на мирне, вільне, в любові і злагоді життя. Не завжди все гладко в нашому житті, але, використовуючи всі поетичні засоби, митець приводить нас до думки, що лише розуміння зможе покращити життя.
У поета все живе, олюднене, сповнене краси й натхнення. Олександр Богачук ніби просить нас: „Придивіться, прислухайтеся, і ви побачите й зрозумієте, яким великим духовним життям живе великий співак соловей, який величний і мудрий Світязь, як розуміють почуття людей волинські тумани”. Пригадаймо, що одухотворення природи – один з улюблених прийомів народної поезії, і О. Богачук сповна і дуже майстерно користується цим прийомом у своїх віршах, наповнюючи його новим звучанням, чим досягнув великого впливу на читача.
Творчі здібності поета є складним сплавом багатьох його властивостей: уміння бачити не явне, очевидне життя, а здатність заглянути в його реалії; цілеспрямовано працювати над якоюсь актуальною проблемою; здатність переходити з якоїсь однієї вузької теми на більш широкі творчі терени і вирішувати там складні людські питання; незалежність у світоглядних питаннях; неупередженість; уміння моментально схоплювати предмет з різних боків; прозорливість і оптимізм у поглядах на майбутнє України.
Поетичному стилю Олександра Богачука притаманні романтизм і глибокий ліризм, відтворення дійсності через призму особистого відчуття.
Виростаючи серед простого трудового народу, черпаючи свої сили й творчу наснагу з найчистіших народних джерел, Олександр Теофілович широко використовує засоби народнопісенної творчості, народної символіки, але у своїй інтерпретації, тим самим збагачуючи палітру народної творчості.
Поет володіє незаперечним талантом через, здавалося б, незначне, конкретне відтворити визначальні риси епохи, прийти до широких узагальнень.
Прозорістю, музичністю вірші приваблювали до себе композиторів, і цілий ряд поезій став піснями, які й до сьогодні люблять співати й слухати в Україні й за її межами.
Афористичність поезій О. Богачука стала наслідком того, що багато рядків з його поезій висічені на гранітних плитах меморіалу в Кортелісах, на пам’ятниках; їх використовували для оформлення фотоальбомів; фрази стали афоризмами.
Багато творів поета тяжіють до філософських роздумів (ліричних медитацій).
Олександр Теофілович залишив багату літературну спадщину з широким жанрово-тематичним діапазоном: вірші-роздуми і вірші-спогади, філософські мініатюри і вірші-реквієми, публіцистичні поезії і пісні-думи, ніжні ліричні акварелі і бризки-імпровізації, вірші-перестороги і гумористичні вірші, вірші-заповіти й поеми. [1, 3].
Якщо говорити про віршову метрику Олександра Богачука, то треба сказати, що перевагу він надавав ямбу, котрий дозволяв поетові висловити свої думки легко й невимушено; а більшої виразності й мелодійності вірш набував ще й через точну риму, яка, крім усього, є ще й підтвердженням сумлінної роботи автора над віршем.
Коли автор хоче повідомити нам щось дуже важливе, серйозне, він використовує трискладову стопу. Дактилем написано ІІ, ІІІ і ІV частини тетраптиха „Чорний рояль” [І.66-70]. Анапестом написані поезії „Пробач мені, батьку” (І, 63), пісня „Троянди на пероні” (І, 127), „Заспівай мені, мамо” (І, 129). Амфібрахієм написані поезії „Жило собі поле” (І, 86), „Монолог ляльки” (І, 90), а також „Сокіл” (ІІ, 14), „Тумани” (ІІ, 27), „Ти співав...” (ІІ 51).
Завершуючи аналіз естетичних засобів О. Богачука, особливостей художніх засобів використаних у поезіях О. Богачука, можна зробити висновок, що митець на всіх етапах свого творчого життя прагнув до глибокозмістовної образності, користуючись для цього всіма можливими художніми засобами, зокрема тропами (особливо метафорами), ритмікою та евфонією. Усі його вірші насичені синтезованими образами, поет не вдається до вишуканих та розмальованих епітетів – завжди залишається вірним реалістичному світосприйняттю. Досконалості вірша, точності образу О. Богачук навчався у своєї геніальної землячки – Лесі Українки, в якої вірш був таким досконалим, що з нього не можна було забрати жодного слова, жодного звука. Такої високої майстерності у своїй поетичній творчості досягнув і Олександр Богачук.
