Болівія добре забезпечена природними ресурсами, але високі витрати виробництва, нестаток інвестицій, неадекватний внутрішній транспорт, і місцеположення, що не забезпечує вихід до моря обмежували та продовжують обмежувати розвиток. Середній прибуток болівійця низький і Болівія залишається однією з найбідніших країн Південної Америки.

Революційна програма 1952-53 включала негайну аграрну реформу, що була заснована на pозпаді великих маєтків, та націолізації шахт. Це призвело до зменьшення у сільськогосподарському виробництві , стрімкому падінню у здобичі корисних копалин та збільшенню заробітної платні. В період політичних негараздів , уряд намагався задовільнити нові робітничі союзи , відстрочкою необхідних скорочень кількості працівників на шахтах та докладав інших зусиль по стабілізації економіки . Таким чином незважючи на запоздалі політичні та соціальні реформи , що було реализовано під час революції, курс зростання національної економіки залишився надзвичайно низьким.
Економіка відчула страшних коливань і досить недавно через падіння цін на олово , поганих врожаїв та виплати боргів Міжнародному Банку , все це призвело до страшної інфляції . Хоча Болівія отримувала дуже велику іноземну допомогу, технічну підтримку та позики Міжнародного Банку протягом ряду років, величезні проблеми , що не мають швидких або легких вирішень продовжують cтояти перед урядом.

Мінеральні запаси Болівії це самі цінні ресурси. Країна є головним виробником олова ; окрім цього у неї є запаси цинка, сурьми, вольфраму, срібла, свинця та міді , а також невелика кількість золота. Хоча олово домінує над виробництвом металів, Болівія - дуже цінний постачальник, порівняно з Східно-Південною Азією та через це особливо вразлива до світового попиту на олово. Державна корпо -
рація по здобичі копалин, Comibol, проголосило про важкі втрати та падіння виробництва у 1980х коли, через залишки олова , що накопичилися у світі було закрито дві третини шахт та звільнення звітти великої кількості робітників .

Початок розробки нафтових ресурсів Болівії датується 1920м роком, коли Стандартна Нафтова Компанія Нью Джерси придбала концесію на дослідження та експлуатацію зони у підніжжя Анд у південно-східній Болівії. Ряд маленьких родовищ нафти був виявлений тут, але ця компанія була націоналізована у 1937 році та на її базі утворилася YPFB (Yacimientos Petroliferos Fiscales Bolivianos).
У cередині 1950х років компанії США знову відновили розробку нафти у Болівії, та у 1956 Болівійська
Компанія видобутку нафти – відділення американської корпорації почала десятиріччя успішної розробки нафти та
природного газу в районі Санта Круз . В 1966 році почали
експортувати нафту у південну Каліфорнію , через трубопровід YPFB з Болівії у Тихоокеанский порт Аріка (Чілі), а також підвищувати обсяг продажу на внутрішньому ринку та в Аргентині. Однак політична невизначеність розладнала цю промисловість, та в 1969 Болівія знов націоналізувала компанію по видобутку нафти.
Хоча Болівія знову стала заохочувати іноземні нафтові компанії у 1972 році виробництво продовжувало падати через нестаток інвестицій та невдачі у спробах повернути втрачену довіру . Підвищення внутрішнього споживання примусило імпортувати частину нафти в кінці 20ого сторіччя і призвело до нової хвилі об'єднання Болівії з іноземними нафтовими компаніями.

Виробництво природного газу було стало більш успішним , і з падінням світового попиту на олово в кінці 80х та у 90х роках, природний газ став найбільш важливим по значенню експортним товаром Болівії, який заробляв для Болівії до середини 1980х років більше половини всіх офіційних прибутків. Головним споживачем природного газу є Аргентіна . Родовища газу з великими запасами сконцентровані у районіСанта Круз. Болівія багата й іншими натуральними ресурсами, в тому числій гідроелектричним потенціалом , що експлуатується мінімально.

