За уявленнями древніх єгиптян, життя не закінчувалося смертю. Тіло вмирало, але душа продовжувала жити в потойбічному світі, що представляв собою копію реального. І в ньому "Ка", життєва сила, поверталася тілу. Родичі зобов'язані були забезпечити померлому гідне життя в загробному світі. Не зроби вони цього - мертві "повернуться з вітром", і помста їх буде страшною. До посмертних дарунків належала так називана "Книга мертвих" - збірник заклинань, що повинні були уберегти мертвих від небезпеки. Одне з майже 200 магічних заклинань "Книги мертвих" говорить: "Плыви, о успокоившийся в Осирисе, на ладье Ра, совершай с миром путь твой, о успокоившийся в Осирисе, пока не станешь единым, как Маат с солнечным диском, в бесконечном объятии его света".
Древні єгиптяни не вірили, що після смерті людина може зайняти інший соціальний стан: фараон у царстві мертвих не міг стати придворним, а підданий - царем.
На відміну від людей, боги могли перевтілюватися за своїм бажанням. Багатьох з них представляли у виді тварин - кішки, корови, бика. Так, бог Себек зображувався з головою крокодила, богиня Хатхор - у вигляді чи корови, чи жінки з рогами корови.
Релігійні представлення древніх єгиптян відрізнялися, з погляду сучасної людини, суперечливістю. У самих богах з'єднувалися протиріччя: Осіріс одночасно був богом мертвих і богом родючості.
Подібно чергуванню сходів і заходів сонця, постійно чергуються смерть і народження. Реальний і потойбічний світ відносили до різних сторін світу, світ живих - до сходу, мертвих - до "прекрасного заходу". Так, Луксор на лівому березі Нілу призначався для живих і для поклоніння богам, а з Фів на західному березі фараони відправлялися в царство мертвих.
Первісна, чи примітивна, міфологія має ту образну, поетичну мову, що вживали древні народи для пояснення явищ природи. Усе видиме в природі приймалося древніми за видимий образ божества: земля, небо, сонце, зірки, гори, вулкани, ріки, струмки, дерева - усе це були божества, історію яких оспівували древні поети, а образи їхні ліпились скульпторами. Єгипетська міфологія ближче усього підходить до грецької. Греки, скоривши Єгипет, сталі цікавитися його історією і культурою і вивчати його вірування; вони додали і єгипетським міфам своїх фарб й ототожнили багатьох єгипетських богів з олімпійськими богами. «На вершині божественного єгипетського пантеону, - говорить Маріетт, відомий французький єгиптолог, - сидить бог єдиний, безсмертний, нестворений, невидимий і схований для звичайних смертних у глибині його сутності. Він - творець неба і землі, він створив усе, що існує, і ніщо не створене без нього. Це бог, що існує винятково для посвячених у таїнство святилища». Новітні відкриття єгиптології підтвердили ці припущення. Але поза святилищем бог приймає тисячу образів, найрізноманітніших, тому що його власні атрибути є для непосвяченої юрби видимими богами, яких мистецтво відтворює і як би розмножує в незліченних образах, різноманітних до нескінченності. Усі різноманітні форми, що єгипетські боги приймають у зображеннях художників, можуть бути пояснені різними умовами країни і вірувань. Релігія єгипетська була зборами різних культів, що піддавалися в продовження багатьох століть численним змінам. Народи всіляких рас зійшлися в долині Нілу, і кожний вніс у релігійні вірування відбиток свого загального характеру і розуму, філософського чи марновірного. Схід був і є країною мрійників і великих засновників релігійних систем. Утім, греки, завжди схильні шукати у своїх власних міфах пояснення чужих богів, трохи інакше пояснюють вірування єгиптян і образи їхніх богів. От які їхні погляди. Під час страшної , запеклої боротьби олімпійських богів з велетнями багато богів, рятуючись від переслідувань своїх супротивників, примушені були бігти в Єгипет, прийнявши образ чи форму тварин, для того щоб не довідалися їхні вороги. А єгиптяни прийняли за дійсний їхній вид ті запозичені ними форми, під якими вони їх побачили вперше. Коли ж греки захотіли за допомогою мистецтва зобразити єгипетських богів, то вони їх зроблене перетворили, віднявши в них їхній тваринний характер, що здавався грекам чимось ганебним для богів. Отже, над цими незліченними божествами різних форм знаходиться один вищий бог, якому поклоняються під різними іменами згідно з місцевістю. Цей бог, якого усі священні міфи називають “єдиною дійсно живучою істотою”, породив усіх нижчих богів. І цей бог, що не має ні кінця, ні початку, втілює в собі і чоловічі образи, і жіночі, граючи роль матері, що залишається вічною незайманою, тому що син у неї зароджується сам собою. Єгипетська міфологія не представляє правильної визначеної системи, що обіймає у своїх міфах землю і небо. Єгипетська релігія, як і саме царство, була не що інше, як збори місцевих культів, а тому в ній зустрічається повторення тих самих ідей, втілених у різні типи і зі значними варіантами. Але незліченна кількість богів, яким поклонялися єгиптяни, не могла зовсім згладити у них поняття про вище і єдине божество, що, яким би ім'ям його ні називали, священні міфи визначають усюди тими самими вираженнями, що не залишають ні найменшого сумніву в тім, що воно є саме ця вища і єдина істота. О

сіріс - бог сонця, Ісіда - його сестра і дружина, і Гор - їхній син (див. фото.)
