Сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Викликані вони насамперед недостатньою кількістю розвіданих запасів корисних копалин і дуже нераціональним їх використанням. У 70-80-ті роки най-більш песимістично настроєні вчені передбачали, що вже до 2010 р. бу-дуть вичерпані родовища срібла, золота та інших кольорових металів, а до 2025 р. — більшість запасів корисних копалин. Активізація пошукових робіт дала змогу на початку 90-х років досягти позитивно¬го балансу між кількістю новорозвіданих запасів корисних копалин і розмі¬рами їх видобутку. Проте доводиться експлуатувати родовища, які знахо¬дяться у гірших гірничо-геологічних умовах, у районах з екстремальними природними умовами (Сибір, Канадська Арктика, пустелі Африки і Австралії), з нижчим вмістом корисних компонентів у рудах. Усе це призво¬дить до подорожчання сировини і енергії, а значить, і всієї продукції різ¬них галузей господарства. Тому основним шляхом вирішення сировинної та енергетичної кризи є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, комплексного використання сировини, створення маловідходного і без¬відходного виробництва.
Уже в 2009 році матеріаломісткість продукції у найбільш розвинених країнах світу зменшилась на 25-40%, зараз цей процес охопив усю світову економіку. Країни, які мають значно вищі від середньосвітових показники витрат сировини і енергії, не можуть випускати конкурентноздатної продукції. Це добре видно на прикладі України та інших постсоціалістичних країн, в яких витрати матеріалів і енергії на одиницю готової продукції у 2-3 рази більші, ніж у Японії і країнах Західної Європи.
Для поліпшення сучасної енергетичної ситуацій може допомогти використання нетрадиційних джерел. (синтетичне рідке і газоподібне паливо, гідротермальні електростанції, енергія водню).
Але розрахунки показують, що й зараз, наприкінці XX ст., на всі ці нетрадиційні джерела енергії у світовому паливно-енергетичному балансі припадає менше 2%.

Голод
Відомий демограф Б.Урланіс у 40-х роках писав, що у Х-ХІІІ ст. голод косив мільйони людей, а за ним часто йшли різні епідемії, що спустошували цілі міста, села, навіть народи.
Із середини XIV ст., коли розвинулася торгівля, вдосконалилося транспортування і зберігання зерна, забезпечення продуктами поліпшилося. Та глобальна продовольча проблема залишилася. Уперше про неї заговорили у 30-х роках XX ст. після штучного голодомору в Україні (1932-1933 pp.), організованого комуністичним режимом, коли вмерло до 6-7 млн укра¬їнців.
Після Другої світової війни (1945 р.) створена перша спеціалізована організація ООН-ФАО, у назві якої вживається слово "продовольча". Цим була підкреслена роль світового співтовариства і місце сільського господарства у боротьбі за ліквідацію бідності. До цієї справи приєдналися Сві¬товий Банк Реконструкції і Розвитку, регіональні банки, спеціальний фонд ОПЕК — країн-експортерів нафти.
Вважають, що деяка відсутність продуктів харчування стимулює людську думку на пошук засобів виробництва, кращих сортів сільськогоспо-дарських культур тощо. Англійський учений В.Бехерман у 1975 р. вислови¬вся, що недостача продовольства залишається серйознішою проблемою, ніж, наприклад, порівняно молода проблема забруднення довкілля. Однак більшість дослідників розглядають продовольчу проблему як багатоплано¬ве явище, яке має вплив на всі сторони суспільства і тому не може не розглядатися у взаємозв'язку з економічною системою, політичним ладом, національними традиціями господарювання та вирощування сільськогоспо¬дарських культур.
Тривалий час дискусія про шляхи вирішення продовольчої проблеми зводилася до ідеологічної боротьби. Представники планової економіки доказували, що проблему голоду загострюють розвинені країни світу і що її можна вирішити шляхом "справедливого розподілу продуктів харчування". Досвід господарювання у колишньому СРСР та в інших країнах соціалістичної орієнтації показав, що таким шляхом можна хіба підтримувати мініма¬льний рівень фізіологічних потреб людини.
