Зростання ролі і значення міжнародних валютно-кредитних відносин у розвитку світової економіки та диверсифікації світогосподарських зв'язків наприкінці XX ст. зумовлене кількома головними факторами. По-перше, поглибленням процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізацїї виробництва і капіталу, усіх сфер господарського життя на ру¬бежі II і ІІІ тисячоліть. По-друге, глобалізацією економічного розвитку сучасного суспільства, необхідністю спільного розв'язання усіма учасника¬ми світового співтовариства гострих економічних, соціальних та еколо¬гічних проблем. По-третє, формуванням нової системи міжнародного по¬ділу і кооперації праці внаслідок розпаду колишнього Радянського Союзу і створення нових незалежних держав та в результаті суттєвих змін, що відбуваються в Центральній і Південно-Східній Європі та в Китаї. По-четверте, домінуванням у системі світового господарства ринкових структур, інституцій та інструментів, розширенням ринкового поля сві¬тової економіки внаслідок виникнення нових підсистем (emergind market). По-п'яте, карколомним зростанням фінансового сектора світової еконо¬міки та інших сегментів сфери послуг.
При розбудові відкритої української економіки слід враховувати усі ці новітні процеси з огляду на те, що вже зараз третина валового внутріш¬нього продукту держави реалізується з допомогою зовнішньоекономічних зв'язків. Україна бере безпосередню участь у діяльності провідних міжна¬родних валютно-кредитних та фінансових організацій (МВФ, МБРР, ЄБРР). Крім того, запровадження у вересні 1996 р. власної грошової оди¬ниці — гривні — передбачає поступове включення грошово-фінансової сис¬теми України до світових валютно-фінансових ринків.
Міжнародні валютно-кредитні відносини мають три головні виміри і проявляються в трьох головних площинах. З одного боку, вони являють со¬бою певну теоретичну систему, сукупність принципів і форм міжнарод¬них валютно-кредитних відносин. З іншого боку, валютно-кредитні та фі¬нансові інструменти є важливими засобами здійснення економічної полі¬тики, її координації у міжнародному масштабі. Нарешті, валютно-кре¬дитна сфера виступає важливим каналом залучення додаткових фінансо¬вих коштів до національної економіки, сприяє прискореному обміну між країнами та регіонами товарів і послуг, поліпшенню системи розрахунків між суб'єктами світогосподарських зв'язків.
Міждержавні валютні і кредитні відносини як спорадичні явища були ві¬домі порівняно давно. У процесі свого історичного розвитку вони зростали кіль¬кісно, удосконалювались їхні якісні характеристики, урізноманітнювалися форми.
Науково-практичне пізнання міжнародних валютно-кредитних відносин пов'язане з подоланням так званих порогових точок (міток). Їх виділення, виокремлення із загальної системи гуманітарного знання відбулося у XVIII ст., коли економічне знання в цілому набуло відповідної автономізацїї та індивідуалізації. Це означало досягнення ним порога позитивності. Поріг епістемологізації (від грецьк. episteme — знання та logos -поняття, підвалини) досягається внаслідок набуття міжнародними валютно-кредитними відносинами системних форм, що домінують над повсякденними уявленнями та відповідають принципу спростовуваності.З ним пов'язане впровадження системи золотого стандарту (1870 р.) міжнародних валютно-кредитних відносинах. Поріг науковості був обумовлений виникненням кейнсіанських теорій і моделей, виробленням на базі епістемологізації формальних критеріїв верифікації, відтворюваності та практичної здійсненності наукових доктрин і концепцій. На даному етапі викристалізовуються певні економічні принципи, визріває структурна цілісність, формується понятійно-категоріальна адекватність, виробляються елементи економічної політики, яка забезпечує певну синхронізацію дій національних та міжнародних органів (Бреттон-Вудська валютна система — 1944р.). І, нарешті, на порозі формалізації міжнародні валютно-кредитні відносини розвиваються переважно на іманентній базі як відносно незалежна й автономна підсистема світогосподарських зв'язків, а межах якої формулюються власні аксіоми та теореми, інші формальні структури, що здатні «утримувати» якість у процесі серйозних трансформацій і біфуркацій міжнародної валютної систем (Ямайська валютна система — 1976р.).