Про цих богів склалися міфологічні легенди, пересказані нам грецькими письменниками, і ці міфи як би є символами боротьби сонця і мороку, світла і пітьми. Подробиці цих легенд, чи, краще сказати, грецьких переказів, цікаві вже тим, що пояснюють нам безліч емблем і символів, що часто зустрічаються на пам'ятниках єгипетського мистецтва. Ісіда перша дала людям жито і ячмінь, а Осіріс - винахідник землеробських знарядь - заснував суспільство і громадське життя, давши людям закони, він же навчив їх збирати жнива. Потім, бажаючи поширити на усіх свої благодіяння, він мандрує по усьому світу, скоряючи людей не грубою силою, а чарами музики. У його відсутність брат його підступний Тифон, чи Сет, що уособлює безплідність пустелі, хоче царювати на його місці, але всі плани лиходія розбиваються об силу волі і стійкість Ісіди. Осіріс повертається. Тифон робить вид, що обрадуваний поверненням брата, але в співтоваристві з Азо, царицею ефіопів, цих споконвічних ворогів Єгипту, запрошує він Осіріса на бенкет, де його чекає погибель. Під час бенкету приносять чудову труну, що викликає захоплені похвали бенкетуючих. Єгиптяни дуже піклувалися про свої труни і часто ще при житті замовляли собі розкішні труни, чим і можна пояснити це сказання про хитрість Тифона. Тифон повідомляє, що подарує труну тому, хто в ній вільно поміститься, труна була замовлена ним по мірці брата. Усі присутні пробують поміститися в ній, але дарма. Настає черга Осіріса: він, нічого не підозрюючи, лягає в неї, а Тифон і його спільники захлопують кришку, заливають її свинцем і кидають труну в Ніл, відкіля він через одне з усть ріки попадає в море. Таким чином, загинув Осіріс після двадцятивосьмилітнього царювання. Лише тільки вмирає Осіріс, уся країна оголошується жалібними лементами: до Ісіди доходить сумна звістка про загибель чоловіка; вона облачається в жалобні одяги і відправляється шукати його тіло. Вона знаходить труну в очеретах біля Бібла, але, поки вона відправляється за сином Гором, Тифон опановує тілом Осіріса, розрізає його на чотирнадцять частин і кидає шматки в усі рукава Нілу. Відповідно до переказів, Осіріс, перш ніж стати богом, царював у Єгипті, і пам'ять про його благодіяння змусила його ототожнити з принципом добра, тоді як його убивця ототожнює зло. Ця ж легенда мала і інше релігійне, моральне пояснення: Осіріс – є призахідне сонце, що убивається чи поглинається темрявою-мороком. Ісіда - місяць: вбирає в себе і зберігає, скільки може, промені сонця, а Гор - висхідне сонце - мстить за батька, розсіюючи темряву. Але якщо сонце є видимий прояв Осіріса, те добро є його моральний прояв; коли заходить сонце, він знову з'являється на обрії в образі Гора - сина і месника Осіріса. Точно так само добро, що гине під ударами зла, з'являється знову в образі торжествуючого добра, в образі зла, що перемогло зло. Осіріс уособлює того, що заходить нічне сонце, тому він головує в підземних країнах, судить померлих, і присуджує нагороди праведним і кари грішним душам. На землі долина Нілу належала добрим богам - Ісіді й Осірісу, тоді як марна і пекуча пустеля, а також злобливі болота Нижнього Єгипту - володіння злого Тифона. Землеробські племена, що населяли долину Нілу поклонялися, Апісу, цьому втіленню Осіріса в образі бика - символу землеробства, і бик був присвячений Осірісу. А племена пустелі, що кочують, завжди зневажувані осілими жителями міст, уживали для верхової їзди осла, і осел - тварина, присвячена Тифону. Але тому що згубні випари боліт є так само добутком злого духу, то їх втілювали в крокодилі, тварині також присвяченій Тифону. Гор не убив Тифона, тому що зло продовжує існувати на землі, але він послабив його і тим усталив перемогу божественного закону над безладними силами природи. Осіріс часто зображувався у вигляді мумії; його звичайні атрибути - гак або батіг, символ влади, і емблема Нілу у виді хреста з вушком нагорі; втім це відмітна ознака всіх єгипетських богів і називається багатьма вченими -

