1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші;
2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова».

Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення — змішування двох різних субстанцій і пониження якости утвореного внаслідок змішування продукту. Аналогічний мовленнєвий феномен відомий Білорусі, де суміш російської і білоруської мов зветься трасянкою. Назва має спільне з нашим суржиком джерело походження. У сільському господарстві так називають неякісний корм для великої рогатої худоби, в який до сіна додають («натрушують») солому. Вторинне значення слова трасянка — «мовний продукт, що виник шляхом механічного змішування в різних пропорціях елементів матерії і форми двох мов — російської й білоруської». Дехто з білоруських лінгвістів, враховуючи подібність семантичної моделі, за якою утворено лексеми суржик і трасянка на позначення змішаної субмови, припускає, що білоруський термін виник за аналогією до українського.

Питання часу появи другого значення слова суржик внаслідок метафоричного перенесення на мовне явище конкретного поняття зі сфери сільського життя потребує спеціального дослідження. Можна припускати досить пізнє його походження, оскільки словник Б. Грінченка такого значення даної лексеми не фіксує, хоча, крім первісного, подає ще одне — «людина змішаної раси», що проілюстровано таким прикладом з народного мовлення Черкащини: «Се суржик: батько був циган, а мати — дівка з нашого села». Проте саме явище — гібридне українсько-російське мовлення — виникло, безперечно, задовго до укладання словника Б. Грінченка.

Досить згадати хоча б мовну партію Возного з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. Багатий матеріал для дослідження історії суржику містять рукописні пам’ятки XVIII ст. з території Лівобережної України. На кінець XIX — початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Цікаві спостереження і міркування Володимира Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян навів мовознавець Мартен Феллер, відомий дослідник українсько-єврейських паралелей. У статті, надрукованій у 1904 році, В. Жаботинський писав: «Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка — явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає.

Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне — інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії,— а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу, і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це — справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу... Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені — хоч я сам не малорос і не слов’янин — кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов’янського добра!»». Коротка доба українізації 20-х років, яка гостро поставила потребу розширення функцій і сфер вживання української літературної мови, винесла на порядок денний і проблему змішаного типу мовлення. Її торкався, зокрема, головний ідеолог українізації нарком освіти Микола Скрипник. Так, в одному зі своїх виступів, опублікованих у журналі «Більшовик України» (№ 12, 13–14 за 1931 р.), він говорив: «Я маю на увазі окремі випадки мішаної й ламаної мови.

Як я вже зазначив, за переписом 1930 року, на Україні 1 300 000 громадян, що визнали свою національну приналежність до українців, а своєю рідною мовою визнали російську, а не українську... Мова, що нею в дійсності говорить цей мільйон населення міст і містечок України, вельми неоднорідна. Іноді, зокрема по більших містах — і здебільшого у середньої і міської буржуазії, чиновництва, кваліфікованої інтелігенції в старому сенсі цього слова і т. ін.— це російська мова з певною домішкою українських слів, що додають мові так званий кольор-локаль. Такою мовою пишуть деякі й російські письменники походженням з України. Здебільшого в них синтакса і вся побудова мови українська, а вимова і певний запас слів російський. Значна частина таких громадян говорить по-українському лише з певною домішкою російських слів і виразів. Врешті, переважна частина таких громадян говорить мовою ламаною, мішаною, де здебільшого на основі української мови переплітаються слова українські із словами російськими, що мають українську вимову, з словами українськими, що мають вимову російську, в найрізноманітніших пропорціях, залежно від місцевості, ступеня начитаності, перебування в старій армії чи служби в чиновному апараті, від кількості пришлого російського населення в даній місцевості, наприклад у Донбасі, і від багатьох інших причин».

На початку 30-х років, коли згортання українізації почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян, до яких противники українізаційного курсу долучали й російськомовних українців, М. Скрипник, обороняючись, наполягав на розумінні змішаної говірки як такої, що базується все ж на україномовній основі, аргументуючи цим потребу україномовної освіти для її носіїв.

Так, у тій же публікації висловлені такі його думки: «...оскільки економічний розвиток УСРР, зокрема за реконструктивної доби, неминуче приводить... до ще дальшої і поширеної українізації наших міст, містечок і селищ і до дальшої українізації нашого робітничого класу, остільки у зазначених випадках двомовності, мішаної і ламаної говірки дітей, у виборі початкової мови їх навчання можна в більшій частині місцевостей УСРР надати перевагу у виборі мові українській... треба констатувати, що такою мовною основою мішаної говірки дітей по містах, містечках і селищах України є мова українська». Наявність серед українців численної групи носіїв змішаної говірки давала підстави М. Скрипникові розрізняти в процесах впровадження української мови два завдання — українізації й дерусифікації. Про це він говорив у промові в Харківському машинобудівельному інституті восени 1932 р.: «Нам треба цілковито відділяти ці два шляхи: шлях українізації і шлях дерусифікації, — ми стаємо на шлях дерусифікації робітників, техніків, інженерів тощо, що є українцями з походження, але говорять ламаною мовою, на три чверті російською і на одну чверть українською...» У розгорнутій на початку 30-х років кампанії дискредитації політики українізації цитовані вище міркування М. Скрипника щодо змішаного мовлення і освітніх завдань, спрямованих на дерусифікацію мови, стали приводом для обвинувачень його в насильницькій і механічній українізації. Уже після самогубства М. Скрипника автор однієї з погромницьких статей, посилаючись на слова Сталіна про те, що «не можна українізувати пролетаріат зверху, не можна примусити російські робітничі маси зректися мови й російської культури і визнати за свою культуру і свою мову українську», бо це «суперечить принципові вільного розвитку національностей», писав: «Ці слова нашого вождя т. Сталіна забув т. Скрипник, коли він висував вимогу дерусифікації пролетаріату, коли за його проводом, не без його «теоретичних» настанов НКО провадив механічну українізацію шкіл» (Курсив наш. — Л. М.).

