Питання розвитку й функціонування української мови на Закарпатті є одним із найважливіших і найактуальніших серед регіональних наукових проблем. Перш ніж оцінювати роль закарпатської педагогічної преси в утвердженні української літературної мови у 20 – 30-ті роки XX століття, варто проаналізувати мовну ситуацію, що склалася тоді в Підкарпатській Русі та була тісно пов'язана з ситуацією політичною.

Як відомо, Закарпаття за рішенням Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1918 року було приєднано на правах автономії до складу Чехословацької республіки [16, с.51]. Демократичний лад Чехословацької республіки посприяв небувалому досі розвитку освіти. Для спорудження нових шкіл на ПідкарпаттІ було виділено багато коштів, прикладено чимало зусиль [8, с.5]. На фоні сумної угорської спадщини подібні здобутки не могли бути непоміченими.

Боротьба за навчання рідною мовою в школі, за надання їй функцій державної розпочалася, на думку М.Могорити, з наукової оцінки мови підкарпатських русинів, яку дала Чеська академія наук у своїй постанові №62756/19 від 20.ХІІ.1919 року, де, зокрема, говорилось: оскільки місцеве руське наріччя в Карпатській Русі, про котре говорить Генеральний статут, є незаперечно наріччям малоруським, треба писемною мовою тамтешнього населення визнати мову малоруську, тобто українську [11, с. 259]. Однак і в цих, здавалося б, сприятливих умовах для свого розвитку рідна мова зазнавала всіляких перешкод з боку так званих карпаторосів (С.Фенцик, А.Бродій, І.Куртяк), які стояли на «москвофільських» позиціях, а також представників «русинської» мовної орієнтації [11, о 260; 16, с.57].

Передові культурні й громадські діячі 20-30-х років відстоювали єдність населення Підкарпатської Русі з українцями інших земель, право корінного населення на свою рідну мову. Серед них відомі педагоги, науковці, письменники А.Волошин [17], І.Панькевич [15], В.Ґренджа-Донський [10; 14] та ін.

У цей час на Закарпатті виходили українською, російською, чеською, угорською, єврейською мовами, а також так званим «язичієм» найрізноманітніші періодичні й неперіодичні видання; газети, журнали, календарі, альманахи, звіти різних товариств, навчальних закладів, спеціальні випуски тощо. Як засвідчують дослідники, саме в період Чехословацької республіки національна преса зросла не тільки кількісно, але й якісно: якщо за час австро-угорського панування на Закарпатті нараховувалося всього 17 періодичних видань, у тому числі 4 – угорською мовою, то до 1923 року їх було вже 35, а до 1938 року – 126 друкованих видань українською, російською мовами та «язичієм» [2, с.2]. «Язичіє», на думку М.А.Жовтобрюха, – це штучне поєднання російських і староукраїнських та місцевих діалектних елементів, розбавлених, крім того, польськими, німецькими та мадярськими словами» [6, с.47] «Язичієм» користувалися представники «москвофільської» мовної орієнтації не тільки Закарпаття, але й Галичини та Буковини. Щодо періодичності видань першість посідали тижневики і місячники. Проте українськомовних часописів було найбільше. Демократична преса Закарпаття вже з другої половини 20-х років починає відігравати вирішальну роль у справі національного самоусвідомлення закарпатських українців та запровадження загальнонародної літературної мови [16, с.52]. В.Габор поділяє пресу доби Чехословацької республіки (1919 – 1938) на три періоди: 1) 1919 – 1923 роки (період сприятливого розвитку преси); 2) 1924 – 1930 роки (період національного утвердження); 3) 1931 – 1938 роки (доба всеукраїнського визвольного руху) [2,с.9].

Починаючи з середини 20-х років, особливу роль у формуванні національної свідомості, виробленні культурно-освітнього стереотипу починає відігравати педагогічна періодика української орієнтації, репрезентована часописами «Підкарпатська Русь» – орган Педагогічного товариства Підкарпатської Русі (головний редактор А.Волошин), присвячений пізнанню рідного краю, педагогічним і літературним справам; «Учительський голос» (відповідальний редактор Андрій Ворон); «Наша школа» (друковані органи народовецького педагогічного товариства «Учительська громада»); «Учитель» (1920—1938) – перший педагогічний часопис Шкільного відділу (реферату), редактором якого два роки був І.Панькевич, згодом – С.Бочек, пізніше – Й.Пешина і Ю.Ревай; «Наш рідний край» – часопис для молоді Підкарпатської Русі (редактор О.Маркуш, відповідальний видавець Е.Егрецький); «Пчілка» – ілюстрований місячник для молоді, родин і народу (редактор А.Волошин, адміністратор П.Кукуруза); «Віночок для підкарпатських діточок» – ілюстрована газета для молоді (редактор – І.Панькевич, пізніше – Я.Розвода, О.Маркуш).