Приблизно половина населення , що працює задієно у
сільському господарстві (включаючи невелику кількість мисливців , лісників та рибалок ), але на фермерство припадає тільки 27 відсотків від всього валового продукту. Хоча селянський ринок виріс у північних містах та в крупних транспортних центрах на Альтіплано та навколо Кочабамби , окрім того фермерство залишається широко розповсюдженним в Андах.

Картопля та oca (також їстівний овощ )є основними культурами на північному Альтіплано , де споживають їх , як правило , в сушеному вигляді ). Дві важливі зернові культури, що визрівають на висоті Анд, обидві досить високо поживні, це quinoa та canahu.
Як тяглова сила на сільсько-господарських ділянках у Андах використовуються лами та альпаки які спокійно піднімаються в гори, де виконують різноманітні сільськогосподарські функції , хоча використання лами , як в’ючної тварини зменьшився з зростанням автомобільного вантажного транспорту.

В Юнгас виняткові за якістю кава, какао, цитрусові, банани , авокадо , ананаси , манго , папайа , дині, чілійськіперці , солодка картопля (ямс) та маніоки .
Різноманітність сільськогосподарських культур , що можно було б вирощувати на продаж обмежується,поганими шляхами , ізольованістю та бідним ринком. Тільки кока має великий міжнародний ринок.

В теплому, сприятливому кліматі Валлеса ростуть кукурудза, пшениця, ячмінь, алфальфа , виноград , персики та різні овочі, пасутся вівці і молочна худоба; цей район іноді називають "садом Болівії" це родючий регіон , район з систематичним зрошенням і постійно зростаючими врожаями.

На Сході, навколо Санта Круз росте цукровий тросник, рис, бавовна, пасеться рогата худоба , яка є важливим видом продукції , яку споживає , як правило внутрішній ринок. Тут також збереглися великі ранчо. Цінні тропічні дерева ростуть в лісах Чако та в
північних дощових лісах, але велика відстань до ринку та
конкуренція ,постачальників що користуються більш доступними місцевостями поза Болівї обмежують експлуатацію та тим самим рятують ліс від варварського знищення та втрати різномаїття .

Промисловий сектор зріс починаючи з 1950х років, але залишається невеликим , незважючи на деякі переваги від членства Болівії у Андській Групі регіональної торговельної організації. Тим не меньше історично сформовані галузі як обробка мінералів (включаючи очистку нафти)обробка сільськогосподарських продуктів продовжують домінували у Болівійській промисловості. В 1970х роках в промисловості було занято біля 10 відсотків робочого населення , але ця пропорція зменьшилася у 1980х роках. Болівійська здобича олова базується головним чином на видобутку з шахт, що часто знаходяться на великій глибині та побудовані в важких , віддалених районах східних Кордильер , до того ж вони знаходяться на великій висоті. Руди з низьким вмістом олова тяжко очищати. Зараз заводи Болівії обробляють руди в яких вміст олова меньше ніж 1 відсоток. Болівійські плавильщики зараз виробляють та концентрують прості мінерали , що містять олово , але більш складні руди доводиться експортувати для виплавки у інші країни .
Харчова промисловість включає в себе мукомольну промисловість, молочне виробництво та переробку молока , очистку цукру , пивоваріння та виготовлення алкогольних напоїв. Інші галузі промисловості це машинобудування, виробництво текстиля, взуття, меблів, скла, цегли, цементу, паперу, та широкого асортименту товарів народного споживання для внутрішнього ринку з невеликою купівельною можливістю споживачів. Біля двох третин Болівійської промисловості знаходиться в Ла Паз,або десь біля нього; досить багато різних виробництв знаходиться в районі Кочабамба .
Існує суттєва конкуренція з боку імпортерів бразильських, аргентінських, та перуанских промислових товарів, а також від контрабандних товарів - останні є
головним чином товарами з сусідніх країн і США , що можуть продаватися дешево бо уникають мита.
Як я вже казав Болівія має надлишкові джерела енергії , особливо гидроэлектричний потенціал, але
споживання електроенергії на душу населення залишається низьким. Національна Електрична Компанія (Empresa Nacional de Electricidad)головним чином постачає великі міста та шахти. Гідроэлектростанції обслуговують Ла Паз, Кочабамбу, Оруро.
Santa Cruz, Sucre, Tarija, та Trinidad забезпечуються тепловою енергією , що є побічним продуктом спалювання нафтопродуктів на ТЕС. Більш ізольовані центри на сході постачаються електроенергією за рахунок невеликих автономних генераторів.