Працьовиті, що пахнули сонцем і свіжовипеченим хлібом, ласкаво- ніжні руки матері, тверді батьківські, що однаково добре тримали і дитя, і заступ, яким викопали для людей не один колодязь – джерелицю, сильні до ковальського молота і делікатні для тендітної скрипки руки дідуся, щедрі і щирі руки справжніх друзів і товаришів, що не залишали сам-на-сам з бідою, розкішна і нескупа на красу волинська природа – ось ті засади, які творили естетичні смаки поета і давали йому наснагу для написання найкращих творів.
Приходить час, і минає доба ідеалу грошей. Але ніколи не стає минущою цінність краси – особливо краси образного поетичного слова. ІІ.2. УЛЮБЛЕНІ СЛОВА-ОБРАЗИ У ПОЕЗІЯХ
О.Т. БОГАЧУКА, ЇХ ЕСТЕТИЧНА ЦІННІСТЬ
Творчість Олександра Теофіловича Богачука – це золота сторінка у волинській літературі. Прийшовши в літературу в кінці п’ятдесятих років, О. Богачук чесно і самовіддано трудився в ній упродовж сорока років.
Коріння великої популярності й любові народної, якої заслужила поезія Олександра Богачука, лежить у глибокій народності, у довершеній художній формі всіх його творів. З дитинства винісши щиру любов до людини праці, рідного народу, до його пісні, щедрої української природи, ставши поетом, всю цю любов, але вже помножену в кілька разів, митець повернув нам у своїх поезіях.
Найкращим підтвердженням всього сказаного про творчість Олександра Богачука є його збірка „Горно”, яка побачила світ у 1984 році і в котру увійшли кращі твори з попередніх книг.
Аналіз мовно-лексичних багатств поетичного словника Олександра Богачука дозволяє зробити висновки, що значна частина лексем пов’язана з батьківщиною поета – Волинню, але багато з них – надбання всього українського народу. І поет-волинянин так поєднав їх у своїй творчості, що вже не можна розрізнити, де закінчується суто волинське і починається спільноукраїнське.
Волинь – край лісів і озер, і ця тема червоною ниткою проходить через усі твори поета.
„Дуби, дуби-діди смаглявочолі. І ви, берези – сиві матері...” (І,5). Волинський пейзаж тут уособлений через дідів і матерів, яким поет у своїй творчості присвятив не один рядок і до яких у нього Довженкова пошана. Ми ще проведемо окреме дослідження поезій Богачука, в яких різносторонньо розкривається образ матері-українки, але зараз прослідкуємо, як поет користується словами-образами, які в українській народнопісенній творчості стали словами-символами, але які так тісно пов'язані з природою Волині.
Значна кількість поезій О.Т. Богачука пов’язана з образом туману.
Цьому природному явищу приділили свою увагу і усна народна творчість, і давня українська література, і письменники-класики, зокрема наша славетна землячка Леся Українка – і в поезії „Дим”, і в геніальній драмі-феєрії „Лісова пісня”. У віршах О. Богачука ми не просто знайдемо рядки зі словом „туман”, але й побачимо, як воно трансформується у чудовий поетичний образ – і в кожній поезії є своєрідний, несхожий на попередній.
У вірші „Межа” (І,8), де події набирають трагічного характеру – брат убиває брата, – „Ішов за плугом згорблений туман” і тужив за погубленим людським життям.
„Де озера, мов круглі столи, і на кожному – сонця хлібина, Там тумани мене сповили, А гойдала червона калина”. Ця строфа О. Богачука (І,12) дивна не лише тим, що в ній зображено туман як поетичне уособлення материнських рук, а й тим, що в ній зібрано цілий віночок народнопісенних образів – сонця, червоної калини, гладі озер.
Перебуваючи в Грузії, в Сурамі, де прожила свої останні дні наша геніальна землячка Леся Українка, поет Богачук ніби втілюється у велику Україну, у її останні думки-мрії і разом з нею бажає „майнути на Полісся, ... Туди, де думу думають тумани, Статечно підкрутивши вуса білі, І на човнах сидять, як дідугани, І курять люльку місяця.” Безперечно, така розгорнута метафора може стати окрасою і найвишуканішої збірки поезій (І.28).