Надзвичайно складним і недостатньо відпрацьованим в Україні є комплекс проблем, пов'язаних з платіжними та розрахунковими балан¬сами, з механізмом міжнародних розрахунків. Міжнародний кредит, хоча і має свою давню історію, в даний час набуває небачених раніше масштабів і форм. Вирішуючи питання ринкової трансформації своеї економіки, здійснення радикальних структурних перетворень, Україна потребує залучення значної кількості кредитно-фінансових ресурсів.
Останнім часом істотно зростає значення міжнародних валютно-фінансових інститутів та фінансових центрів у координації та регулюванні міжнародних валютно-кредитних відносин, гармонізації національної та міжнародної економічної і валютно-фінансової політики. Водночас слід мати на увазі, система міжнародних валютно-кредитних відносин є надзвичайно динамічною, її окремі ланки та сектори зазнають відчутних змін, збагачується їх зміст, з'являються нові форми тощо.
II. ОСНОВНА ЧАСТИНА
1. Розвиток міжнародних валютних відносин
1. Національна та світова валютні системи
Валюта і гроші часом уявляються як поняття ідентичні, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — зовні.
При вживанні поняття "гроші" питання про їх "націо¬нальність" практично не виникає, однак у міжнародних трансакціях національна належність валюти відіграє першо¬чергову роль.
Термінологічна різниця між грошима і валютою існує і в багатьох мовах. Наприклад, monеу і currency — в англійській, geld і valjuta (wahrung) — у німецькій. Що стосується росій¬ського слова "деньги", то його можна вважати "приємною" спадщиною татаро-монгольського іга. Український термін "гривня" походить ще з Київської Русі; термін "валюта", що має сьогодні міжнародне поширення, прийшов із Франції.
Випуск грошей тісно пов'язаний з національним сувере¬нітетом та символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видрукувані державою гроші. Проте держава не може нав'язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає до¬мовленість сторін і пов'язане з необхідністю обміну валют.
Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додатко¬ву функцію — стають товаром, продаються і купляються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси ви¬пливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтова¬ристві має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв'язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно пере¬тинають кордони і повертаються назад.
По суті справи тут криється сутність здібності національ¬них платіжних засобів бути обміняними на іноземні гроші, властивість, яка гарантується, як правило, центральним бан¬ком країни походження грошей.
З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то виявляється, що операції з валютою являють со¬бою складову частину грошово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету й економічного зро¬стання.
З другого боку, оскільки ізольованих національних еко¬номік не існує, а національні господарства пов'язані між со¬бою ланцюгом взаємних зобов'язань, то в цьому плані ва¬лютні відносини постають перед нами як ключова форма міжнародних економічних зв'язків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітницт¬во, культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції.
Найбільш простим визначенням валюти є визнання такою банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчиз¬няні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.
Отже, валюта, в широкому розумінні, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).
Поняття валюта використовують в таких значеннях:
• національна валюта — грошова одиниця певної краї¬ни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);
• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошо¬вих одиницях і які використовуються в міжнародних розра¬хунках;
• міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу:СДР (спеціальні права запозичення), ЕКЮ.
Міжнародні валютні відносини — це сукупність валют¬но-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.
Міжнародні валютні відносини складаються і розвивають¬ся на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та но¬вітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільо¬вою функцією цих відносин є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери роз¬поділу та обміну, проте разом з тим тісно пов'язаний з про¬цесом відтворення в сфері матеріального виробництва. При¬чому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу техно¬логії та ін. і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг виробничих процесів, а й активно на них впливає.
Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливі¬шим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.
Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошо¬вими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного ха¬рактеру грошового механізму окремих країн. У процесі по¬глиблення міжнародного поділу праці та розвитку економіч¬них зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.
Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійсню¬ються міжнародні розрахунки, утворюються та використову¬ються валютні кошти держави. Основні елементи національ¬ної валютної системи визначаються національним законо¬давством.