Адже важко знайти підприємця, який, виробляючи продукти харчування, не розраховував би на економічну вигоду.
Пояснення продовольчої проблеми у країнах, що розвиваються, "демографічним вибухом" теж не має під собою твердого ґрунту, бо, наприклад, китайці проблему забезпечення населення продуктами харчування частково вирішили шляхом реформування сільського господарства.
Виділяють чотири групи чинників, які впливають на глобальну продовольчу проблему:
природні умови і розміщення населення. Сюди відносять загальну пло¬щу та структуру сільськогосподарських угідь, визначають сільськогоспо-дарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо;
світовий транспорт і зв'язок, що забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовнішній ринок (залізничний транспорт, міжнародний автомобільний транспорт, розвиток судноплавства, наявність сучасних за-собів зв'язку);
політична ситуація у світі (розстановка політичних сил, наявність міждержавних співтовариств, об'єднань і навіть використання поставок продо¬вольства у політичних цілях);
світова економіка і торгівля у їх єдності (продовольство як складова частина торговельних потоків, роль балансових розрахунків, кліринг (система безготівкових розрахунків).
Серед природних чинників, які мають особливе значення для вирішення продовольчої проблеми, визначальною є земля. Однак не вся земля придатна для вирощування сільськогосподарських культур. Структура її використання в державах і районах світу дуже різна.
В Європі і Азії, наприклад, розорано відповідно 25,3 і 17,0% площі суші, тоді як площа орних земель в Австралії і Океанії, в Африці і в Латинській Америці становить усього 6,0, 6,7 та 8,9% відповідно. У структурі використання земель у різних регіонах світу найбільшу питому вагу в Австралії та Океанії займають пасовища (56%), у Латинській Америці — ліси (48,1%). Серед земель Близького Сходу переважають пустелі, які не придатні для землеробства.
Крім цього, додаткові дослідження ФАО показали, що 78% земної поверхні мають серйозні природні обмеження для розвитку землеробства; 13,5% площі характеризуються низькою продуктивністю; 6% — середньою і лише 3% — високою.
Як уже зазначалося, 11,3% земної суші придатні до обробітку, тобто є орними землями. Приблизно ще 1800 млн га (12% поверхні суші) можуть бути освоєні під орні землі та багаторічні насадження. 71 % резервних земель розміщений у країнах, що розвиваються. При цьому дев'ять десятих їх припадає на тропічні ліси, савани Африки і Південної Америки. Подальше їх освоєння вимагає нових агротехнічних вирішень, що неможливо без значних капіталовкладень.
Оскільки можливості розширення сільськогосподарського виробницт¬ва в більшості країн світу обмежені, а інтенсифікація виробництва продовольства вимагає значних затрат, що викликає ріст цін, то особливий інтерес представляє розширення нетрадиційного виробництва продуктів харчування, зокрема розробка технологій виробництва білків такої якості, які б використовувалися для виробництва нових харчових продуктів, особливо таких, що імітують тваринницькі.

1) Війна та мир
Людська жадібність і нерозумність змусила виробити і на¬копичити таку кількість зброї, якої вистачить для багаторазо¬вого знищення Землі з усіма її мешканцями. Заховані в землю й чекають свого часу 110 тис. мін у 64 країнах світу. їх зни¬щення потребує 33 млн доларів і і тисячу років, а поки що 20 тис. чоловік (переважно дітей і фермерів) щорічно гинуть і калічаться
Учені, шукаючи універсальний засіб для припинення воєн, ще більше провокували гонку озброєнь. Наприклад, шведський винахідник і підприємець А.Нобель, який у середині XIX ст. винайшов динаміт, вважав, що ця сильна вибухівка змусить людство жахнутися можливих наслідків май¬бутніх воєн і припинити їх. Але у першій половині XX ст. людство пережи¬ло дві світові війни, у яких основною руйнівною силою був тринітротолу¬ол — винахід Нобеля.
