Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.
Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги.
Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.
Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.
Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.
Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.
Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.
Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.
Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була книжка Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938).
З. Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIII ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.
Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української державності розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є. Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П. Феденко та ін.
Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Значення його роботи полягало в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.
У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись, переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених — М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін. — намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.
Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.
Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П. Толочко, М. Томенка, Ю. Храмова Л. Шкляра і багатьох інших.
Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.
Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.
Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Початки національного відродження (перша половина ХІХст.)

Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.
"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Укра’їні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [319, с. 141].

Катерина II, видавши 1785 року "Жалувану грамоту дворянству", яка фактично дарувала українській шляхті і козацькій старшині права дворянства Російської імперії і, за влучним висловом М. Брайчевського, була нагородою за зраду національних інтересів, не лише спровокувала прискорену русифікацію української еліти, але й отримала деякі неочікувані імператрицею наслідки. Для того, щоб підтвердити право на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі архівів міст та козацьких канцелярій.

Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі, що поширювалися в багаточисельних рукописах.

Описуючи процеси, що відбувались на землях Гетьманщини в цей час, відомий український історик І. Крипякевич писав: "Бачачи, як давні життєві форми йдуть на загибель, потомки старшини з любов’ю і замилуванням звертались до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх "вольностей" та розраду у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденщини, в якій доводилось їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі велич минулого" [134, с. 260].

Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації її духовними лідерами.

Як зазначає дослідник історії консервативного напрямку в українській політичній думці XIX ст. С. Гелей: "Активними проповідниками українського національного відродження, прибічниками державницької ідеї у політичній думці кінця XVIII — початку XIX ст. були Я. Маркович (1696-1770) письменник, автор "Щоденника" (Діяріуш), що містить унікальні історичні та економічні відомості; В. Рубан (1742-1795) — письменник, історик родом з Роменщини, секретар Потьомкіна, автор "Краткой літописи Малой Росії"; В. Капніст (бл. 1756-1823) — визначний поеті громадський діяч, генеральний суддя і губерніальний маршалок, родом з Полтавщини, автор "Оди на рабство", комедії "Ябеда", в яких засудив російську централізаторську політику Росії в Україні, домагався в 1891 р. у прусського уряду в Берліні допомоги в боротьбі проти московської тиранії; Ф. Туманський (1757-1810) — етнограф, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук, видавав журнал "Российский Магазин", в якому вміщувалося багато матеріалів до історії України; А. Чепа (1760-бл.1822) колекціонер документів з історії України, служив в канцелярії малоросійського генерал-губернатора; В. Берлінський (1764-1848) — археолог, директор київської гімназії, автор праці "Историческое описание Малороссии и Києва"; В. Каразін (1773-1843) — громадський діяч, економіст, родом із Слобожанщини, ініціатор заснування Харківського університету, відстоював ідею перебудови імперії на конституційну монархію, вказував на колоніальну експлуатацію України; В. Ломиковський (1778-1845) — історик і етнограф, родом з Полтавщини, автор перших збірок українських дум; О. Мартос (1790-1842) — історик, автор п’ятитомної "Історії України", рукопис якої загубився. Усі вони стояли на позиціях консерватизму, тобто на позиціях визнання особливих цінностей традиційного ладу, традиційних форм життя, діяльності суспільства і держави. Консерватизм став їхньою ідеологічною платформою в боротьбі за збереження національних і станових привілеїв" [37, с. 6-7].

Державно-територіальний патріотизм козацької старшини та її нащадків на початку XIX сторіччя, як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини та інтереси козацько-старшинського стану. Це пояснювалось тим, що "... на лівому березі збереглося українське дворянство, нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало покидати свій нарід, то всеж таки не було так винародовлене (зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні. З поміж цього дворянства і вийшли піоніри українського національного відродження..." [208, с. 1].
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця ХVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: "Більшість українського дворянства кінця XVIII-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму" [208, с. 4].

Державно-політична еліта вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси нації заради збереження і примноження власних станових привілеїв. Нація повинна була починати все спочатку — формувати нову провідну верству, національно-державницьку ідеологію, боротьбу за самостійне державне існування.
Початок XIX сторіччя, незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був, в дійсності, періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження. Подібні процеси на зламі XVIII і XIX століть відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існування слов’янських народів.

Незважаючи на певні відмінності, національне відродження в Україні, як і у багатьох народів Східної Європи, на думку В. Шевчука і М. Тараненка, проходило три головних етапи: "... на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави" [319, с. 142].