Її структурними елементами є:
• національна валюта — грошова одиниця країни;
• валютний паритет як основа валютного курсу;
• режим курсу національної валюти;
• організація валютного ринку;
• національні органи, що обслуговують та регулюють ва¬лютні відносини країни;
• умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.
Національна валютна система є органічною частиною сис¬теми грошових відносин окремих держав. Її функціонуван¬ня регулюється національним законодавством кожної краї¬ни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, форму¬вання та використання міжнародної ліквідності, золотова¬лютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу націо¬нальних валютних систем входять відповідні інфраструк¬турні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.
Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це су¬купність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахун¬ковий оборот у рамках світового господарства.
Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів — світовий грошовий товар, валютний курс, ва¬лютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.
Світовий грошовий товар є першим елементом валют¬ної системи, виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних роз¬рахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). В 70-х роках з'являються спе¬ціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.
Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжна¬родною ліквідністю. Це золото, вільно оборотні валютні за¬паси держав та міжнародні гроші.
Другим елементом світової валютної системи є валют¬ний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Існу¬ють фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. В основу фіксованого валютного курсу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових оди¬ницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними па¬ритетами, а визначаються через зіставлення паритетів купі¬вельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного "кошика" товарів.
Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіцій¬ної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Сьогодні ціна на золото складається під впли¬вом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як зви¬чайний товарний ринок.
Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та міжнародних і ре¬гіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки з закордонними контр¬агентами, — з другого, банки та інші валютно-фінансові уста¬нови в своїй сукупності складають міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.
Четвертий елемент світової валютної системи — це міжна¬родні валютно-фінансові організації: Міжнародний валют¬ний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвит¬ку (МБРР), який разом із своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інве¬стицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — створюють групу Світо¬вого банку, Банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіо¬нальні банки розвитку та ін.
Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називають гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій в даній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є операцією валютною.
Еволюція функціональних форм світових грошей повто¬рює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтверджен¬ням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Марк¬са, "національні мундири" і приймались до оплати на вагу. Іншим прикладом дії такої закономірності е базування світо¬вої валютної системи в XX ст. на одній або кількох валютах провідних країн світу.
Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної госпо¬дарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці, забезпечення без-перебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або блокується цей процес, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) із одних країн до інших.
Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжна¬родних економічних відносин, або, навпаки, — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів.
2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золотодевізного стандарту
Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро¬шового товару і відома під назвою системи золотого стандар¬ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе¬ренції в Парижі в 1867 р.
Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті мо¬нети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в останній чверті XIX ст.: в Німеччині в 1871—1873 рр., Франції в 1878 р., Японії — 1897 р.
Золотомонетний стандарт як класична форма золото¬го монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. Майже протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера класичного зо¬лотого стандарту розпочалася в 1821 р., коли після завер¬шення наполеонівських війн Велика Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту досягла в період з 1880 до 1914 рр., тобто до початку Першої світової війни.
Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.
При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлю-валася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транс¬портування дорогоцінного металу. Не обмежувалися держа¬вою й операції з платіжними документами, цінними папера¬ми та засобами кредиту (векселі, чеки тощо), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конку¬ренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам ме¬ханізму ціноутворення.
Режим золотомонетного стандарту був насамперед режи¬мом стабільних валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних "правил гри". Так, краї¬ни, в яких спостерігався відплив золота, завдяки дефіцит¬ності їх платіжного балансу знижували внутрішні ціни, а країни, до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки дотримуючись таких "правил гри" можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних балансів, спричинену припливом і відпливом золота.
Із самого початку свого існування система золотомонет¬ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль¬ність. Достатньо сказати, що тільки австрійський талер та американський долар після війни за незалежність були єди-ними провідними валютами Європи і Північної Америки, які були девальвовані протягом століття перед Першою світо¬вою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст з 1815 по 1914 рр.
Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо¬бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо¬та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.
Однак найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стан¬дарту було те, що за цих умов практично повністю виключа¬лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо¬середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо¬вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю¬вання, використання у конкретних напрямах економічної політики.
