Значення води для рослин

У тканинах рослин вода складає 70 - 95 %. Маючи унікальні властивості, вода відіграє головну роль у всіх процесах життєдіяльності.
Роль води у цілому організмі дуже різноманітна. Життя виникло у водному середовищі, і це середовище виявилося замкненим у клітині. Усі відомі на Землі форми життя не можуть існувати без води. При зниженні вмісту води у клітинах та тканинах до критичного рівня живі структури переходять у стан анабіозу.
Вода в біологічних об’єктах виконує наступні головні функції:
1. Водне середовище об’єднує всі частини організму в єдине ціле (від молекул до органів). В тілі рослин водна фаза являє собою безперервне середовище на всьому протязі від прикореневої вологи до поверхні розподілу рідина - газ у листках.
2. Вода – важливий розчинник і важливе середовище для біохімічних реакцій.
3. Вона бере участь у впорядкуванні структур клітин, входить до складу молекул білків, визначаючи їх конформацію.
4. Вода – метаболіт і безпосередній компонент (учасник) біохімічних процесів (при фотосинтезі – донор електронів; бере участь в окисних процесах дихання; в гідролізі, синтезі).
5. Структурована вода має відносно високу протонну й електронну провідність.
6. Вода – головний компонент у транспортній системі вищих рослин.
7. Це – терморегулюючий фактор.
8. Добрий амортизатор при механічних впливах.
9. Вода забезпечує пружний стан клітин і тканин завдяки явищам осмосу й тургору.
В ході прогресивної еволюції рослинні організми ставали все більше відносно незалежні від води.

Структура й властивості води.

Вода може знаходитися в трьох агрегатних станах. В кожному з них структура води не однакова. Твердий стан буває щонайменше двох типів: кристалічний – лід, некристалічний – склоподібний. Останній виникає при швидкому заморожуванні; не пошкоджує живі клітини.

Фізичні властивості
Максимальну густину вода має при 4оС; при замерзанні об’єм води різко зростає (на 11%).
При тискові в 1 атм. точки замерзання і кипіння дорівнюють 0оС і 100оС відповідно. Із збільшенням тиску температура кипіння зростає, а температура замерзання зменшується.
Вода має дуже високу приховану теплоту плавлення (» 335 дж/г) та приховану теплоту пароутворення. Величина теплоємності води в 5 - 30 разів більша, чим у інших речовин.
Висока теплоємність води захищає рослину від різких перепадів температури. Висока теплота пароутворення бере участь у терморегуляції. Високі температури плавлення, кипіння, висока теплоємність свідчать про наявність значного міжмолекулярного зчеплення.
Для води характерно високий поверхневий натяг та явище адгезії (прилипання), яке виявляється при її підйомі проти гравітаційних сил.

Молекулярна будова води.
В молекулі води дві пари електронів являються спільними для ядер водню і кисню. Вони мають витягнуті орбіти й одна частина молекули несе частково позитивний заряд (коло Н), а друга – негативний (коло О), утворюючи диполь.
Просторово молекула Н2О утворює структуру тетраедра з чотирма полюсами електричних зарядів (2+ і 2-).

Кожна молекула води, являючись диполем із тетраедричним розподілом електронів навколо атома кисню, може взаємодіяти з чотирма іншими молекулами води за рахунок електростатичних сил. Така взаємодія з незначною долею ковалентності називається водневим зв’язком. (Взаємодія між молекулами води за рахунок електростатичних сил із незначною долею ковалентності називається водневим зв’язком).
Водневі зв’язки безперервно виникають і руйнуються. Крім того, відбувається постійне відщеплення протонів, тобто – дисоціація води на Н+ і ОН- (іони водню та гідроксилу). При 25оС концентрація водневих чи гідроксильних іонів у чистій воді дорівнює 1х10-7 моль/л, що відповідає рН 7.
Полярність молекул води обумовлює її властивість розчиняти речовини краще ніж інші рідини.
І в рідкому і у твердому стані молекули води утворюють певну структуру. Лід має гексагональну кристалічну структуру. Вода в рідкому стані має упорядковані ділянки (кластери, льодоподібна структура) і неупорядковані ділянки з малою кількістю водневих зв’язків.