Саме світові війни, до яких були залучені людські і матеріальні ресур¬си більшості країн світу, показали, що світові проблеми, насамперед полі¬тичні, треба якось вирішувати. Для цього після Першої світової війни була створена Ліга Націй, а після Другої світової — Організація Об'єднаних На¬цій.
Дедалі більше вчених, політичних діячів, широкі кола громадськості прилучилися до антивоєнного руху. Широкомасштабне розгортан¬ня цього руху у 70—80-х роках XX ст. та економічні проблеми, викликані гонкою озброєнь, насамперед у так званих соціалістичних країнах, змуси¬ли лідерів СРСР і США розпочати переговори про скорочення озброєнь (зокрема і ядерних).
І хоч розпад радянської імперії розширив кількість країн, що володіють ядерною зброєю, та Росія, Україна, Казахстан і Білорусь взяли на себе міжнародні зобов'язання колишнього Радянського Союзу. Украї¬на, яка на певний час стала третьою ракетно-ядерною державою світу, повністю відмовилася від неї.
Досі найбільшими ядерними арсеналами володіють Росія і США, але свої запаси і можливості для подальшого виробництва цієї зброї мають також Франція, Великобританія і Китай. Хоч загроза виникнення світового ядерного конфлікту значно зменшилася, але окремі сучасні тенденції розвитку політичних подій роблять цю проблему досить гострою.
Чимало країн (Ізраїль, Пакистан, Індія, Іран, Ірак, КНДР) праг¬нуть оволодіти ядерною зброєю. Нарешті, досить небезпечним під час воєн може виявитися і "мирний" атом. Десятки атомних електростанцій, розта¬шованих у густозаселених районах Європи, США, Японії та інших регіонів світу, при застосуванні сучасної звичайної високоточної зброї можуть бути зруйнованими. Важко уявити, до яких наслідків призведе вибух сотень "Чорнобилів" одночасно, адже в атомних реакторах міститься у десятки і сотні разів більше запасів радіоактивних речовин, ніж у найпотужніших атомних бомбах.
Небезпека нової світової війни весь час підтримується великою кількістю регіональних військово-політичних конфліктів. Регіональні конфлікти вже після Другої світової війни завдали величезних збитків і забрали жит¬тя десятків мільйонів осіб у Кореї, В'єтнамі, на Близь¬кому і Середньому Сході, у Центральній, Південній і Східній Африці та інших регіонах світу. Зараз більшість регіональних конфліктів виникає на національній або релігійній основі. Особливо небезпечною є широка смуга регіональних кон¬фліктів, що виникла на південних межах колишньої світової соціалістичної системи. Вона простягнулась від Південної Європи (держави колишньої Югославії, Албанія) через Кавказ (Грузія, Вірменія, Азербайджан, пів¬день Росії) і Малу Азію (проблема Курдистану) до Центральної і Південної Азії (Афганістан, Таджикистан, прикордонні райони Індії і Пакистану, Шрі-Ланка). У західній частині цієї зони явно спостерігається протистоян¬ня між християнським та мусульманським світом. У багатьох мусульмансь¬ких країнах посилюються ісламський фундаментализм, який становить сут¬тєву загрозу для міжнародної стабільності.
Людство докладає величезних зусиль, щоб ліквідувати вогнища регіона¬льних конфліктів. Для цього задіюються можливості ООН, багатьох миро¬творчих організацій і авторитетних політичних діячів, а в останні роки і військових структур НАТО.