дослідниками міфології ключем Нілу. Іноді ж Осіріс зображується з головою бика. Ісіду часто змішували в мистецтві з більш древньою єгипетською богинею Хатор, (див. фото.), що уособлювала небесний простір, по якому рухається сонце; зображення цієї богині збереглося на капітелях храму в Ден-дері; це голова з коров'ячими вухами, на якій піднімається будинок - символ всесвіту; вона як би стоїть на багато прикрашеній чаші, символі вологи, без якої ніщо не могло б існувати на землі. Відмітні ознаки Ісіди - диск, подвійна корона, що означає панування над Верхнім і Нижнім Єгиптом, і рога на голові. Коли Гор, перемігши Тифона, привів його до неї в оковах, Ісіда по своїй доброті простила його: тоді розгніваний Гор позбавив її корони і замінив її рогами. Богиня точно так само зображувалася дуже часто з головою корови; от чому греки ототожнюють її з німфою Іо, перетвореної Юноною у корону. На одній з найдавніших статуй зображена Ісіда з головою корови, що годує грудьми Гора. На честь цієї богині були установлені свята, відомі за назвою таїнств Ісіди, у них брали участь тільки жреці і посвячені. Так як всі пояснення єгипетських міфів греки засновують винятково на співвідношенні з грецькими міфами, то можна припускати, що Тифон, що тимчасово перемагає Осіріса, є той же велетень Тифон, що також тимчасово переміг Юпітера. Треба було вигадати міф, що пояснює походження і народження єгипетських богів; для багатих уявою греків це було справою неважкою. Вони придумали наступне: Осіріс і Ісіда - діти бога Сонця; цей бог, розгніваний на дружину за її зраду, оголосив, що в неї не можуть народитися діти ні в один із трьохсот шістдесятьох днів у році (тоді в році нараховувалося триста шістдесят днів). Меркурій, вважаючи себе злегка винним у зраді богині, захотів виправити заподіяне ним зло, але так як жоден бог не може змінити того, що вирішив інший, то він, по своєму звичаї, пустився на хитрість: він запропонував Місяцю зіграти з ним у кісті, виграв у нього сімдесяту частину його світла і створив з цієї частини п'ять додаткових днів у році. У ці-то п'ять додаткових днів і народилося п'ять головних єгипетських богів: Осіріс, Ісіда, Тифон, Гор і Нефтида. На пам'ятниках мистецтва Осіріс є переважно в сценах, що зображують похоронні церемонії і суд над померлими. Ісіда і Гор фігурують головним чином у всіх явищах повсякденного життя і у всіх сценах, що мають яке-небудь відношення до землеробства. У день народження Гора, що збігається із самим коротким днем у році і з цвітінням лотоса, Гор називається Гор-па-хердом і тоді зображується у виді слабкої дитини, що сидить на квітці лотоса; він тримає палець у рота, і от чому його статуї довгий час приймали за зображення бога мовчання. На одному з барельєфів храму в Гермополісі зображений Гор, що виходить із квітки лотоса, емблеми Нілу і вічного життя; волосся молодого бога заплетене на зразок баранячих рогів, у руці він тримає батіг - символ влади; Ісіда сидячи простягає йому руку, як би допомагаючи йому вийти з квітки; за Гором стоїть Нефтида, вона доторкається до його голови ключем Нілу. На багатьох пам'ятниках Ісіда зображена так, ніби вона годує грудьми Гора, що досяг вже юнацького віку. У храмі міста Філ був знайдений барельєф, що представляє жреця, що приносить жертву Ісіді у вигляді квітів лотоса; богиня годує грудьми Гора, що стоїть поруч неї; дві богині сидять за Ісідою: одна тримає зубцювату лінійку - емблему розливу Нілу (вона як би відзначає підйом води), а інша тримає скіпетр, що закінчується лотосом, і ключ Нілу. Інший скульптурний добуток, знайдений у тім же