„Вечеряє земля: П’є молоко туманів, Ласує полуницями-зірницями, Вслухається у світ борів-органів і засина під вербами-копицями. Заснула... Сниться їй колосяний серпанок... Окраєць місяця лишила на сніданок.” (І,34). Невеличкий поетичний шедевр, зітканий з суцільних персоніфікацій! І молоко туманів – не лише чудовий поетичний образ, але й волинська реальність, особливо навесні чи восени, коли туман буває такий густий, що схожий на молочну ріку. Чи не звідси і суто український казковий образ – молочні ріки?
„Заснула ніч на теплому тумані, І спить роса на житньому стеблі” (І,59). Так і вимальовується картина, як юна красуня-ніч спить на білій перині-тумані, вільно розметавши свої смагляві руки, а над нею розкинувся купол бездонного зоряного неба.
Та зовсім іншим бачимо ми образ туману у вірші „Мати” (І,60). Тут поет робить його маскувальною сіттю, котра повинна зависнути над сонною вранішньою землею (Чи не тривожний спогад про недільний червневий ранок 1941 року?) і заховати її від ворожого ока:” ... Світанок вже скоро, вже близько, Тумани розмотують сіті. Заснула і мати, й колиска... Так тихо, так тихо на світі”.
Досліджуючи поезію „Димить туман”, ми повинні заглянути в підтекст цього твору. І тоді відкриваємо для себе, яким різноликим є туман у цій невеликій поезії (І,64):
• він – як згадка матері про розлуку з сином;
• він – як нагадування про дими воєнних пожарищ;
• він – як спогад про чисті росяні ранки ще з живим сином;
• він – як надія, з якої має з’явитися син, що десь заблукав на дорогах війни...
Навіть на чужині (Цикл „Крик попелу”) поетові хочеться бачити туман не ворогом, але другом людині. В поезії „Ой ніченько, туманом розстелись” (І,95-96), „Закинувши тумани за плече, Бреде осіння ніч за далиною”. Вона прийшла в концтабір і „тумани принесла й сюди і випустила з чорної торбини.” І поет, звертаючись до ночі, щиро просить: „Ой ніченько, туманом розстелись, Розкинь своє безмежне покривало. Можливо, хтось подякує колись, Що ти собою втечу приховало.”
І чи не той самий це туман, котрий у 1185 році ховав від половецького ока втікача князя Ігоря, який поспішав у рідну Русь, до своєї Ярославни?
Українському собаці, який опинився на чужині („Собака.-І,96-97), у тривожних снах-мареннях серед різних образів приходить і образ туману: „Може, нива марилась ріллею і димок підсинений над нею? Чи ріка в тумані на роздоллі Лебеділа в білій-білій льолі?”
І зовсім розкішний, просто таки фольклорний образ туману ми знаходимо в поемі О.Т. Богачука „Стогін землі”. Суто шевченківський прийом: показати дивну красу природи, щоб потім на її тілі ще рельєфніше, випукліше проступили сліди біди. 1942 рік. Війна. І тиха усмішка природи: „Присіло сонце, і з діброви Повіяв легіт холодком. Пройшли напашені корови, Аж запаріло молоком... А з-над озер тумани сонні бредуть ліниво, як воли, І дід вусатий на ослоні Плете із лика постоли”. (І, 140).
Не полишає Олександр Богачук образу туману і в своїй наступній збірці – „Цвіт роси”. Ось зовсім несподіваний поетичний зворот: „Он між туманом і водою – ніша, А з тої ніші – виглядає день.” (ІІ, 25). Ранній ранок, ніким і нічим не порушений. І раптом „вітерець чубатий, Смикнув за плесо і пустився вплав. „Як можна легко озеро гойдати,” – зітхнув туман і сам на хвилі впав.” Чим не легковажний юнак Лукаш і його поважний дядько Лев?
І як завершальний акорд у дослідженні туману-образу, туману - символа – вірш „Тумани” (ІІ, 27). „Запалює люльку туман сивочолий. Димить, наче дума поліська...” І уявляється нам старий мисливий поліщук, сивочолий, з запаленою люлькою в зубах, чоловік, який пережив не одне лихоліття, але залишався людиною. А поруч – онук. „Стою над озерною тишею, А в згадках та чорна гроза. Душею і серцем світлішаю, Лиш очі туманить сльоза. Тумани, тумани і роси, Тумани, мов сиві лани. А може, то мамині коси, Що батька чекали з війни?”