Туризм ще не вносить дуже суттєвий внесок в економіку, але сприяє збільшення туристичного потенціалу та поліпшення готельних умов, особливо в Ла Паз. Досить нещодавно Болівію було внесено до популярного туру по південній Америці , який привертає досить богато туристів з США , Європи та Японії . Головний інтерес , звичайно зосереджується навколо озера Тітікака та його околицях : розвалинах давніх будівель інков на острові Солнця , доінкськи розвалини в Тіахуанако , рибальства в самому озері , індіанського життя у Альтіплано та в місті Ла Паз.
Ще одна туристична траса пролягає через королівські Кордильери , а звітти вниз в Юнгас , в джунглі. Цей маршрут є дуже популярним , бо потягом декількох годин можно побачити хвилюючи крайовиди та відчути климатичні контрасти Анд .

Експорт металів (головним чином олова, але також цинку, срібла та вольфраму) традиційно домінувало в торгівлі Болівії. З крахом світового ринку олова у 1980х роках, природний газ став домінувати в експорті; Корисні копалини і природний газ складають разом більше ніж 80 відсотків законної експортної торгівлі Болівії. Сільськогосподарський експорт включає в себе: кавау, цукор та деревину , разом з невеликою кількістю дикого каучука , бразильськихгоріхів та шкір .
Основну частину імпорту складають промислові продукти : машини та обладнання для промисловості та транспорту це головні категорі. Сировина, споживчі товари, та харчові продукти—це інші важливі категорії імпорту. Найбільші торгівельні партнери – Аргентіна та США, але значна торгівля також ведеться з іншими
Південноамериканськими країнами, Великобританією, Західною Німеччиною , і* Японією.

Незаконна торгівля кокаином стала значним елементом в Болівійській економіці. Листя місцевого чагарника кокі споживали Андські індіанці сторіччям для захисту від холоду та для задоволення . Невелика кількість кокі
легально експортувалося багато років для медичних цілей. Безпрецедентне розширення вирощування кокі в Юнгасі, та
особливо в регіоні Чапаре (північний-схід від Кочабамби) почався в 1960х роках з раптовим зростанням незаконного міжнародного ринку кокаїну. Оскільки потреба в кокаїні зросла в Північній Америці та Європі в 70х і 80х роках нашого сторіччя, Болівійські фермери скоро виявляли, що жодна інша сільськогосподарська культура не може конкурувати з кокою по прибутковості. Вона стала ідеальним продуктом, що приносить великий прибуток - легко вирощується і легко транспортується у вигляді сухого листя або готового для контрабандного вивозу з країни порошку. По всьому сходу розсіянні льотні смуги , що призначені для контрабандного вивозу кокаїну .
Одна третина світового урожаю кокі зростає в Болівії, а одна чверть в одному тільки регіоні Чапаре. Спроби керівництва замінити цю культуру або хоча б добитися добровільного Скорочення селянами площ під кокою не мали успіху. Дійсно, площа під кокою безперервно продовжує збільшуватися. У 1980х роках кількість кокаїну, оцінена в $5.000,000.000 покидало Болівію щорічно з центрів навколо Кочабамби та віддалених наркоцентрів на сході країни. Незважючи на свій незаконний характер, транспортування наркотика забезпечила величезне доповнення до валового національного продукту країни.
Через те , що кокаїн приносить величезний прибуток , що одержується урядом і фермерами , божевільного збагачення незаконних ділерів, торгівлю кокаїна стало майже неможливо побороти.