храмі, зображує жінку, що співає священний гімн перед Ісідою і Гором; вона акомпанує собі на арфі, прикрашеній всіма атрибутами Ісіди; Гор тримає в одній руці ключ Нілу, а палець іншої руки підносить до рота. Осіріс був головним богом усього Єгипту, а тому навколо його імені групуються майже всі міфи й алегорії єгипетської релігії. «Усе людське життя, - говорить Маріетт - уподібнювалося древніми єгиптянами того шляху, що сонце пробігає по небесному зводі, призахідне сонце, що зникало за обрієм, здавалося їм образом смерті. Лише тільки наставав урочистий момент смерті для якої-небудь душі на землі, Осіріс повинний був провести її до життя вічного. Він ототожнюється з нею, проходить з нею разом через всі іспити, призначені цій душі для очищення її від гріха; він же зм'якшував суворих воротарів пекла і боровся з чудовиськами, звичайними супутниками мороку і смерті. Нарешті, він же, перемігши морок за допомогою висхідного сонця - Гора, сидів у страшному судилищі смерті і відкривав душі, що очистилася, врата вічного житла, і блискуче ранкове сонце, що з'являлося зі світанком на обрії, було символом цього другого народження до життя вічного, що не знає більше смерті». Осіріс, на думку єгиптян, бажаючи дати людям видимий образ своєї присутності серед них, втілюється в бика Апіса. Коли у священних корівниках Мемфіса з'являлося на світ теля з особливими священними прикметами, жреці негайно ж повідомляли про милостиве втілення Осіріса, і всюди ця звістка викликала народну радість і веселощі. Коли Апіс умирав природною смертю, його з більшою пишністю ховали в підземеллях храму Серапеума, руїни якого тепер знайдені. Якщо ж Апіс досягав двадцяти восьми років, число років Осіріса, його убивали. Голова Апіса повинна була бути чорною з білим трикутником на чолі; тулуб білий, але з чорними плямами певної форми. Богиня Нефтида, що греки ототожнювали її з Венерою, була дружиною і разом з тим сестрою Тифона, але вона зволіла іншого брата, м'якого і доброго Осіріса, і від союзу з ним у Нефтиди народився син Анубіс, чи Інпу, бог з головою шакала, хоронитель мумій. Коли Осіріс був убитий Тифоном, Анубіс його бальзамував. На одній з фараонових гробниць у Фівах зображений Анубіс, що виконує свої сумні обов'язки. Він стоїть поруч ложа, на якому лежить мумія. Під ложем стоять чотири судини: у першої замість кришки - людська голова, у другої - голова мавпи-павіана, третя - з головою шакала і четверта - з яструбиною головою. Ці голови були втіленням другорядних божеств, на обов'язку яких лежала охорона нутрощів померлих , покладених у ці судини. Це зображення зустрічається дуже часто на багатьох надгробних пам'ятниках. У греків обов'язок супроводжувати душі в дім смерті випадав Меркурію, а тому греки ототожнювали його з Анубісом. Той - бог з головою ібіса – уособлює божественний розум, що створив весь Всесвіт. Він по перевазі бог письмен, тому він також ототожнюється з Меркурієм. Отже - організатор світу, що розігнав первісний морок, і він же розсіює потемки душі, тобто неуцтво і дурні думки цих вічних ворогів людства. Ібіс і мавпа - кінокефал, чи павіан - присвячені цьому богу. Ібіс - птах, що з'являється в Єгипті перед розливом Нілу; отже, він, за єгипетськими поняттями знає і передбачає майбутнє. Крім того, коли цей птах їсть, його дзьоб утворює разом з лапами рівносторонній трикутник, тому ібіс уособлює геометрію і всі науки, засновані на ній, і от чому ібіс присвячений Тоту, богу божественного розуму. В обов'язки цього бога входило спостереження і визначення тієї висоти, до якої повинний був підніматися Ніл в ім'я розливам, отчого залежала родючість у Єгипті і разом з тим і існування його мешканців. ­­На одному з барельєфів у храмі міста Філ зображений жрець або важлива особа, що прохає богів про благополучний