З біографії поета ми знаємо, що він завжди прагнув до чистоти, до духовності. І ці риси характеру спрямовували О. Богачука до пошуків відповідних поетичних образів. І одним з таких став образ роси. І не дивно, бо наша Україна – країна рос, бо роса – провісник гарної погоди і буйного розквіту природи, бо саме в росі переливається світло сонця всіма барвами веселки, і всі кольори світлі, і жодного кольору темного, похмурого. Ми не станемо заглиблюватися в ґрунтовний аналіз цього слова-образу в поетичному доробку О. Богачука, але простежимо, як майстерно митець опромінює й озвучує ним свої поезії.
Збірка „Горно” дає нам такі зразки. „Світяться роси і очі” (І, 7) в триптиху „Горно”, бо саме вони, роси і очі, спроможні зібрати в собі увесь спектр сонячних променів. Але „... росами сльозився сивий лан (І, 78), коли брат убивав брата за землю. А герой вірша „Пастушок” (І, 17) пригадав дитинство, коли „Краплі – роси Пальчиками стукають в вікно...” У поезії „Десь далеко-далеко” – „Біля тихого ставу Осінь косить отаву, І лягають в покоси Тепле літо і роси (І, 24). Проза життя, так гарно відтінена поетичним словом! Вірш „Заснула ніч” (І, 59-60) змальовує росу як витончену істоту, яку потрібно берегти так само, як і власне життя: „Заснула ніч на теплому тумані, І спить роса на житньому стеблі”. Тож „Пильнуй, ... Щоб жодна не зламалася стеблина, Не впала покалічена роса”. Поезія „Іду я росами” (І, 122-123) досягла такого ліризму, що незабаром стала популярною піснею: „Іду я росами ногами босими, Жену попереду туманів череду, А чайка крилами майнула білими І доторкнулася далеких мрій”.
Наступна збірка поезій Олександра Богачука – і остання прижиттєва – отримала назву „Цвіт роси”, що вже сама за себе промовляє. У цій збірці поет вмістив дві поезії, які, крім того що розкривають по-новому образ роси, є ще й самооцінкою своєї поетичної творчості митця: істинний поет відбувся.
Вчитаймося ще раз у прозорі, як вранішня роса, рядки однойменної поезії – „Цвіт роси” (ІІ, 19) і переконаймося в цьому.
Двовірш, світлий, прозорий, як роса, ямб, який, до речі, є улюбленим віршовим розміром О. Богачука, тверда чоловіча рима протягом усього вірша – все це робить його художньо довершеним, логічно переконливим.
Наступна поезія з цієї збірки, навмисно безіменна, є ніби продовженням роздумів поета про свою творчість, про її значення в його житті. Тут поет без всякої манірності, пози чесно заявляє, що його поетична доля схожа на долю роси: бути джерелом сили стебла і повнити колоса і за це не чекати ні на вдячність, ні на славу:
Така й вона – моєї долі доля –Ніколи гомінкою не була... Якщо дзвонила, то лише для поля, Для колоска і мужнього стебла (ІІ, 55).
Як бачимо, туман і роса в поезіях Олександра Богачука стають багатогранними, синтетичними образами, які дозволяють розглянути людське життя під різним кутом; і в кожній наступній поезії вони виступають якщо не символами, то носіями відповідних ідей, які пропонує нам поет.
Жодна мова світу не дає стільки виражальних засобів, як українська, і Олександр Богачук, українець з діда-прадіда, сповна користується ними при написанні своїх поетичних творів. У його поезіях спостерігається поєднання слів-символів з новим змістом, що дає прекрасний поетичний сплав. І серед них – образ чайки, калини, зозулі, солов’я. Такі знайомі нам з усної народної творчості, в О. Богачука вони здобувають нового звучання – звучання, притаманного саме поетичному стилю О. Богачука, людини ліричної, музикальної, романтика, задивленого у прекрасне майбутнє свого краю. Розгляньмо кілька поезій, де зустрічаються ці слова-образи, щоб переконатися у вищесказаному.