Замилування козацькою минувшиною на початку XIX сторіччя в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької традиції Козацької держави, все ж мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Непродуктивність його полягала в тому, що зважаючи на всій становий характер, цей феномен політичного мислення українців репрезентував ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про козацьку вольницю. Крім того державницький ідеал минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіально-становий, а не національно-етнічний характер.

Подолати цю прірву між основною масою нації та тією частиною її політичної еліти, що залишилась вірною ідеалам державності допомогли процеси, що на перший погляд не мали до цього ніякого відношення. Літературне відродження початку XIX сторіччя, початком якого є поява у світ написаної живою народною мовою "Енеїди" І. Котляревського (1798). Написана в бурлескній, жартівливій формі вона не викликала заперечень у царської цензури і, в той же час, пропагувала ідеї поєднання народного світосприйняття з прагненням до власної держави, як політичного ідеалу. Написана народною мовою, "Енеїда" поширювалась практично серед усіх прошарків українського суспільства, захоплювала не лише дотепністю й поетичним талантом автора, а й описом героїчної минувшини, в якому ідеї патріотизму органічно поєднувались з традиційним народним демократизмом.
Я. Оршан, один з дослідників української політичної думки, відзначав, що: "Українське літературне відродження, яке припадає на кінець XVIII і початок XIX ст. (Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Костомаров, Церетлів, Максимович. Бодянський і др.) є теж у великій мірі защіпленням на українському грунті нових ідейних впливів заходу (м. ін. дуже великий вплив німецького історіософа і етнографа Гердера). Але для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед. Його представники не репрезентують собою ніякого політичного руху. У тодішніх українських письменників, фільольогів, істориків та етнографів бачимо любов до природи української землі, любов до побуту, звичаїв, обичаїв, повір і пісень українського простолюддя, оборону самостійности української мови, прав української літератури на самостійний розвиток і врешті романтичну тугу за історичним минулим України. Але ця туга має в них чисто пасивний характер і не зобовязував їх до нічого в реальному житті. Вони духовні батьки аполітичного українства — "українофільства" і "народовства"..." [205, с. 3—4].

Коли щодо Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ряду інших можна погодитись з висновком Я. Оршана про те, що "для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед", то щодо І. Котляревського чи М. Костомарова даний висновок не може мути прийнятним в повній мірі.

Започаткований І. Котляревським процес творення нової української літератури став основою для етнічного розуміння нації, поєднання етнічного і державницького в подальшому розвитку української політичної думки. І хоча надмірна захопленість етнічним часто переростала у більшості учасників тогочасного українського літературного процесу в аполітичний етнографізм, але й він, в умовах тотального заперечення етнічних відмінностей між українцями і росіянами з боку імперської влади, вимагав певної особистої мужності і сприяв не лише збереженню, але й подальшому розвитку української нації в класичному ліберально-буржуазному розумінні, що його пропагував Й. Гердер.

Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини.

Досліджуючи цей розрив між державницькою традицією і етнічним розумінням нації І. Лисяк-Рудницький зазначав: "Наші патріоти кінця XVIII — початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб "Малоросії" були повернені її права та вольності, гарантовані Переяславською умовою; їх ідеалом була віднова автономії Гетьманщини приблизно в таких формах, як вона існувала до централістичних реформ Катерини II. Але ж бо чинність Переяславської умови не поширювалась на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліді визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіальні одиниці, Гетьманщина-"Малоросія" та Слобожанщина-"Україна", були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільні відносини, вони посідали різний державно-правний статус. Тоді як Гетьманщина зберігала до другої половини XVIII ст. прикмети автономної держави, хоч і під зверхністю династії Романових, Слобожанщина від початку належала до Московського царства. Цю відмінність між обома територіями гостро відчували сучасники. Наприклад, Сковорода називав "Малоросію" своєю матір’ю, а "Україну" тіткою" [152, с. 206].

Висунення харківськими письменниками-романтиками на перший план "мужицького" етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і, як твердить Б. Ольхівський, "було під той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчости, шлях до вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї" [198, с. 72-73].
Оцінюючи роль Харкова у становленні сучасної української нації, розвитку української політичної думки, І. Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він "...дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження"... : гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Підо впливом подувів європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомости. Проте слід зазначити, що "харківські романтики" були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках" [152, с. 207-208].

Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.