Система золотозливкового стандарту — перехідна фор¬ма золотого стандарту. Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже¬ний певними, досить великими сумами
В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.
Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе¬ренції в 1922 р.
При системі золотодевізного стандарту країни накопичу¬ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно¬земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві¬валентом золота.
Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і за¬кордонних авуарах , обмінних на золото.
Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе¬рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.
Історичний досвід показує, що для успішного функціону¬вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:
• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;
• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив¬ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї¬нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре-зервні засоби;
• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.
Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко¬номічної структури господарювання, що базувалася на рин¬кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа¬ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле¬них відомим англійським економістом, фінансистом та дер¬жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став¬ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:
• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга¬ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за¬собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит¬них відносин;
• володіти певним запасом стійкості для можливого най¬більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга¬нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;
• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону¬вання світового господарства і пристосуватися до них;
• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас¬ників світогосподарських зв'язків.
Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо¬ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.
3. Бреттон-Вудська валютна система
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру¬гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра¬вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комю¬ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально дава¬ла змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбу-валося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фак¬том неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною.
Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про¬ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу¬вання валют окремих країн до національних валютних сис¬тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій¬ський фунт стерлінгів.
Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на¬явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са¬мого початку виконував роль резервної валюти лише част¬ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак¬тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно¬го боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан¬дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.
На конференції було підписано "Заключний акт", складо¬вими частинами якого були статути Міжнародного валютно¬го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз¬витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.
Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних об¬межень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраж¬дали від війни.
Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:
• збереження ролі золота як платіжного засобу та розра¬хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;
• встановлення офіційних курсів валют через визначен¬ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;
• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;
• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.
Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валют¬ного резерву для проведення стабілізуючих операцій на ва-лютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що на¬давалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (мас¬штабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснювати¬ся лише за відповідною санкцією МВФ.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фак¬тично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.
Першим кроком на шляху до формування нової валют¬ної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) — спеціальних прав запози¬чення, а поворотним моментом стала відмова США від віль¬ного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.
СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. МВФ визначає вартість СДР на основі середньозва¬женої величини ринкового курсу "валютного кошика" п'яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відпо¬відного року становила (див. табл. 1):
Таблиця 1. Визначення вартості СДР
Назва валюти
1981
1986 1991
1996

Долар США
42
42
40
39

Марка ФРН
19
19
21
21

Японська єна
13
15
17
18

Фунт стерлінгів
13
12
11
11

Французький франк
13
12
11
11

Склад і частка окремих валют в "кошику" СДР перегля¬даються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.
СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані розрахункові засо¬би можуть бути використані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СДР.
4. Кінгстонська валютна система
Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшен¬ня золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.
У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертної світової валютної сис¬теми — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.
Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:
• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира¬ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю¬вався режим "плаваючих" курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим "плаваючих" курсів для своїх валют всупереч вимогам Ста¬туту МВФ;
• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент-ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;
• відбувається процес повної демонетизації золота — ви¬ведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золото¬монетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської систе¬ми використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повно¬важень Фонду на прийняття від цих країн золота;
• юридичне надання права кожній з валют країн — учас¬ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва¬люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере¬творенням останньої в головний резервний актив міжнарод¬ної валютної системи);
• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ¬ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотри¬мання ними погоджених валютних курсів.
Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено. Однак уже сьогодні очевидним є той факт, що під прикриттям СДР продовжує зберігати своє провідне станови¬ще в системі міжнародних валютних відносин долар США як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття поправок до Статуту МВФ, які спрямовані на повну демонетизацію золота і витіснення його з міжнародних роз¬рахунків, також відповідає перспективним економічним інте-ресам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента до¬лара. Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризи¬кують. Адже досвід майже тридцятирічного використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність у порівнянні з національними валютами провідних країн світу, насамперед — доларом США. Слід зазначити, що частка останнього становить понад 60% офіційних світових валют¬них резервів, а частка СДР — лише 2,4%.
Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує пов¬ністю валютну стабілізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валют¬ним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжува¬ти доларову експлуатацію інш