розлив Нілу. На цьому барельєфі бог Той зображений з головою ібіса, він тримає в одній руці зубцювату лінійку - символ розливу Нілу, а в іншій - очерет, яким збирається відзначити підйом води. Іноді ж Той зображувався в образі мавпи павіана, що пише на табличках. Єгиптяни вірили в безсмертя душі; це була з незапам'ятних часів головна доктрина єгипетської релігії. Завдяки їй установилися усі своєрідні похоронні обряди і звичаї, а також і всі емблеми , що зображувалися на трунах і надгробних пам'ятниках. Це була епоха зведення великих пірамід, епоха додавання основних видів давньоєгипетського мистецтва, його стилістичних особливостей. Головною з них була система композиційних і іконографічних правил, що одержали назву “канон”. У давньоєгипетському мистецтві канони не мінялися протягом багатьох сторіч. Піраміди і храми споруджувалися як усипальниці. У гробниці поміщали портретні статуї як нетлінних двійників покійних, притулків для їхніх безсмертних душ - “ка”. Усередині стіни гробниці рясно прикрашалися розписами і рельєфами, що прославляли власників і розповідали про їхні подвиги в житті. ­­­Безсмертя було обіцяно тим душам, яких Осіріс, верховний суддя, визнає праведними. Ці душі повинні були повернутися в їхню тілесну оболонку й оживити її новим життям, не знаючим смерті. Душі ж грішних піддавалися вторинній смерті, за якою йшло небуття. Уся ця доктрина про безсмертя душі ясно викладена в єгипетському похоронному требнику. Ця священна книга, що повинна була знаходитися в кожній труні, складалася з гімнів, молитов і різних похоронних обрядів. Глава друга цієї книги вся присвячена життю, що починається після смерті, а глава сорок четверта ясно і виразно говорить про те, що це нове життя буде безсмертне. Цей принцип разом із санітарними мірами, обумовленими кліматичними вимогами країни, увів звичай бальзамування тіла для збереження його від розкладання і псування, чи ж для того, як говорить текст требника, «щоб душа могла знову з'єднатися зі своїм тілом». На одному надгробному пам'ятнику у виді стовпа (стела) у Булакскім музеї померлий, ставши перед Верховним Суддею, говорить наступне, як говорить напис: «Я прив'язаний до бога моєю любов'ю, я нагодував голодуючого, подав води прагнучому, одяг позбавленого одягу і дав притулок безпритульному». Ці слова, у яких виражене прагнення до вищої моральної досконалості, є на цьому пам'ятнику не випадковим одиничним явищем, говорить Маріетт, а зустрічаються дуже часто на надгробних пам'ятниках, так що їх можна вважати звичайною повсякденною молитвою. Бог Той зображувався завжди в сценах суду над душами і зустрічається дуже часто на надгробних пам'ятниках. Він часто зображувався з богинею Пахт чи Сехмет, богинею з левиною головою. Іноді вона зображувалася з головою кішки, тому що Пахт, богиня правосуддя, стає злісною левицею для грішників, для праведних же вона є такою же ласкавою, як кішка. Душа померлого з'являлася перед суддями, помічниками далекого Осіріса; вони її допитували; потім на вагах зважувалося все добро і зло, учинене цією душею, і бог Той записував рішення, а Осіріс виносив вирок. Іноді покарання полягало в тому, що душа повинна була втілитися в тіло якої-небудь нечистої тварини, наприклад у свиню, і священний човен відвозив цю душу вже в образі тварини на землю серед живучих. Потім для цієї душі разом із другою смертю наставало небуття, тому що, на думку єгиптян, безсмертя душі здобувалося чи втрачалося людиною згідно з її життям і поводженням на землі. Хоча Осіріс, Ісіда і Гор - головні єгипетські боги, але Мемфіс і Фіви, що були довгий час столицями двох окремих царств, мали особливих богів, що потім змішалися і з'єдналися в єгипетській міфології. Птах був головним богом Мемфіса; він звичайно зображувався у виді мумії з обголеною