Декабристський рух в Російській імперії виник як результат проникнення на територію держави ідей Великої французької революції. Воно стало масовим після перемоги Росії у війні 1812 року та практичним знайомством молодих представників офіцерського корпусу імперії з реаліями життя в Західній Європі, її політичними і світоглядними традиціями. Порівняння було не на користь Росії і її патріотично настроєні сини, керуючись почуттями обов’язку перед Батьківщиною, вирішили домагатись зміни соціального ладу в країні, щоб вивести її в ряд передових в Європі. І не лише у воєнному відношенні. Успішні військові походи імперії в Європу обернулись для Росії виникненням революційних настроїв у значній частині офіцерського корпусу і вперше створили передумови для спроби здійснити соціальну революцію, яка могла б кардинально змінити подальший хід історії. Після війни 1812 року і грудневого виступу у грудні 1825 — подібний взаємозв’язок між військовими вторгненнями до Європи і зростанням революційних настроїв став своєрідною традицією російської імперської історії.

Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.
Однак, незважаючи на прагнення скасувати соціальну і політичну нерівність, радикалізм і декларовану демократичність, декабристський рух на території України свідомо ігнорував прагнення українців до державно-політичної самостійності. Більше того, зазначає О. Субтельний оцінюючи ставлення до українського питання П. Пестеля, "... його ідеї не відбивали інтересів неросійських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високорозвиненою культурою, всі інші національні меншості підлягали русифікації. Зокрема щодо українців він прямо заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою". Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поколінь додержуватимуться й інші російські революціонери" [260, с. 190].
П. Пестель притримувався такого погляду на національна питання обґрунтовуючи свою позицію тим, що Україна поряд з Фінляндією, Естляндією, Ліфляндією, Курляндією, Білорусією, Грузією та іншими країнами і народами ніколи "не могла і не може" користуватись державною самостійністю, тому що завжди належала чи то до Росії, чи то до "іншої сильної держава". А тому всі ці народи повинні назавжди відректись від прав самостійності по "праву благоугодства". У програмних документах "Північного товариства", правда, говорилось про можливість територіальної реформи в Росії на засадах обласної автономії і виділялись, серед інших, дві області — Україна, з центром в Харкові, та Чорномор’я з центром в Києві.

Проти цієї позиції керівника "Південного товариства" відверто не заперечував ніхто з його учасників. Навіть члени Товариства "Об’єднаних слов’ян", хоча в їх документах і передбачалось створення в майбутньому федеративної слов’янської республіки, правда без участі України і Білорусії як суб’єктів цього об’єднання. Як відзначає Д. Дорошенко, це товариство "ставило собі головну ціль увільнення всіх словян від абсолютистської влади, знищення національного автономізму поміж деякими славянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої славянської держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентарну форму правління, скласти конгрес для управи ділами цілого союзу й для зміни, в разі потреби, загальних основних законів. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода й незалежність у вирішенні її внутрішніх справ" [350, с. 277]. У цьому ідеї Товариства "Об’єднаних слов’ян" справили певний вплив на позиції і програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства, що виникне на кілька десятків років пізніше в Києві.
Оцінюючи в цілому вплив декабристського руху, його республіканських і демократичних прагнень на розвиток української політичної думки Я. Оршан звертав увагу на те, що "Ці ідеї мусіли також торкнутися сфери української політичної думки і принесли з собою тут на тлі поневоленої нації здебільша найбільш трагічні наслідки. Бо в момент, коли корчилася духовна субстанція української нації, коли йшла на неї безпереривна атака з боку нації-пана, цій субстанції застрикнуто було отрую віри в "братерство", "вселюдськість" і "справедливість". Саме тоді, коли для української національної ідеї треба було найчистішого виду національної відмежованости, виключности, яскравого національного максималізму — для відборони перед наступом московської ідеї, заразилася українська політична думка недугою, що мучатиме її довго, подекуди, аж по нині" [205, с. 3].
І все ж, варто зазначити, що незважаючи на ігнорування в цілому українського питання, відвернення багатьох молодих українців гаслами "братерства" від завдань здобуття державно-політичної самостійності для власної нації, декабристський рух зіграв і певну позитивну роль. Він продемонстрував нагальну необхідність поєднання питань боротьби за власну державу з соціальним визволенням широких мас українського народу.