Журнал «Пчілка» почав виходити у 1922/23 навчальному році і спершу був ілюстрованим додатком до журналу «Підкарпатське пчолярство» для шкільної молоді. Тематика вміщених статей, повідомлень, художніх текстів спочатку має суто природничий характер, учить ремеслу бджолярства, виховує любов до всього живого. Із часом журнал «Пчілка» зазнав переорієнтації із природничого на загальнопедагогічний. Особливої популярності часопис набув у 30-ті роки. Тут активно друкуються різнопланові дидактичні матеріали, а також художні твори Т.Шевченка, М.Шашкевича, І.Франка, С.Руданського, Б.Лепкого, О.Олеся та інших майстрів художнього слова.

Часопис «Наш рідний край» (редактор – народний вчитель, шкільний інспектор і письменник О.Маркуш) ґрунтувався на засадах краєзнавства і етнопедагогіки. Запроваджуючи передові освітницькі ідеї в практику підростаючого покоління, творці журналу щедро використовували різноманітні жанри фольклору – прислів'я, повір'я, пісні, казки, баяння (заговорювання), що втілюють дидактичні принципи народної педагогіки [3, с.24 – 25].

З вересня 1922 року почав виходити місячний часопис для шкільної молоді «Учитель» за редагуванням А.Маркуша (1922 – 1936). Цей журнал був фаховим виданням, адресованим суто професійній учительській аудиторії. Основним своїм завданням часопис уважав об'єднання прогресивної інтелігенції краю у справі розбудови народної школи. На сторінках «Учителя» розглядалися актуальні проблеми методики викладання шкільних предметів. Окрім української, тут друкувалися матеріали також чеською й угорською мовами. Важливе місце в часописі відводилося й мовним питанням. Автори публікацій постійно констатують, що мовою навчання може бути тільки материнська рідна мова.

У журналі «Учитель» публікували свої наукові статті відомі закарпатські культурні діячі Ю.Ревай, К.Чехович та ін.

Усі вищезгадані часописи користувалися етимологічним правописом, що, на думку М.Штеця, «мав стати тим штучним бар'єром, яким чеська адміністрація намагалася відгородити населення Закарпаття від українців Галичини, Буковини та України» [15, с.184]. Проте ще в 1931 році на сторінках часопису «Учитель» була вміщена стаття К.Чеховича «Мова і правопис», у якій автор, висвітлюючи історію правописів «ярижки» і «драгоманівки», подає також окремі риси фонетичного правопису і доводить його наукові переваги: «Фонетичний правопис тримаєся практичноЂ засады: пиши, як правильно говориш. Се не значить, що кождый може писати так, як хоче. Навпаки, фонетичний правопис має бути выразом правильноЂ народноЂ литературноЂ мовы, такоЂ, яка обминає мЂсце†діялектичнЂ властивости и є спільна всЂм освЂченым народовцям» [Учитель, 1931, р.ХІІ, ч.7-8, с.139]. Необхідність закріплення фонетичного правопису в Підкарпатті обумовлена історично: «Коли члены одноЂ націЂ уживають неоднаковых знаков на означеня однакових звуков своєЂ литературноЂ мовы, тодЂ затемнюєся мЂж ними почутя національноЂ єдности, а ровночасно утруднюєся взаємне передаваня думок и усЂх культурних вартостий звязаных з мовою» [Учитель, 1931, р.ХІІ, ч.7-8, с.137]. Уболіваючи за долю рідної мови, К.Чехович критикує ту частину закарпатської інтелігенції, яка вживає мішанину слів церковнослов'янських, російських та місцевих «замЂсць уживати чистоЂ народноЂ литературноЂ мовы» [Учитель, 1931, р.ХІІ, ч.7-8, с.138].

Тільки з середини 30-х років фактично запроваджується новий фонетичний правопис на Закарпатті, на який орієнтуються й педагогічні журнали «Учительський голос» (1933 – 1938) та «Наша школа» (1936 – 1938), що були друкованими органами товариства «Учительська громада».

Це товариство було проти використання в школах будь-яких неукраїнських підручників, воно виробило чітку програму українізації і мало значні переваги над «русофільським» «Учительским товариществом Подкарпатской Руси», друкованим органом якого був часопис «Народная школа» (редактор М.Василенко).