На думку Герберта Маркузе, хоча сучасне індустріальне суспільство видається втіленням раціональності, формально воно є раціональним, “це суспільство вцілому ірраціональне”.
Критична школа зосереджується в першу чергу на одній формі формальної раціональності – сучасній технології. Маркузе був гострим критиком сучасної технології, прийнамні як її застосовано в індустріальному суспільстві (причому як в капіталістичній, так і в соціалістичній). Він розглядав технологію у сучасному капіталістичному суспільстві як таку, що призводить до тоталітаризму. Насправді, він вважав, що технологія призводить до нових, ефективніших та навіть “приємніших” методів зовнішнього контролю за індивідами. Найкращим прикладом є використання телебачення для соціалізації та пацифікації населення (також масові види спорту і секс). Маркузе відкидав точку зору, що технологія у сучасному світі є нейтральною, і розглядав її як засіб домінування над людьми.
У своїй статті “Деякі соціальні наслідки сучасної технології”, надрукованій ще у 1941 році, Маркузе пише:

“Ми не вивчаємо вплив технології на людей, індивідів. Бо ж вони самі є інтегральною частиною та фактором технології, не лише у ролі людей, що винаходять або працюють із машинами, але й у якості соціальних груп, які спрямовують її (технології) застосування і використання. Технологія, як спосіб виробництва, як загальність інструментів, пристроїв, що характеризують машинну добу, у той же час є способом організації та збереження (або зміни) соціальних відносин, проявом домінуючих форм мислення та поведінки, інструментом контролю та домінування”.
Причому, в сучасному індустріальному суспільстві цей домінуючий вплив технології на всі сфери людського життя набирає форми “тоталітарні”, в розвиненій індустріальній цивілізації, як пише Маркузе (починаючи цими словами ”Одновимірну людину”) панує комфортабельна, спокійна, демократична несвобода, свідчення технічного прогресу. Дійсно, що може бути раціональнишим за придушення індивідуальності в процесі соціально необхідних, але пов’язаних зі стражданнями видів діяльності.
Сам спосіб організації своєї технологічної основи сучасного індустріального суспільства заставляє його бути тоталітарним, адже “тоталітарне” тут означає не лише терористичне політичне координування суспільства, але також нетерористичне економіко-технічне координування, здійснюване за рахунок маніпуляції потребами за допомогою майнових прав. Таким чином, створюються перешкоди для появи дієвої опозиції всередині цілого. Тоталітаризму сприяє не лише специфічна форма уряду або правлячої партії, але також специфічна система виробництва і розподілу, що може бути повністю сусмісною з “плюралізмом” преси, “конкуруючих сил” і т.п.
Іншим фактором, що доводить тоталітарність сучасної індустріальної системи, є неможливість активної дієвої опозиції існуючому ладу, у тому вигляді, як її розглядав Маркс, поділяючи суспільство на два головні антагоністичні класи – буржуазію та пролетаріат. Сто років тому пролетаріату справді не було що втрачати крім своїх злиднів “і власних кайдан”. Тепер же, для робітника, що раніше втілював можливість зміни індустріального, капіталістичного суспільства, а тепер став так само тотально інкорпорованим в ірраціональну і безглузду систему виробництва товарів та послуг і їх споживання, є що втрачати. “Чому мусить бути життєво необхідним протистояти існуючому соціальному порядку для людей, що мають у своїй власності гарний одяг, телевізор, машину, будинок, і т.д., і все це в межах цього існуючого порядку”. Дійсно, непотрібно.
Інтегрована людина живе в суспільстві без опозиції. Хоча буржуазія і пролетаріат залишаються основними соціальними класами, структура і функції цих класів змінилися настільки, що вони вже не можуть бути агентами історичної трансформації.
Основними чинниками цієї ситуації є створення у індивіда хибних, фальшивих потреб для цілей успішного функціонування та стабільності індустріальної системи. “Ми можемо відрізнити істинні та хибні потреби” – пише Маркузе. “Хибними” є ті, котрі нав’язуються індивіду особливими соціальними інтересами в процесі його придушення: це потреби, що закріплюють тяжку працю, агресивність, злиденство і несправедливість. Забезпечення їх може принести індивіду значне задоволення, але це не те щастя, яке слід оберігати і захищати, оскільки воно (і у даного, і в інших індивідів) сковує розвиток здатності розпізнавати хворобу цілого і знаходити шлях до її вилікування. В результаті – ейфорія в умовах нещастя. Більшість переважаючих потреб, пише Маркузе, – розслаблятися, розважатися, споживати і поводити себе у відповідності з рекламними зразками, любити й ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші, – належать до цієї категорії хибних потреб.
