1. Система судів дореформенного періоду.
2. Інститути адвокатури до 1864 року.
3. Завдання судової реформи 1864р.
4. Окружний суд.
5. Судова палата.
6. Література.

Судова система в Україні на початку XIX ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існува¬ли тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели від¬повідно до судової системи корінних губерній Централь¬ної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстан¬цією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і не¬повнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і вій¬ськовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у спра¬вах служби.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляцій¬ною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магі¬стратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими су¬дами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.
Головний суд складався з двох департаментів — ци¬вільних і кримінальних справ. Компетенція суду була од¬нотипна з компетенцією палат кримінального і цивіль¬ного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з від¬сутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи по¬ступали в обов'язковому порядку в 5-й департамент Се¬нату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 p. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.
Виконання судових вироків відповідно до Литовсько¬го статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій Росій-ській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — ниж¬нім земським судам.
Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генераль-ний суд, що мав таке ж значення, як палати криміналь¬ного та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсон¬ській, Катеринославській, Таврійській губерніях і голов-ний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і ві¬це-губернатора тимчасове управління губернією. Гене¬ральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радни-ками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, кот¬рі обиралися від дворянства щотри роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з су¬дами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.
Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому поряд¬ку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду спра¬ва передавалася до Сенату. Останній, як правило, під¬тримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.
Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на під¬ставі звичаєвого права. У судах була запроваджена ро¬сійська мова.
Судова реформа, проведена на підставі Судових статутів 20 листопада 1864 p. Вона проголошу¬вала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суд¬дів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. За¬сновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки фео¬дально-станового судочинства (станові суди — церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).
Реформа 1864 p. створила подвійну систему судів: міс¬цеві суди — одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та- загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат.
В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градона¬чальником. Дія судової реформи поширювалася переваж¬но на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обидвох ланок були створені тільки у Пол-тавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській гу¬берніях. У інших губерніях України дозволялося створю¬вати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській гу¬бернії з 1869 p. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 p. їх знову від¬новили. У Правобережній Україні судова реформа про¬водилася двома етапами: спочатку з 1871 p. були запро¬ваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, ми¬рові судді тут не обиралися строком на три роки повіто¬вими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міні¬стром юстиції. На них не поширювався принцип незмін¬ності. Тільки 1880 p. були відкриті Київська судова пала¬та і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.
За пореформенні роки до судової реформи внесено понад 700 змін і поправок.
Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції (лат. praesumptio — при-пущення) невинності. За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невин¬ною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодав¬стві процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. vere dictum — правильно сказане) присяжних про винність або невин¬ність підсудного. Після проголошення вердикту присяжні вже не могли впливати на подальший хід справи. Міру покарання визначав тільки коронний суд. Досягненням кримінально-процесуального права у цей період була де¬тальна і чітка регламентація стадій кримінального про¬цесу в загальних судах. У місцевих судах усі питання процесу одноособове розв'язував мировий суддя. Для більшості вироків (місцевих і загальних судів) передба¬чалося оскарження в .апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки Сенату і Вищого кримінального суду (тимчасово діючий суд для розгляду особливо важливих справ або справ про злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допускалися тільки про¬хання про помилування на ім'я імператора.
Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів, усності, гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені). Допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснював¬ся в апеляційному порядку.

Література

1. Кульчицький В. Історія держави і права України. - К., 1996
2. Ткач А. Історія кодефікаційного дореволюційного права України. - К., 1968