Боротьба зі злочинністю:
організація
Римський клуб. (міжнародна неуря¬дова організація вчених, політичних діячів, бізнесменів). На замовлення Римського клубу було виконано ряд моделей глобального розвитку. Першою і, мабуть, найбільш песимістичною була модель Д.Форестера і Д.Меддоуза, яка пройшла ряд стадій ("Світ-1", "Світ-2", "Світ-3") і відома як доповідь Римського клубу у 1972 р. під на¬звою "Межі росту". Творці моделі прийшли до висновку, що коли збере¬жуться післявоєнні темпи росту населення, споживання сировини і енергії та забруднення довкілля, то людство неминуче чекає глобальна катастро¬фа найпізніше наприкінці XXI ст. Тому автори "Меж росту" пропонували зупинити ріст світової економіки, законсервувавши відсталість більшості країн світу.
Ця модель була піддана гострій критиці (особливо вченими колишньо¬го соціалістичного табору), але виконала свою позитивну роль тим, що привернула увагу широкої світової громадськості до глобальних проблем. "Межі росту" в науці, енергетична та сировинна криза, що почалася у 1973 р. в економіці, сприяли швидкому переходу передових країн світу на енерго- і матеріалозберігаючі та природоохоронні технології, а також по¬шукам шляхів виходу людства із передкризового стану. Про такі пошуки свідчать назви наступних доповідей Римського клубу: "Людство на роздо¬ріжжі" М.Месаровича і Е.Пестеля (1974 p.), "Перегляд міжнародного по рядку" Я.Тінбергена (1976 p.), "Цілі для людства" Е.Ласло (1977 p.); "Поза межами віку марнотратства" Д.Габора і У.Коломбо (1978 p.). Дуже цікавою с праця "Дороговкази в майбутнє" (1980 р.) нашого земляка (зараз громадя¬нина Швейцарії) Богдана Гаврилишина, який основну увагу приділив полі¬тичним і соціальним проблемам розвитку людства і вже тоді передбачив розпад світової соціалістичної системи і Радянського Союзу.

На сьогодні в європейських країнах склався консенсус щодо необхідності мобілізації всіх сил для дієвої боротьби з тероризмом та упередження його проявів. Україна вітає нові ініціативи Європейського Союзу щодо посилення безпеки перед загрозою тероризму. Схвалені Європейською Радою у Брюсселі 25-26 березня 2004 року Декларація про боротьбу з тероризмом, Стратегічні цілі Європейського союзу у боротьбі проти тероризму та Декларація про Солідарність у боротьбі з тероризмом не тільки суттєво удосконалюють політико-правове поле реагування Європейського Союзу на загрози, а й закладають підвалини подальшої розбудови системи боротьби з тероризмом на континенті.
Україна високо оцінює ідею запровадження посади Координатора ЄС з питань боротьби з тероризмом, актуальність та важливість прийняття окремої програми ЄС щодо зміцнення відносин з 'третіми країнами' з метою активізації зусиль країн-членів Євросоюзу та сусідів ЄС у боротьбі зі спільним ворогом.
Боротьба проти тероризму є пріоритетним напрямом зовнішньої та внутрішньої політики України. Сучасне становище України в світі безпосередньо витікає з глибинних, без сумніву тектонічних змін у світі після 11 вересня 2001 року. Атака терористів на Нью-Йорк довела, що ні економічна могутність, ні володіння найсучаснішою зброєю не в змозі протистояти середньовічним демонам релігійного фанатизму і міжнаціональної нетерпимості.
Загально визнаний внесок України в міжнародні зусилля по боротьбі з тероризмом охоплює політичні, дипломатичні, воєнні та гуманітарні складові.
Україна є авторами низки зовнішньополітичних ініціатив у рамках ООН, надаєдопомогу міжнародній коаліції в проведенні антитерористичних операцій в Іраку та Афганістані.
В Україні проводиться значна законодавча та організаційна робота у сфері боротьби з тероризмом. З січня 2003 року наша держава є стороною усіх 12 універсальних антитерористичних інструментів.
Зусилля України з їх імплементації були позитивно оцінені експертами Управління ООН з наркотиків і злочинності. Досвід нашої держави може бути рекомендований до уваги інших країн при розробці національних антитерористичних законодавств.