Стан води в розчинах.
Розчини електролітів.
В розчинах, які містять іони, структура води суттєво міняється. Маленькі іони з великою густиною заряду сильніше діють на структуру чистої води у порівнянні з великими іонами, які мають малу густину заряду.
І ті й інші руйнують структуру води: перші притягують молекули води; другі, через великі розміри, руйнують льодоподібний каркас. При цьому міняється і в’язкість водного розчину.
В електричному полі катіона всі ближні молекули орієнтовані негативними полюсами всередину, а навколо аніона - до середини направлені позитивні полюси молекули води. Це ближня гідратація. В процесі електрофорезу цей шар рухається разом з іоном як одне ціле. В результаті іон-дипольної взаємодії відбувається орієнтація дальніх молекул води – це дальня гідратація.
Воду зв’язану з іонами називають також осмотично зв’язаною. Вона являється важливою складовою осмотичного тиску в клітинах рослин.
По мірі зростання концентрації розчину відбувається перехід від структури чистої води до структури кристалогідрату.

Вплив гідрофобних радикалів на структуру води.
Речовини з великими гідрофобними радикалами збільшують теплоємність розчину. Це пояснюється збільшенням ступеня структурної організації води. Навколо неполярних молекул утворюються кристалогідрати з пентагональними комірками. Такі кристали плавляться не при 00С, а при 5-30оС – дане явище пояснює замерзання зерна й пошкодження посівів від появи льоду в тканинах при 4-5оС.

Розчини білків.
В білках гідратація обумовлена взаємодією молекул води з гідрофільними (іонними) і гідрофобними (неполярними) групами та її іммобілізацією в закритих просторах усередині макромолекул при їх конформаційних перебудовах. Найменш гідратований білок у його ізоелектричній точці, при якій відмічається і найнижча розчинність білка.

Водний обмін рослинних клітин

Вміст води в рослинних тканинах - дуже мінлива та динамічна величина. Вона залежить від віку, пори року, доступності вологи, інтенсивності транспірації і т.д.

Форми води в клітині.

В клітинах розрізняють дві форми води - вільну й зв’язану. Зв’язана вода поділяється на:
1) зв’язану осмотично (гідратує розчинені речовини);
2) колоїдно зв’язану (інтер- та інтраміцелярна вода);
3) капілярно зв’язану (в клітинних стінках та судинах).

Проникність плазмалеми клітин коренів для води досить висока. В молодих коренях до 3/4 всієї внутрішньоклітинної води міститься у вакуолях, 1/4 частина – в оболонках і лише 1/20 – в цитоплазмі
Вода утримується в клітинах за рахунок осмосу й набухання біоколоїдів. Навіть при наявності вологи менше критичного рівня велика кількість води залишається у зв’язаному стані.
Клітинні стінки мають велику гігроскопічність і утримують воду в основному за рахунок високої гідрофільності пектинових та целюлозних компонентів. Вони містять 2 фракції:

- малорухому (в мікрокапілярах та зв’язану з мікрофібрилами);

- рухому (в крупнокапілярних просторах).

Вміст води в клітинних стінках становить 50 %. Рух води зовні провідної системи відбувається в основному по апопласту
В цитоплазмі вміст води досягає 95% від її маси. Головний вид гідрофільних колоїдів у цитоплазмі — це білки. В гідрофобних ділянках вода має структуру, близьку до структури льоду.
В органоїдах клітини звичайно міститься біля 50% води (пластиди, мітохондрії).
Вакуольний сік містить біля 98 % води, а також цукри, солі, іони, органічні кислоти, ферменти, пігменти, слиз і т. д. Вакуольний сік можна розглядати, як розчин, що утримує воду осмотично через вибіркову проникність топопласта.

Осмотичне поглинання води

Поглинання води із зовнішнього середовища - обов’язкова умова існування будь-якого живого організму. Вона може надходити в клітини рослин за рахунок набухання біоколоїдів (проростання насіння) або за рахунок осмотичного поглинання.
Осмосом називають проходження розчинника в розчин, відділений від нього напівпроникною мембраною (яка пропускає лише розчинник).
Потенціальний осмотичний тиск (Р) визначається за формулою:

Р=і´С´R´Т.

де:
С – концентрація розчину в молях;
Т – абсолютна температура;
R – газова стала;
і – ізотонічний коефіцієнт (залежить від електролітичної дисоціації).

Таким чином, для розведених розчинів осмотичний тиск при постійній температурі визначається концентрацією частинок (молекул, іонів) розчиненої речовини.
Потенціальний осмотичний тиск виражається в Паскалях і відображає максимально можливий тиск, який має розчин даної концентрації, або максимальну здатність розчину в мішечку (клітині) поглинати воду.