Пісні солов’я стали тим духовним джерелом, яке живило майбутній талант поета Богачука. Підтвердження цього – рядки з поезії „Де озера, мов круглі столи” (І, 12):»Ще не знав я, що в очі мої Хтось накрапав озерної сині,
А прадавні діброви й гаї Дарували пісні солов’їні. Тут же ще один промовистий образ-символ України: Там тумани мене сповили,А гойдала червона калина.»
Так, коли дівчину-красуню виколисують в калиновій колисці, то красені-поети набирались снаги й таланту серед живого гілля повногронної червоної калини.
Тут же (І, 12), ніби продовжуючи попередню думку, та на вищому, патріотичному рівні – але зі знайомими нам образами-символами – в поезії „Україна” О. Богачук єднає свою долю з долею своєї Батьківщини:
«Вишита колоссям і калиною,Вигойдана співом солов’я Звешся веселково – Україною –Земле зачарована моя.»
Якщо канадець зупинить свою увагу на клені, росіянин – на березі, то українець, зрозуміло, не зможе пройти повз той факт, що він потрапив у калиновий гай. Поет, ясна річ, своє перебування серед цих чудових кущів висловив метафорично: „В калиновій хаті” (І, 25).
Але коли спогади переносять поета у роки останньої війни, то й дерева-символи набирають трагедійного звучання:
Не сплять перебинтовані берези,
Не спить вогнем опечена калина.
(„Врятоване сонце”. – І, 57)
Можна й далі з насолодою вчитуватися в поетичні перлини Олександра Богачука, які поповнили народнопісенні метафоричні звороти про сонце, чайок, калину й солов’їв, як от: „І сходить сонце повним короваєм На вишитім хрещатім рушникові” (І, 28); „А мрії зграйкою пливли за чайкою, І незабудками цвіла блакить” (І, 123); „Доки світанками сонце встає, А на калині зозуля кує” (І, 202), але квінтесенцією поетичної думки, яка сконцентрувала воєдино всі ці народнопісенні образи-символи, є поезія „Не сумуй” (І, 120).
Як поет високообдарований, Олександр Богачук постійно приділяв увагу самовдосконаленню, був вимогливим як до тематики, так і до форми віршів: ніщо дріб’язкове, малоістотне не ставало об’єктом його уваги. І навіть суто пейзажна лірика часто переростає в медитації – роздуми про духовні цінності людського життя.
Уважно вдивляючись в палітру поетичних творів Олександра Богачука, можемо з упевненістю сказати, що перед нами романтик, глибоко залюблений у красу рідного краю. Вирісши зі своїм народом, ділячи з ним його радощі й печалі, митець по перлинці визбирував у своєму краї все найкраще, найпроменистіше, найрадісніше, що може в часи роздумів просвітлити розум і розчулити серце. Нічого надуманого, штучного – все з глибини серця, все з народних багатств і все для свого народу, отого простого трудівника, без якого і сонце буде не таким ясним, і спів солов’я не радуватиме, і зозуля не матиме для кого кувати довгі роки на щастя, на долю, і калина не матиме кого вигойдувати на своїх гнучких гілках. Сьогодні, коли людина так віддалила себе від природи, згубила на важких дорогах виживання поняття краси, поезії О.Т. Богачука є справжнім еліксиром на зранене прагматизмом і розрахунком серце. Читаючи – згадаємо, а згадавши – знову станемо духовними людьми. ІІ.3. СЛОВА, ЩО ТВОРЯТЬ ОБРАЗ МАТЕРІ
Досліджуючи кращі зразки української прози і поезії, ми можемо констатувати той факт, що в них досить глибоко розроблено вічний і нетлінний образ матері. Це і незабутні образи матерів у творах Т.Г. Шевченка – Катерина, Ганна, Марія... Це і матері з однойменних творів О. Головка і О. Довженка. Це ціла галерея образів матерів Бориса Олійника і Матері з великої букви, що написана талановитим пером Максима Рильського і Павла Тичини. Пишним квітником розквітнув образ матері у Василя Симоненка і Василя Стуса...
Не залишив поза своєю увагою цей благодатний образ і Олександр Богачук: вірші й пісні поета про матір займають особливе місце в його творчому доробку. В одних з них образ матері виписано монументально, в ін
|