В Україні прийнято закон 'Про боротьбу з тероризмом', спеціальна Програма антитерористичних заходів.
Ще з 1999 року функціонує Антитерористичний центр при Службі безпеки України, на який покладені завдання розробки концептуальних основ та програм боротьби з тероризмом, виявлення та усунення причин і умов, які його породжують.
Україна жодного разу не зазнала терористичних нападів. Разом з тим, як і будь-яка інша країна світу, ми не вважаємо себе убезпеченими від терористичних нападів, навіть за умов сталого розвитку нашої держави і посилення її могутності, в т.ч. військової та оборонної.
У зв'язку з цим Україна готова до посилення співробітництва з Європейським Союзом у сфері юстиції та внутрішніх справ, регулювання міграційних потоків, в тому числі в рамках концепції Ширшої Європи та Нового Сусідства.
Кордони України є значно менш прозорими для міжнародного криміналу, навіть у порівнянні з іншими країнами - майбутніми членами ЄС. Тому питання візової політики ЄС щодо України мають отримати належну увагу, без вибіркового ставлення і демонстрації диференційованого підходу на противагу навіть нашим сусідам.
Одним з таких прикладів є співробітництво в рамках Антитерористичного центру Співдружності Незалежних Держав (АТЦ СНД).
Черговою подією у цьому напрямку стане заплановане на 7-8 квітня ц.р. у Києві Спільне засідання та Конференція з питань боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, протидії іншим викликам і загрозам Ради Міністрів закордонних справ та Керівників правоохоронних органів держав-учасниць СНД. Для участі у зазначених заходах запрошені представники ООН, ОБСЄ, Інтерполу.
На нашу думку, ключовими інструментами для реалізації спільних завдань адекватного реагування на загрози миру і безпеці мають стати координація зусиль та ресурсів міжнародних організацій, насамперед ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ, Ради Європи. Однією з таких форм могло б бути створення координаційного центру з боротьби проти тероризму, наприклад у рамках ОБСЄ.
Зазначений координаційний центр, за умови внесення відповідних змін та доповнень до Статуту ОБСЄ, міг би функціонувати як постійно діючий спеціалізований галузевий орган, покликаний забезпечити координацію та взаємодію компетентних органів держав-членів ОБСЄ у сфері боротьби з міжнародним тероризмом.
Керівництво таким центром можливо було б здійснюватися на ротаційній основі.
Основними завданнями та функціями цього або аналогічного органу могли б бути:
- розробка пропозицій для керівних органів ОБСЄ щодо напрямків розвитку і координації співробітництва в боротьбі з міжнародним тероризмом;
- забезпечення координації та взаємодії відповідних структур ОБСЄ у сфері боротьби з тероризмом;
- сприяння зацікавленим державам-членам у підготовці та проведенні оперативно-розшукових заходів і комплексних спеціальних операцій по боротьбі з тероризмом;
- сприяння у здійсненні міжнародного розшуку осіб, які вчинили злочини терористичного характеру і переховуються від кримінального переслідування;
- формування на основі інформації, що надходить, у рамках ОБСЄ спеціалізованого банку даних за сукупністю основних проблем міжнародного тероризму і напрямів боротьби з ним;
- координація та сприяння в організації підготовки спеціалістів усіх рівнів для відповідних органів і підрозділів, які беруть участь у боротьбі з тероризмом;
- організація підготовки і проведення спеціальних навчань із залученням відповідних сил і засобів країн-учасниць ОБСЄ у різних регіонах;
- розробка пропозицій щодо удосконалення міжнародного права у сфері боротьби з тероризмом;
- організація та проведення в рамках ОБСЄ спеціальних міжнародних науково-практичних конференцій, семінарів і нарад щодо обміну досвідом у сфері боротьби з тероризмом та іншими проявами екстремізму;
- забезпечення взаємодії та співробітництва з іншими міжнародними та європейськими центрами і організаціями, а також спеціальними структурами інших держав, які займаються питаннями боротьби з міжнародним тероризмом.