“Такі потреби мають суспільний зміст і функції, які визначають зовнішні чинники, і які індивід не контролює. Не має значення, наскільки в індивіда наявні такі потреби, викликані і посилені умовами свого існування; байдуже, наскільки він ототожнює себе з ними і затверджує себе в їх задоволенні, вони залишаються тим, чим були від самого початку – продуктами суспільства, основний інтерес якого вимагає придушення”.
Далі Маркузе пише, що остаточно на питання про те, що є справжніми, а що несправжніми, хибними потребами повинні відповісти самі індивіди, але лише в кінцевому підсумку, тобто якщо і коли вони вільні дати свою власну відповідь. До того часу, доки вони нездатні бути автономними, до тих пір, поки вони знаходяться під впливом певних доктрин і маніпулювання (аж до рівня інстинктів), їхня відповідь на це питання не може вважатися їхньою власною.
У вищезгаданій статті “ Деякі соціальні наслідки сучасної технології” Маркузе наводить простий приклад. Людина, що подорожує автомобілем, вибирає собі шлях по карті шосе. Міста, озера, гори виступають тут у якості перешкод, які треба оминути. Краєвид оформлено та організовано автомагістраллю. Числені знаки та плакати дають знати мандрівникові, що йому робити і що думати; вони навіть вимагають його уваги до краси природи та історичних пам’яток. Інші подумали за нього, і, напевно, на краще. Зручні автостоянки збудовано якраз там, де відкривається найкращий краєвид. Величезні реклами повідомляють йому коли треба зупинитися на приємний перепочинок. І все це насправді для його блага, безпеки та комфорту; він отримує те, що хоче. Бізнес, техніка, людські потреби та природа зливаються разом в один раціональний і доцільний механізм. Він найбільше сприятиме тому, хто слідує його вказівкам, підкоряючи його спонтанність анонімній мудрості, що все за нього вирішила.
Управляючи машиною, людина вивчає, що слухняність, покірність вказівкам – це єдино можливий спосіб досягти бажаного результату. Виконання завдання є індентичним із пристосуванням до апарату. Тобто, індивіди позбавляються власної індивідуальності, не від зовнішнього примусу, але від самої (псевдо)раціональності, в умовах якої вони живуть.
Таким чином, пише Маркузе, бюрократія (яка за смислом близька до інтегративного політичного істеблішменту О. Тоффлера, в його аналізі Другої хвилі – індустріальних суспільств) виникає на очевидно об’єктивній та безособовій основі, що забезпечується раціональною спеціалізацією функцій, і ця раціональність, у свою чергу, слугує для збільшення раціональності підкорення (submission). Бо чим більше окремі функції розділяються, фіксуються та синхронізуються відповідно до об’єктивних та безособових зразків, тим менш резонним є для індивіда чинити спротив.
Масове виробництво і масовий розподіл сучасного індустріального суспільства потребують всього індивіда, і індустріальна психологія вже давно не обмежується рамками заводу. Засоби масового транспорту, зв’язку, предмети споживання – житло, їжа, одяг, безперервне продукування розваг, індустрія масової інформації несуть із собою пропоновані установки та звички, певні інтелектуальні та емоційні реакції, “котрі більш-менш приємно схиляють споживачів до виробників, а через останніх і до системи вцілому… Це – непоганий спосіб життя, кращий за попередній, і як такий стоїть на заваді якісним змінам. Так з’являється зразок одновимірної думки і поведінки, в якому ідеї, сподівання й цілі, котрі за змістом виходять за межі існуючого універсуму дискурсу та дії, відхиляються або зводяться до понять цього універсуму”.
Тобто, узагальнюючи, можна сказати, що основою саморегулювання сучасної індустріальної цивілізації є вже не репресія, не придушення прагнень і потреб більшості, а формування стандартних хибних потреб, що прив’язують індивіда до сучасного суспільства репресивних, за словами Маркузе, потреб. Формується модель одновимірного мислення і поведінки. Реалізацію цієї моделі Маркузе прослідковує в своїй книзі “Одновимірна людина” на різних рівнях і в різних сферах людської діяльності: на рівні індивіда, на рівні суспільних процесів – основні ідеї Маркузе у цій царині оглядово було тут викладено (частина І книги, “Одновимірне суспільство”), а також у науці і філософії (частина ІІ, “Одновимірне мислення”).

Література:
1. Герберт Маркузе, «Одномерный человек. Исследование идеологии Развитого Индустриального Общества», М. 1994;
2. Герберт Маркузе, «Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства» // Сучасна зарубіжна соціальна філософія, К. 1996;
3. Herbert Marcuse «Some Social Implications of Modern Technology» // The Essential Frankfurt School Reader, NY 1995;
4. Paul Mattick «Critique of Marcuse. One-Dimensional Man in Class Society», NY, 1972;
5. George Ritzer, «Modern Sociological Theory», NY, 1995;
6. Погорілий О.І. «Соціологічна думка ХХ століття», К., 1996;
7. Toffler, Alvin. «The Third Wave».— NY: Bantam Books, 1980