головою. Він називався богом «із красивим обличчям, богом, що додає нове життя чи нові форми». Птах є те божество, що забезпечило бога Ра, що створив Всесвіт, всіма елементами, з яких склався світ. Він часто зображується із символом воскресіння на голові - це скарабей, чи гнойовий жук, - і зневажає ногами крокодила, символ мороку. Амон є вищим божеством Фів; греки ототожнювали його з Юпітером. Він головний діяч у природі і головна причина, що змушує природу вічно відновлятися. Так як для Єгипту вищий прояв могутності цього бога полягав в розмноженні черід, то Амон найчастіше зображувався у вигляді барана, і от чому у Фівах до храмів, присвячених цьому богу, вели доріжки, прикрашені по обидва боки баранячими головами. Ця тварина була йому присвячена і - найчастіше її приносили йому в жертву. Коли Амон уособлював живлющу теплоту сонця , він називався Амон-Ра. Його дружина - богиня Мут - називалася царицею неба і володаркою ночі, вона ж була матір'ю висхідного сонця. Звичайний одяг Амона - коротка туніка, підперезана поясом, його головний убір - червона корона з двома великими чорними перами. Богиня Мут завжди зображувалася з подвійною короною (пшент) - емблемою панування над Верхнім і Нижнім Єгиптом. ­Її відмітна ознака - яструб, символ материнства. Єгиптяни думали, що всі яструби - самки, і тому вважали його символом материнства.
­Ніл є тільки видиме втілення Амона, якому Єгипет зобов'язаний своєю родючістю. Бог тоді називався Амоном-Нілом чи Кнуфісом. На одному античному барельєфі в храмі Дендери Амон-Кнуфіс зображений з баранячою головою, прикрашеною перами; він з розпущеними крилами і тримає в одній руці ключ Нілу, а в іншій - вітрильне судно. Численні пам'ятники Єгипту зображують цього бога як володаря Нілу, що регулює розлив його вод. На одному барельєфі в місті Філах зображений єгипетський фараон Птолемей III Евергет, що приносить жертву Амону-Кнуфісу. Цей бог, зазвичай, пофарбований у блакитну фарбу, його бараняча голова ще прикрашена цапиними рогами, символом розмноження, диском і сонячними променями; він тримає в руці ключ Нілу і жезл милостивих і добрих богів; за ним сидить його дружина, пофарбована в червону фарбу: на голові в неї рога, а в руках жезл із квіткою лотоса, відмітна ознака єгипетських богинь, і ключ Нілу.
Єгипетські фараони часто ототожнювалися з висхідним сонцем і одержували тоді титул синів Амона. Олександр Великий, говорить один з дослідників Древнього Єгипту, будучи розумним і хитрим політиком, прекрасно зрозумів, що найкращий спосіб усталити свою владу над Єгиптом і придбати популярність полягав у тім, щоб скористатися деякими релігійними забобонами, зміцненими століттями; тому він відправився в оазис Амона, де знаходився головний храм і оракул цього бога. Оракул проголосив його сином Амона, чи сонця, і з тих пір він є в очах єгиптян утіленням сонця, якому вони повинні були, по своїх віруваннях, коритися беззаперечно і безмовно. Його нащадки Птолемеі продовжували наслідувати його прикладу, відправляючись у храм Амона за почесним у тій країні титулом - “син сонця”.
Діодор Сицилійський згадує у своїх творах про свята й урочисті ходи, під час яких зображення бога Амона несли у священному човні. “Статуя бога, говорить він, покрита смарагдами й іншими дорогоцінними прикрасами. Вісімдесят жреців несуть її в золотому човні на своїх плечах; їх супроводжують юрби жінок і молодих дівчин, що співають священні пісні і вірші”. “Єгиптяни, говорить Плутарх, запевняли, що сонце і місяць не їздять на колісницях, як те думали греки, а тільки в човнах, у яких вони плавають навколо землі”. І дійсно, греки завжди зображували сонце під виглядом юнака, голова якого оточена променями, що їде на колісниці, якою він керує, тоді, як єгиптяни завжди зображували сонце їдучим у човні.