Рослинна клітина як осмотична система

Рослинна клітина оточена еластичною клітинною стінкою, яка може розтягуватися. Вакуоля містить багато осмотично активних речовин (цукри, органічні кислоти, солі). Розглянемо спрощену модель рослинної клітини. Напівпроникна мембрана дорівнює системі з тонопласту й плазмалеми. При зануренні клітини в чисту воду остання по законах осмосу буде надходити всередину клітини.
Сила, з якою вода входить у клітину, називається сисною силою (S). Величина сисної сили дорівнює різниці між осмотичним тиском клітинного соку (Р) і тургорним (гідростатичним) тиском у клітині (Н): S=P-H.
Тургорний тиск дорівнює протидії клітинної стінки, яка виникає при її еластичному розтягуванні. При певних умовах (достатньої кількості Н2О) об’єм клітинного соку збільшується, цитоплазма розширюється, щільно прилягає до клітинної стінки і розтягує її. Внаслідок цього оболонка переходить у напружений стан, що називається тургором.
В умовах різного обводнення співвідношення між усіма компонентами цього рівняння міняється. Коли клітина повністю насичена водою (повністю тургесцентна), то: S=0; а Р=Н.
В умовах тривалого водного дефіциту більшість клітин губить тургор і рослина в’яне. В цих умовах Н=0; а S=Р.
Явище втрати тургору клітинами можна спостерігати експериментально, занурюючи кусочки тканини в гіпертонічний розчин. В цьому випадку відбувається відтік води із клітин, що приводить до зменшення об’єму протопластів і їх відділення від клітинних стінок. Відбувається плазмоліз. Клітину в такому стані називають плазмолізованою.
В умовах різкої втрати води у молодих тканинах може відбуватися стискання клітин і тканин без плазмолізу, Це явище називається циторізом.
Крім осмотичного фактора, поглинання цитоплазмою води може бути пов’язане з гідратацією білків і інших біоколоїдів.
Величина осмотичного потенціалу неоднакова у різних видів рослин і у різних частинах однієї і тієї ж рослини. Існує вертикальний градієнт осмотичної концентрації і сисної сили від коренів до листків. Це важливо для пересування води і розчинених у ній різних речовин. Осмотичний тиск зумовлює тургорні явища, ріст, рух рослин і т. д. Він змінюється в процесі життєдіяльності. Це має важливе пристосувальне значення.

Механізми транспорту води в рослині

Наземні рослини мають здатність створювати безперервний висхідний потік води. Водообмін у рослин складається з трьох етапів:
1) поглинання води коренями;
2) пересування її по судинах;
3) транспірація (випаровування води листками).

Коренева система як орган поглинання води

Стан води в ґрунті.
Рослини поглинають воду кореневою системою з ґрунту. Ґрунт - багатофазне тіло, яке складається з чотирьох основних компонентів: твердих мінеральних речовин, гумусу, ґрунтового розчину і ґрунтового повітря. Частина ґрунтової води є недоступною для рослин. Її ще називають зв'язаною водою. Це хімічно зв'язана вода, вода дрібних капілярів, зв'язана силікатами, глинистими мінералами, гумусом (колоїди). Воду у ґрунті утримують сили, які діють на межі розподілу різних фаз. Існують різні терміни для позначення доступності ґрунтової вологи. Польова вологоємкість позначає максимальну насиченість ґрунту, коли низхідний рух води припиняється. Вологість стійкого в’янення служить показником мінімальних розмірів такого запасу, при якому рослини залишаються зів’ялими до тих пір, поки в ґрунт не надходить вода.

Під доступною для рослин ґрунтовою вологою розуміється та кількість води, яка накопичується в ґрунті від рівня вологості стійкого в’янення до польової вологоємкості.

Будова кореня
Всі особливості морфології й анатомії кореня пов’язані з необхідністю поглинати воду і мінеральні речовини з ґрунту.
Частина кореня, яка росте, звичайно, не перевищує 1 см в довжину і складається з меристеми ( 1-2 мм) із кореневим чохликом та зони розтягування.
Клітини меристеми постійно діляться, кожна клітина - 6-7 раз, і зразу ж починається їх диференціація. Після зупинки поділу, клітини кореня переходять у зону розтягування, де закінчується диференціація флоеми і формуються елементи протоксилеми. Диференціація тканин кореня завершується в зоні кореневих волосків. Тут закінчується утворення головних тканин кореня: ризодерми, первинної кори, ендодерми й системи тканин центрального циліндра.
Ризодерма - одношарова тканина, яка покриває корінь зовні. Основна функція ризодерми - поглинання води і мінеральних речовин. З віком ризодерма замінюється екзодермою і перидермою (корковою тканиною). У деяких рослин вона зберігається, змінюючи структуру. У трав’яних рослин кора кореня звичайно складається з декількох шарів живих паренхімних клітин, розміщених між ризодермою та ендодермою. Ендодерма граничить із центральним циліндром. Стінки її клітин містять лігнін та суберин, і непроникні для води. Через цей шар вода рухається лише по симпласту.
До центрального циліндра відноситься комплекс тканин: перицикл, флоема й ксилема. Клітини перициклу являють собою одношарову обкладку центрального циліндра і розміщуються під ендодермою. Вони регулюють транспорт речовин у ксилему із флоеми. Крім того, виконують функцію твірної тканини – продукують бічні корені, а у дводольних – формують камбій і променеву паренхіму.
В зоні кореневих волосків ксилема представлена метаксилемою. У голонасінних функцію транспорту виконують трахеїди – довгі (0,1-12 см) гостроконечні клітини, які з’єднуються окаймованими порами.
У покритонасінних переважають судини - порожнисті трубки із клітинних стінок (0,1-2 м). Судини ксилеми контактують між собою і з паренхімними клітинами через окаймовані пори. Між ними немає плазмодесм. Вода і розчинені речовини з паренхімних клітин дифундують у порожнину судини через первинну клітинну стінку.

Ріст і рухова активність кореня
Щоб виконувати свої функції, корінь має здатність орієнтуватися в просторі і реагувати на градієнти життєво необхідних факторів, а також створює максимальну поверхню контакту з ґрунтом.
Проростаючи, корінь орієнтується в гравітаційному полі (Ч. Дарвін, Н. Холодний). Дія його сприймається статолітами. Дистальний кінець кореня, котрий росте, дуже чутливий до механічного тиску і проникає лише в пухкі ділянки ґрунту. Різний вміст та різна локалізація АБК приводить до цілеспрямованих вигинів кореня і різної швидкості його росту. Рух кінчика кореня полегшує кореневий чохлик, ослизнюючись і злущуючись.
При настанні посушливого періоду корінь починає реагувати в першу чергу на градієнт вологості (Ю. Сакс), а вже потім на гравітаційне поле.
При нестачі води різко збільшується поверхня поглинання за рахунок інтенсивного росту кореневих волосків. Зона кореневих волосків переміщується в ґрунті за дистальною зоною.

Поглинання води коренем і її радіальний транспорт.
Найінтенсивніше вода поглинається в зоні кореневих волосків. Основна функція кореневих волосків – збільшення всисної поверхні. Чотирьохмісячна рослина жита налічує біля 14 млн. корінців (Sповерхні = 230 м2 ) з 14 млрд. кореневих волосків (Sповерхні=400 м2). Всисна поверхня кореневої системи в десятки разів більша площі надземної частини, де відбувається транспірація.
Корені всмоктують воду всією поверхнею, однак вище кореневих волосків швидкість її поглинання різко зменшується через зкорковіння клітин.
Усмоктуючись ризодермою (епідермою), вода проходить через паренхімні клітини кори двома шляхами (по симпласту і по апопласту) згідно законів осмосу. При цьому, по клітинних стінках транспорт води відбувається значно швидше.
Далі, на рівні ендодерми через наявність непроникних для води поясків Каспарі, швидкий апопластичний транспорт змінюється повільним симпластичним. Цього не відбувається в зонах росту, де ще не сформовані пояски Каспарі і в ділянках закладки бічних коренів, де ендодерма переривається. Далі на шляху до судин ксилеми через перицикл рух води зустрічає незначний опір.

Кореневий тиск
Механізми кореневого тиску
В судини ксилеми вода надходить завдяки осмотичним явищам. Це підтверджено експериментально. Осмотично-активними речовинами судин служать мінеральні речовини й метаболіти, що виділяються активними іонними помпами плазмалем паренхімних клітин, які оточують судини. Це створює всисну силу більшу, ніж в оточуючих клітинах, і сприяє транспорту води в ксилему. Крім того, у клітинних стінок ксилеми відсутня протидія, бо вони лігніфіковані і не еластичні.
Т. ч., в результаті активної роботи іонних насосів у корені та осмотичного (пасивного) надходження води в судини ксилеми в них утворюється гідростатичний тиск названий кореневим тиском. Він забезпечує підняття ксилемного розчину по судинах із кореня в надземні частини. Весь цей механізм називають нижнім кінцевим двигуном.
Плач рослин. Гутація. Приклад діяльності нижнього кінцевого двигуна - плач рослин. Ранньою весною можна спостерігати інтенсивний тік рідини знизу вверх через пошкодження стовбурів чи гілок. В цей період кореневий тиск в основі стовбура може досягати 10 атм. При видаленні стовбура спостерігають тривале виділення ксилемного соку (пасоки). Помістивши на пеньок манометр можна виміряти кореневий тиск.
Іншим прикладом роботи нижнього кінцевого двигуна являється гутація. В результаті його діяльності при високій вологості повітря на кінцях листків виділяються краплини вологи. Особливо це явище характерно для тропічних рослин.

Транспірація і верхній кінцевий двигун
Транспірація - це фізіологічний процес випаровування води рослинами. Головний орган транспірації - листок.
Рослини мають велику листкову поверхню. Вона полегшує поглинання CО2, вловлювання світла і створює поверхню випаровування. Вода випаровується через поверхню листків і через продихи. В результаті втрати води клітинами в них знижується водний потенціал, тобто зростає всисна сила. Це приводить до посилення поглинання клітинами листка води із ксилемних жилок і руху води по ксилемі з коренів у листки.
Так утворюється верхній кінцевий двигун (ВКД). Сила ВКД тим більша, чим активніша транспірація і, т. ч., більша сисна сила кл. паренхіми. Це забезпечує рух води вверх по рослині. ВКД може працювати при повному відключенні НКД. Для його роботи використовується не метаболічна енергія, а енергія зовнішнього середовища - температура й рух повітря.

Листок, як орган транспірації.
Зі стебла вода рухається в листок через черешок по жилках. По мірі розгалуження жилок кількість провідних елементів зменшується і дрібні жилки складаються з окремих трахеїд. Сітка їх дуже густа. У С4 рослин наявна обкладка пучків. Трахеїди закінчуються між клітинами мезофілу. Зовні одношаровий епідерміс з кутикулою (а часом волоски й лусочки) створюють бар’єр на шляху пересування води.

Між клітинами паренхіми площа внутрішньої поверхні листка звичайно на порядок більша його зовнішньої поверхні. Вода в міжклітинниках випаровується з усіх відкритих ділянок мезофілу.
Транспірація складається з 2-х процесів:
1) руху води по жилках до клітинних стінок мезофілу;
2) випаровування води в міжклітинні простори з подальшою дифузією через продихи, або випаровування води із клітинних стінок в атмосферу шляхом кутикулярної транспірації. Вода рухається до поверхонь випаровування по клітинних стінках, де зустрічає меншу протидію чим по симпласту. Молекули води залишають рослину, переміщуючись (як і всередині рослини) у напрямку більш низького водного потенціалу (який тим нижчий, чим менша відносна вологість).
Продихова транспірація. Продихи - головний провідний шлях для водяної пари, СО2 і О2. Кількість їх та розміщення різне у різних рослин. В середньому кількість продихів коливається від 50 до 500 на 1 мм2. Транспірація через продихи йде майже з такою швидкістю, як з поверхні чистої води (згідно закону Стефана: швидкість транспірації залежить від діаметра отворів).
Кутикулярна тр. Інтенсивність кутикулярної тр. сильно відрізняється у різних видів: від незначних втрат до 50%. Види хвойних і магнолієвих мають товстий шар кутикули і гублять мало води через епідерміс. У молодих листків із тоненькою кутикулою кутикулярна тр. складає половину всієї тр. У зрілих листків - лише 1/10 ч. загальної транспірації.
Деяка частина води втрачається через бруньки і репродуктивні органи. Деколи ці втрати можуть бути дуже значними ( кошики соняшника, коробочки маку, плоди перцю). В результаті транспірації галузок у зимовий час часто виникає водний дефіцит і рослини гинуть через зневоднення.
Регуляція продихової тр-ї. Відкривання продихів регулюється декількома взаємодіючими механізмами. Рушійною силою зміни ширини щілини являється зміна тургору замикаючих кл. По мірі того, як замикаюча кл. продиху осмотично поглинає воду, вона вигинається півколом і щілина збільшується. Фактори зовнішнього й внутрішнього середовища впливають на цей процес. Із зовнішніх факторів на рух продихів найбільше впливають вологість повітря й умови водопостачання, світло й температура; а із внутрішніх - парціальний тиск СО2 у системі міжклітинників, стан гідратації рослин, іонний баланс і фітогормони, із яких цитокінін сприяє відкриванню продихів, а абсцизова кислота - закриванню. На стан продихів впливають вік листків і фаза розвитку рослин, а також ендогенні добові ритми.
Дуже сильний вплив на рух продихів має ступінь забезпечення клітин водою. На відміну від інших клітин епідермісу, замикаючі клітини містять хлорофіл. При доброму водопостачанні на світлі продихи відкриваються тим ширше, чим більша інтенсивність освітлення. Фотосинтез також впливає на рух продихів. При інтенсивному утворенні вуглеводів зростає сисна сила клітин і продихи відкриваються.
Стан продихів залежить і від СО2. Якщо концентрація СО2 в передпродиховій порожнині падає нижче 0,03 %, тургор замикаючих клітин збільшується і продихи відкриваються. Частково з цим пов’язане ранкове відкривання продихів (зменшується кількість СО2 в результаті зростання фотосинтезу). Вночі в міжклітинниках концентрація СО2 збільшується внаслідок дихання при зменшенні чи відсутності фотосинтезу – тому продихи закриваються.
У сукулентів із специфічним добовим ритмом обміну органічних кислот продихи відкриваються вночі, коли парціальний тиск СО2 в міжклітинниках зменшується в результаті інтенсивного утворення малату і закриваються вдень, коли при декарбоксилюванні малату вивільняється СО2.
Т.ч., в регуляції функціональної активності продихів беруть участь безліч факторів через прямі і зворотні зв’язки. В результаті одночасної дії цих зв’язків відбуваються незначні осциляції відкритості продихів.

Інтенсивність транспірації звичайно виражають у грамах випаруваної води за одну годину на одиницю S або на один грам сухої маси (удень – 15-250 г/м2 за год.; вночі – 1-20 г/м2 за год.).
Продуктивність транспірації – кількість грам сухої речовини, яка утворюється при втраті 1000 грам води (»1-8 г на 1000 г води).
Транспіраційний коефіцієнт – число грамів води, яка витрачається на утворення одного грама сухої речовини (»120-150 г на 1 г сухої речовини).
На синтез витрачається лише 0,2 % Н2О; решта - на транспірацію.

Рух води по судинній системі.

Висхідний тік води йде основним чином по ксилемі – розподільній системі, яка постачає всі тканини й органи рослини водою. Як згадувалося, ксилема формується з прокамбіальних клітин кореня та стебла, спочатку містить цитоплазму, а в зрілому стані – лише здерев’янілі клітинні стінки. 1-10 % води висхідного току йде по клітинних стінках живих клітин і також підтримується градієнтом водного потенціалу, створеного транспірацією. Одночасно з рухом води вверх відбувається обмін молекулами води із усіма клітинами стебла. Існує декілька теорій, які пояснюють механізм висхідного потоку води.
Рушійною силою висхідного току води в провідних елементах ксилеми являється градієнт водного потенціалу через рослину від ґрунту до атмосфери. Він підтримується:
1) градієнтом осмотичного потенціалу в клітинах кореня (від ґрунту до судин ксилеми) в результаті активного транспорту іонів у живих клітинах, включаючи молоді живі елементи ксилеми і
2) транспірацією.
Підтримання першого градієнту потребує затрати метаболічної енергії, на транспірацію використовується енергія сонячної радіації.
Перше забезпечує поглинання води коренем; друге – головна рушійна сила висхідного потоку води. Ця сила створює великий від’ємний градієнт гідростатичного тиску в ксилемі, який реалізується у виникаючому натягу води в судинах ксилеми.
Згідно теорії зчеплення (когезійній теорії, ХІХ ст.) вода в капілярних трубках судин ксилеми піднімається вверх у відповідь на присмоктуючу дію транспірації в результаті дії сил зчеплення (когезії) молекул води одна з одною і дії сил прилипання (адгезії) стовпа води до гідрофільних стінок судин. Ці сили також перешкоджають утворенню порожнин із повітрям, здатних закупорити судини. При закупорці (емболії) завжди є достатня кількість інтактних ниток води в інших судинах. Крім того, існує механізм відновлення безперервності водних ниток. Показано, що опір води розриву становить 30 МПа. Цього достатньо, щоб забезпечити підйом води на 120-130 метрів.
Абсолютна швидкість руху води по ксилемі невелика: для листяних порід – 20 см3/год на 1см2; для хвойних – 5см3/год на 1см2 (швидкість руху крові по артеріях – 40-50 см3/с). Однак така швидкість зменшує опір рухові води.

Значення висхідного потоку для рослин
1) Висхідний потік від кореневої системи до надземних частин служить засобом транспортування і накопичення в надземних органах мінеральних речовин і хімічних сполук кореня.
2) Транспірація пов’язана із засвоєнням СО2. Щоб отримати СО2, рослина мусить віддавати воду, а зменшення втрат Н2О (закривання продихів) зменшує і притік СО2. В сільському й лісовому господарствах для отримання максимальних врожаїв важливо знати співвідношення між продукцією фотосинтезу і втратами води у рослині з метою їх регулювання.
3) Висхідний потік необхідний для нормального водопостачання всіх клітин і підтримання тургору. При нестачі води у клітинах відбуваються різноманітні порушення. Тому для отримання високих врожаїв у посушливих районах необхідно розвивати зрошувальне землеробство.
4) Транспірація може бути способом захисту від перегріву.

Особливості водного обміну у рослин різних екологічних груп.

І. Рослини, які живуть у воді, регулюють постійність складу внутрішнього середовища за допомогою механізмів захисту від надлишкового постійного надходження води, яку вони поглинають всією поверхнею.
ІІ. У наземних рослин механізми регуляції водного балансу направлені на захист від значних втрат води. Вони різні у рослин різних екологічних груп. По здатності пристосовувати водний обмін до коливань водопостачання розрізняють дві групи рослин.
3. Пойкілогідричні рослини (бактерії, синьо-зелені водорості, зелені водорості порядку Protococcales, гриби, лишайники, злаки сухих степів, пилкові зерна та насіння покритонасінних) пристосувалися переносити значну нестачу води без втрати життєздатності. При цьому у них знижується інтенсивність обміну речовин. По характеру змін усіх показників водного режиму (осмотичний тиск, інтенсивність транспірації, вміст води) на протязі доби вони відносяться до гідролабільних рослин.
4. Гомойогідричні рослини (наземні папоротеподібні, голонасінні, квіткові) мають тонкі механізми регуляції продихової та кутикулярної транспірації, а також діяльності кореневої системи. У їхніх клітинах розвинена вакуольна система і вони не здатні до зворотного висихання. Показники водного режиму характеризують гідростабільний тип. Діляться на 3 екологічні групи.
5. Гігрофіти – тонколисті папороті, деякі фіалки, калюжниця та інші - рослини високої вологи і/або затінення. Для них характерно: відкриті продихи, гідатоди для видалення води, погано переносять будь-яку засуху.
6. Мезофіти – листові дерева, лісові та лугові трави, більшість культурних рослин і т. д. - займають проміжне положення між 5 і 7 групами.
7. Ксерофіти – молочаї, алое, кактуси, полин, ковила та інші – переважають у місцевостях із сухим жарким кліматом, добре пристосовані до засухи.

Фізіологічні основи зрошувального землеробства

Ріст і розвиток рослин дуже сильно залежить від доступності води. 1/3 поверхні суші має недостатньо вологи; половина з неї – украй посушлива. Надлишок вологи припадає лише на 9% суші.
Коли річні опади перевищують річне випаровування, то говорять про гумідну зону; в протилежному випадку – про арідну. Землеробство в арідних зонах можливе лише при штучному зрошуванні.

Проблема водного дефіциту.

Довгий час вважали, що вода доступна рослині, поки її вміст у ґрунті не досяг коефіцієнта стійкого в’янення. До цього моменту всі фізіологічні процеси протікають нормально. Згодом виявилось, що навіть незначний дефіцит приводить до помітних змін в обміні речовин, а після одноразової короткої посухи він так і не нормалізується.
Внутрішній водний баланс рослин залежить від комплексу факторів пов’язаних:
а) із самою рослиною (посухостійкість, розміри кореневої системи, фаза розвитку);
б) із кількістю рослин на даній площі;
в) із кліматичними факторами (випаровування, вологість і температура повітря, туман, вітер, світло, опади і т. д. );
г) із ґрунтовими факторами (кількість Н2О, осмотичний тиск ґрунтового розчину, структура й вологоємкість ґрунту і т. д. ).

Вплив водного дефіциту на фізіологічні процеси у рослин

Дефіцит вологи в рослинах діє на такі процеси як: поглинання води, транспірацію, кореневий тиск, проростання насіння, фотосинтез, дихання, ферментативна активність, ріст і розвиток, співвідношення мінеральних речовин.
Змінюючи обмін речовин, нестача вологи впливає на продуктивність рослин, смак плодів, щільність деревини, довжину й міцність волокна і т.д. Вміст вологи, необхідної для проростання, різний для різних видів.
Вплив водного дефіциту на метаболічні процеси залежить від його тривалості. При тривалому в’яненні збільшується швидкість розпаду білків, нуклеїнових кислот. При цьому вміст білка у листках падає, а в насінні – збільшується.
При водному дефіциті (В.Д.) вміст цукрів спочатку зменшується через зниження інтенсивності фотосинтезу, потім дещо зростає в результаті гідролізу полісахаридів листків нижніх ярусів і далі знову зменшується (усі форми).
В.Д. знижує інтенсивність фотосинтезу й утворення АТФ; а також гальмує відтік продуктів фотосинтезу з листків.
При В.Д. знижується дихальний коефіцієнт, інтенсивність дихання різко падає, особливо у молодих листків.
В умовах В.Д. верхні листки збільшують вміст осмотично активних речовин, відтягують воду від нижніх листків і довше зберігають синтетичні процеси в нормі.
В арідних зонах важливо знати всі фізіологічні особливості рослин, і їх зміни при В.Д., щоб правильно визначити строки поливу і їх тривалість.

Теорія водного режиму й зрошування с/г рослин.

Посухи та суховії завдають великих втрат с/г. Суть штучного зрошування полягає у встановленні раціонального поливного режиму і системи живлення рослин у різних грунтово-кліматичних зонах.
В цьому контексті важливе питання про верхню і нижню границю допустимої вологості ґрунту (ВГДВГ, НГДВГ).
ВГДВГ називають польовою вологоємкістю. Коли вологість більша за ВГ, то, не дивлячись на її доступність, вона малокорисна через нестачу О2. При НГДВГ рослини гостро потерпають від засухи, що відбивається на всій їхній життєдіяльності. Вологість стійкого в’янення не може служити діагностуючим показником для визначення строків і норм поливу, тому що зниження урожайності при ґрунтовій посусі зумовлюється не в’яненням рослин, а постійним водним дефіцитом у їхніх тканинах, який наступає задовго до появи стійкого в’янення.
Водний дефіцит у тканинах рослин з’являється при такій вологості ґрунту, при якій його водоутримуюча сила перешкоджає повному насиченню рослини.
Ступінь доступності ґрунтової води в інтервалі від польової вологоємкості до вологості стійкого в’янення для рослин неоднакова. Тому важливо визначити той стан вологості ґрунтів, нижче якого порушуються нормальні фізіологічні процеси. Такий стан вологості ґрунту називають нижньою границею оптимальної вологості (НГОВ).
Величина НГОВ ґрунту залежить від фаз розвитку рослин, особливостей грунтово-гідрологічних та кліматичних умов, рівня агротехніки і запланованої величини врожаю, від наявності критичних періодів із гострою нестачею води. Так, для бавовника на типових сіроземах ці величини становлять: до цвітіння – 75% польової вологоємкості, в період цвітіння – 70%, а дозрівання – 60% польової вологоємкості. При цьому існують сортові відмінності.
У виробничих умовах строки поливу визначають:
по вологості ґрунту (на глибині 30-40 см);
по стану рослин – рівню оводненості листків, їх осмотичному тискові, по відкритості продихів, здатності виділяти пасоку, по сисній силі листків. На даний час відомі критичні величини всисної сили листків для різних культур на різних фазах їх розвитку. Вони подані у довідниках.
Вчасно проведений полив приводить до збільшення врожаю. Розробка фізіологічних показників, які дають змогу точно й економно поливати рослини в умовах посушливих зон – обов’язковий елемент високої культури зрошувального землеробства.