Декабристський рух свої лозунги та організаційно-конспіративні засоби запозичив багато в чому ще в однієї таємної організації, що була широко розгорнута в Україні в першій половині XIX ст. — масонів.
Масонство, що було одним з потужних загальноєвропейських рухів, почало проникати в Україну, як і на територію всієї Російської імперії в цілому, ще в кінці XVIII сторіччя. Перша відома ложа виникла 1784 року в Києві в середовищі офіцерів, вихідців із Західної Європи, що знаходились на російській службі та близьких до них місцевих представників російського та українського дворянства.
Масонське вчення виявилось доволі популярним, набувши піднесення після дозволу Олександром І у 1810 році діяльності лож, і на початку XIX сторіччя масонські ложі вже існували у Харкові, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Полтаві та в інших містах. Окремі з них, як вважають дослідники масонського руху, були пов’язані з декабристами. До масонів прилучались представники кращих і найбагатших українських родів — Розумовських, Капністів, Кочубеїв, Мартосів, Ломиковських, Скоропадських, Тарновських, Полетик, Родзянок, Ханенків, Лукашевичів та ін. Однак для багатьох з них захоплення масонством мало поверховий характер, важливим був сам факт належності до привілейованого братства, його зовнішня атрибутика. За влучним висловом російського історика В. Ключевського, в Росії "більше масонствували, ніж були масонами".

У той же час, деякі патріотично налаштовані українці спробували використати масонство з його навичками конспіративної роботи для створення таємних товариств, що обстоювали ідеї державної самостійності. У 1818 році в Полтаві засновано ложу "Любов к істині", серед членів якої, на думку Н. Полонської-Василенко, були І. Котляревський, В. Тарновський та В. Лукашевич. І. Котляревський був "вітією" (оратором) ложі. У програмному Документі цієї організації — "Катехізисі" — за деякими свідченнями, йшлося про необхідність відокремлення України від Росії. Одним з головних завдань товариства проголошувалось формування української державності. Полтавська ложа діяла близько одного року і 12 березня 1819 р. за вказівкою генерал-губернатора припинила свою роботу.
З 1822 року, коли масонство було заборонене на території всієї імперії, керівники лож доклали всіх зусиль для того, щоб знищити або надійно сховати компрометуючі матеріали, що було не важко, враховуючи конспіративний характер матеріалів та проникнення членів організації у всі владні структури. Раціональність цього кроку масонських лідерів стала очевидною після подій грудня 1825 року, коли слово "масон" стало синонімом "революціонер" чи "змовник-бунтівник" — при всіх стараннях таємні служби імперії так і не змогли віднайти матеріалів, що дозволили б надати переслідуванню "вільних мулярів" правового характеру.

Характеризуючи масонський рух в Україні та його влив на політичні процеси, В. Міяковський підкреслював, що "Масонство відкидало церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські ідеали правди, добра, любови, справедливости і братерства. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до певних політичних ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "Сповідання віри франкмасонів" є вже ідеї, що їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям" [178, с. 61].

У матеріалах карних справ щодо декабристського повстання, крім свідчень про деякий духовний зв’язок з масонством, є згадка і про існування в Україні власне українського Малоросійського таємного товариства. Згідно зі свідченнями деяких з арештованих декабристів його організатором був полтавський поміщик, повітовий маршалок В. Лукашевич. Згідно з тими ж свідченнями метою Товариства було здобуття Україною незалежності від Російської імперії. 1826 року В. Лукашевич був заарештований і ув’язнений у Петропавлівській фортеці. На допитах він тримався сміливо, взяв всю провину на себе і не видав нікого зі своїх спільників. Не знайшовши інших свідчень вини В. Лукашевича окрім свідчень декого з декабристів, імперський режим засудив його до дещо дивного вироку — заслання до власного маєтку без права залишати його межі. Така м’якість, як на той час, вироку може пояснюватись не стільки тим, що не було знайдено достатньої кількості свідчень вини В. Лукашевича, скільки можливою протекцією з боку високопоставлених чиновників імперії, що належали, як і він сам, до масонства.
Особистість В. Лукашевича є цікавою не лише як організатора одного з таємних товариств, які на початку XIX сторіччя ставили перед собою мету здобуття Україною державно-політичної самостійності, а й як одного з можливих авторів такого етапного твору в історії політичної думки України як "Історія Русів". Оцінюючи значення цієї пам’ятки української політичної думки В. Шевчук зазначає: "Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі на Україні з’являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: "Енеїда" Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та "Історія Русів", яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже почали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім’я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія — не історія, отже мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи при цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки при умові повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці ("никакой розни")" [317, с. 5].
Цей твір до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.
Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковують