Ібн-Сіна написав багато праць з ме¬дицини, серед яких найбільшою попу¬лярністю користувався його "Канон лікарської науки". Він залишив чис¬ленні праці з різних галузей знань: філо-софії, математики, фізики, астро¬номії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути по¬ставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.
У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кро¬ком щодо цього було відкриття універ¬ситетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кра¬кові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).
У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія в більшості універ¬ситетів не викладалася. Лікарі, які за¬кінчували навчання, повинні були при-сягти, що не будуть займатися хірур¬гією. Нею займалися цирульники і пра¬цівники лазень без будь-якої спеціаль¬ної підготовки. Рівень хірургії дуже знизився — до рівня ремесла, займа-
грудній клітці, легенях, серці є вели¬ким досягненням. Щороку тисячі лю¬дей рятують хірурги від неминучої смерті.
XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян¬ках хірургії.
1 хоча багато ще в питаннях і про¬блемах сучасної хірургії вимагає подаль¬шого удосконалення, всебічного ви¬вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по¬передники могли лише мріяти.
Чому завдячує хірургія останніх
років свій бурхливий розвиток? Пе¬редусім досягненням у галузі природо¬знавства і техніки. У своєму рухові впе¬ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект¬роніки та інших наук.
Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но¬вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма¬кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос-новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти¬сяч) з'явився попит на медичну допо-могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча¬стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле¬ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня¬жих дворах, у великих містах практи¬кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода¬ми своїх країн і в свою чергу запозича¬ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну¬вала в Києві лікарні, а догляд за хво¬рими доручила жінкам. Князь Володи¬мир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право ліку¬вати за монастирями.
За грецькими зразками при монас¬тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш¬товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич¬ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус¬пішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-
грудній клітці, легенях, серці є вели¬ким досягненням. Щороку тисячі лю¬дей рятують хірурги від неминучої смергі.
XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян¬ках хірургії.
Ї хоча багато ще в питаннях і про¬блемах сучасної хірургії вимагає подаль¬шого удосконалення, всебічного ви¬вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по¬передники могли лише мріяти.
Чому завдячує хірургія останніх
років свій бурхливий розвиток? Пе¬редусім досягненням у галузі природо¬знавства і техніки. У своєму рухові впе¬ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект¬роніки та інших наук.
Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но¬вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма¬кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.
РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос-новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти¬сяч) з'явився попит на медичну допо-могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча¬стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле¬ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня¬жих дворах, у великих містах практи¬кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода¬ми своїх країн і в свою чергу запозича¬ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну¬вала в Києві лікарні, а догляд за хво¬рими доручила жінкам. Князь Володи¬мир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право ліку¬вати за монастирями.
За грецькими зразками при монас¬тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш¬товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич¬ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус¬пішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-
тологія, лікування венеричних, шкір-них хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.
Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї при¬чини не входили. Називали їх "партача¬ми" (приватниками). Між цими група¬ми постійно велася боротьба.
Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населен¬ню була зосереджена в земських упра¬вах, де керівна роль належала поміщи¬кам-дворянам. В Україні земство спо¬чатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі.
Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони по¬винні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сфор¬мувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.
Земська хірургія сприяла проник¬ненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.
У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який від¬крили в Харкові. До його складу вхо¬див медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтич¬но-хірургічні клініки.
У складі професорів медичного фа¬культету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало ви¬датних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежу¬валися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретич¬но. Ще у 1850—1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дис¬циплін студентами. Такі лекції вони
мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: "Лек¬ція відбулася, але слухачів не було".
У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іме¬нами таких відомих учених, як В. Гру¬бе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шима-новський, М.Волкович (мал.5) та ін.
У 1865 р. відкрито університет в Одесі.
Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри¬то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факульте¬ту очолили видатні вчені.
Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ¬ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.
У співдружності з В.Караваєвим пра¬цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі¬рургічну анатомію і оперативну хірургію.
Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то¬вариства.
Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова¬тор Аполінарій Підріз. Він був піоне¬ром хірургії серця. А-Підріза слід вва¬жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.
На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.
Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про¬філактичних закладів. Після закінчен¬ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч¬ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисло-
Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку¬вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фрон¬тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).
Було нагромаджено великий досвщ у різних галузях воєнної медицини.
Після війни в Україні сформувало¬ся багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техні¬ки, розширенню діапазону оператив¬них втручань.
У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хі¬рургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Киї¬вському НДІ клінічної і експеримен¬тальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інсти¬туту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клі¬ніці Донецького медінституту.
М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Укра¬їні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру тора¬кальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київсь¬кого інституту вдосконалення лікарів.
У 50-х роках починається форму¬вання анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіо¬логічні центри. У 1957 р. кафедру то¬ракальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і ане¬стезіології Київського інституту вдо¬сконалення лікарів, яку очолив про¬фесор А.І. Трещинський.
Удосконалились за останні десяти¬річчя діагностика та хірургічні мето¬ди лікування захворювань органів че¬ревної порожнини.
Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експерименталь¬ної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.
У 1965 р. було організовано ЙНДТ захворювання нирок і сечовивідних
2 8-516

Мал. 6. О.П. Кримов (1872—1954)
шляхів (урології), який став науково-організаційним центром^ урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.
Поліпшення нейрохірургічної до¬помоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 р. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — акаде¬міком А.П. Ромодановим.
У останні десятиріччя набула роз¬витку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та вер¬хніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.
Важливу роль у розвитку онко¬логічної допомоги відіграє у пово¬єнні роки Український рентгеноло¬гічний інститут у Харкові і Київсь¬кий науково-дослідний інститут он¬кології та радіології.
Велика заслуга в розвитку онко¬логічної допомоги в Україні нале¬жить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 р. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної """ Р-
ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ. ПІДГОТОВКА КАДРІВ ХІРУРГІВ
ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ
Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України грунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни їх праві на без¬коштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога — одна з найбільш масових форм медичної до¬помоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних за-хворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислове розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливос¬тями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксе-нопротезування) — з другого.
Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконува¬них в Україні оперативних втручань з при¬воду хвороб та травм на різних органах.
Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колиш¬нього СРСР. Допомога ця була органі¬зована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищо¬му. Організація передбачає максималь¬не наближення до місця проживання хворого медичної допомоги взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіаль¬ними, медичними установами.
Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну ме¬дичну допомогу, кваліфіковану та спе¬ціалізовану хірургічну допомогу. Хірур¬гічна допомога поділяється на швидку, чи невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкод-женнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.
Первинна невідкладна медична до¬помога хворим на гострі хірургічні хво¬роби та з травмами здійснюється в ам¬булаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікар¬нях — у селах, а в містах та в прирівню¬ваних до них населених пунктах — ліка¬рями-хірургами поліклінік, лікарями травмопункгів та бригадами, переваж¬но спеціалізованими, станцій "Швид¬кої допомоги". Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або ос¬танні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з го¬стрими захворюваннями, які не потре¬бують госпіталізації, первинна допомо¬га, що подається на цих етапах, фак¬тично є кваліфікованою і на них завер¬шується. Суть первинної медичної до¬помоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером пе¬ревищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов'язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі ліка¬ря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворо¬го в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визна¬ченням транспорту, яким хворий по¬винен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції "Швидкої допомоги", або ма¬шиною "швидкої допомоги" самої ра-
ліфіковані кадри хірургів-викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг спеціалізова¬ної допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центра¬ми спеціалізованої хірургічної допомо¬ги (хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози; хірургії шлунка та кишечнику; хірургічного лікування кро¬вотеч; хірургії легень; хірургії ендокрин¬них залоз, хірургії прямої та товстої ки¬шок, хірургії стравоходу тощо).
Спеціалізовану допомогу громадя¬нам України незалежно від місця їх про¬живання надають науково-дослідні інститути хірургічного профілю, які є науково-методичними та організацій-ними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікуван¬ня та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок. Серед них Київський науково-дослід¬ний інститут експериментальної та клінічної хірургії АМН України, Хар-ківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДЇ нейрохірургії ім. А-П.Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ ртори-ноларингології, Київський НДЇ ендо¬кринології та обміну речовин АМН Ук¬раїни, Одеський інститут офтальмології ім. В.П.Філатова, Дніпропетровський НДЇ гастроентерології, Київський НДЇ гематології та переливання крові, Київ¬ський НДЇ туберкульозу та легеневої хірургії та ін.
Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих республіканського рівня центрів з деяких галузей хірургії (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитовидної залози тощо).
У останні два десятиріччя в Україні в містах-мегаполісах та великих промис¬лових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) ство¬рено спеціалізовані лікарні невідклад¬ної хірургічної допомоги, в структурі яких є відділення головних напрямків хірургії (нейрохірургічне, судинне, гастроентерологічне, відділення по-
літравми та ін.), діяльність яких забезпе¬чує ефективну спеціалізовану допомо¬гу хворим з різними гострими захво¬рюваннями та станами (шлункові кровотечі, перфоративна виразка, гострий панкреатит). Завдяки ство¬ренню лікарень невідкладної допомо¬ги, концентрації в них великої кіль¬кості хірургів різних фахів (як вузько¬го, так і широкого профілю) зменши¬лися негативні наслідки вузької спе¬ціалізації хірургів.
Спеціалізовану травматологічну (травма кісток та суглобів) та ортопедич¬ну допомогу забезпечують травмопункти у містах, а також відповідні відділення центральних районних, міських та облас¬них лікарень, такі науково-методичні центри, як науково-дослідні інститути травматології та ортопедії (Київський, Харківський, Донецький).
Онкологічну допомогу хворим нада¬ють онкологічні міські та обласні дис¬пансери та онкоцентри разом із кафед¬рами онкології медичних університетів та академій, що розташовані на базах цих диспансерів, а також науково-дослідні інститути онкології, зокрема Київський радіо-рентгеноонкологічний з його численними багатопрофільними клініками (торакальною, гастроентеро¬логічною, гінекологічною, проктоло¬гічною, щелепно-лицевою, клінікою пухлин молочної залози тощо).
Величезну роль у розвитку невід¬кладної хірургічної допомоги та в досяг¬ненні значних успіхів у цій галузі відігра¬ють міські, обласні, республіканські станції "Швидкої допомоги" (ці станції склались унаслідок об'єднання станцій "Швидкої та невідкладної служби") та утворення в них спеціалізованих бригад з тих чи тих галузей невідкладної хірургії (шокових, тромбоемболічних, опікових тощо).
Завдяки цьому медична допомога по¬терпілим подається швидко та кваліфі¬ковано уже з місця виникнення травми чи захворювання.
Поряд із державною територіальною системою медичної, зокрема хірургіч¬ної, допомоги населенню України, підпорядкованою Міністерству охорони
ПІДГОТОВКА КАДРІВ ДЛЯ ХІРУРГІЇ
Система підготовки хірургів Украї¬ни також зазнала і зазнає значних змін, реформування. Донедавна кад¬ри хірургів готували, починаючи з інституту — з субординатури. Зараз, коли первинна спеціалізація з хірургії в інститутах (університетах та академі¬ях) відмінена, хірургів готують шля¬хом спеціалізації в інтернатурі з загаль¬ної хірургії на базах хірургічних від-ділень міських та районних лікарень та в клініках відповідних кафедр медич¬них вузів протягом 1,5 року очно-заоч¬ним шляхом (половину терміну на ка¬федрі, тобто стаціонарно, та полови¬ну заочно — у хірургічних відділеннях, в яких вони потім працюватимуть, із складанням іспиту по закінченні інтер¬натури). Крім того, на кафедрах хірурги підготовка кадрів хірургів для науково-педагогічної роботи ведеться через магістратуру та аспірантуру. До магістратури зараховують студентів-відмінників після закінчення вузу, в аспірантуру вступають лише хірурги зі стажем роботи 3 роки.
Удосконалення хірургів — підвищен¬ня їх кваліфікації, а також первинна спеціалізація хірургів з нових розділів хірургії — здійснюється як в інститутах та на факультетах удосконалення лікарів і в Українській академії післядипломної освіти, так і в науково-дослідних інсти¬тутах та на кафедрах медичних вузів з відповідної галузі хірургії. Вузькі хірургічні спеціальності фахівці, що за¬кінчили інтернатуру, опановують у відповідних установах — науково-дос¬лідних інститутах, лікарнях, на кафед¬рах тощо, під керівництвом провідних фахівців. Особливо треба наголосити на ролі у підготовці та у вихованні кадрів хірургів клінічних кафедр хірургічного профілю медичних університетів та ака¬демій. В усьому світі університети є головними центрами науки та підготов¬ки наукових кадрів. Саме в універси¬тетських клініках створено чи започатко¬вано відомі хірургічні школи України — С.П. Кримова, М.С. Коломійченка, Г.Г. Караванова, М.М. Амосова, О.М. Авілової, 0.0. Шалімова, К.Т. Овнатаняна, О.К. Горчакова, Г.М. Матяшина, М.М. Ковальова, В.Д. Братуся, М.П. Павловського та ін.
Професія хірурга вимагає, крім фор¬мальних форм, підвищення кваліфі¬кації, постійного самоудосконалення протягом усього життя через вивчення медичної літератури, участь у конферен¬ціях та з'їздах хірургів, засіданнях хірур¬гічного та інших товариств тощо. За¬раз завдяки більшій відкритості держа¬ви і її політичній системі українські хірурги отримали можливість здійсню¬вати поїздки за кордон для ознайомлен¬ня зі станом хірургії та удосконалення своєї професії в країнах Західної Євро¬пи, Сполучених Штатах Америки та Канаді. Українські хірурги одержують допомогу держави, підтримку українсь¬ких лікарських товариств діаспори США, Канади, Австралії та окремих діячів української діаспори за кордо-ном, а також вітчизняних благодійних фондів та організацій.
КЛЯТВА ГІППОКРАТА
Клянуся Аполлоном, Асклепієм, Гігієною і Панакеєю, і всіма богами і богинями, бе¬ручи їх у свідки, виконувати чесно, відповід¬но до моїх сил і розуміння таку присягу і пись¬мове зобов'язання: поважати особу, що на¬вчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй у всьому; її нащадків вважати своїми брата¬ми, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов'язаним зобов'я¬занням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смер¬тельного засобу нікому, хто проситиме його
в мене, і не вкажу шляху до такого замислу;
так само я не дам ніякій жінці абортивного песарія. Чисто і непорочне провадитиму своє життя і творитиму своє мистецтво. Ні в яко¬му разі я не робитиму вигину у хворих на ка¬м'яну недугу, полишаючи це людям, які зай¬маються цією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекій від усього зловмисного, неправедно¬го і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.
Що б під час лікування — а також і без лікування — я не побачив і не почув про жит¬тя людини, чого не слід коли-небудь розго¬лошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушне виконує клятву, нехай буде щастя в житті і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.
Вчення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у подальшому розвитку медицини. Основні його принципи, іншими словами, спадщина давньо¬грецької медицини класичного періоду, застерігала лікарів проти помилок, од¬нобічних захоплень, яких було немало протягом багатовікового розвитку ме-дицини.
Питанню де