Суворий нормативізм совєтської доби наклав табу на фіксації цього нелітературного типу усного мовлення в писемній культурі. Виняток становили поодинокі факти використання суржику для мовної характеристики персонажів, наприклад у п’єсі О. Корнійчука «В степах України» або в гуморесках Павла Глазового. Популярний же гумористичний дует Тарапуньки і Штепселя, в якому партнер, що грав дурника, говорив суржиком, а в ролі розумного виступав носій літературної російської мови, влада схвалювала, бо він ефективно впроваджував у масову свідомість бажану для режиму модель українсько-російських стосунків. Наукове дослідження суржику в совєтському мовознавстві було заборонено. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовности і «благотворности» впливу російської мови на українську. Табуйованість теми відображає і наведена вище дефініція суржику в одинадцятитомному тлумачному словнику, де не названо мов, що становлять його базу, тоді як суржик позначає цілком конкретну суміш мов, а саме українсько-російську.

Термін не застосовують навіть щодо спорідненого явища змішаного білорусько-російського мовлення. Типологічна ж подібність суржику до інших субмов змішаного типу, зокрема піджинів і креольських мов, ще потребує спеціальних зіставних досліджень. Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Б. Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, — зазначав письменник, — коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик».

Зазначена праця Б. Антоненка-Давидовича вийшла у 1970 р., але невдовзі цензура внесла її, як і всі інші твори автора, до списку забороненої літератури. У дев’яностих роках суржик став, нарешті, об’єктом лінгвістичного аналізу. Одна з перших його дослідниць Олександра Сербенська, упорядник посібника з промовистою назвою «Антисуржик», розвинула погляд Б. Антоненка-Давидовича на досліджувану субмову як здеградовану під тиском русифікації форму українського мовлення, підкресливши, крім лінгвістичного, психологічний аспект його негативного впливу на свідомість. «Сьогодні слово «суржик», — пише О. Сербенська,— почали вживати і в ширшому розумінні — як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваности від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Мішаниною двох мов — української та російської — говорить частина людности України, хоч загальновідомо, що користуватися сумішшю з двох мов — це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалась упродовж віків, загрожує змінити мову...»

Праця «Антисуржик» була однією з перших у низці практичних посібників і словників з реєстрами ненормативних зросійщених словоформ і словосполучень, що супроводжувалися відповідниками літературної мови. Поряд з цим в останні роки з’явились і перші спроби теоретичних досліджень змішаної субмови в статтях Л. Біланюк, Т. Кознарського, В. Радчука, О. Рудої, В. Труба, М. Феллера, М. Флаєра, О. Шарварка та ін. Слід зазначити, що всі вони мають попередній характер, оскільки, як кожне лінгвістичне явище, суржик має бути описаний на підставі солідної бази даних — записів зразків відповідного типу мовлення у його регіональних різновидах, а така база поки що відсутня. Дослідження суржику вимагає передусім розв’язання проблеми кваліфікації цього типу мовлення, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування української мови. У мовознавчих працях спостерігається тенденція розглядати суржик як одну з форм українського просторіччя. До цієї лінгвістичної категорії відносять його автори енциклопедії «Українська мова», де в статті суржик зазначено: «Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль.

Відповідно й автор енциклопедичної статті просторіччя розглядає суржик як один із різновидів цієї форми існування української мови. В. Труб, аналізуючи суржик, схиляється до кваліфікації його як просторічної форми українського мовлення, проте висловлює й певні застереження щодо цього: «Суржик — це спотворена, просторічна форма першої підлеглої (не домінуючої) мови, яка є результатом мало усвідомленої спроби мовця наблизитися до опанування не першої домінуючої мови». Далі дослідник зазначає: «Відтак суржик постає як “третя” мова.

Функціонально вона співвідноситься з українським просторіччям. За нормальних обставин українське просторіччя має бути однією з підсистем української мови (так само як російське просторіччя є однією з підсистем російської), однак суржик не є такою підсистемою, оскільки до його складу входять елементи, які не можуть бути зареєстровані в жодному нормативному словнику української мови». Як бачимо, віднесення суржику до просторічних мовних форм здійснюється в координатах класифікації мовних систем, прийнятих у російській лінгвістиці. Проблему ускладнює, однак, недостатня усталеність категорії «просторіччя» в російському мовознавстві, значна розбіжність у поглядах на визначення її меж, яку демонструють навіть видання енциклопедичного типу. Зокрема, «Словник лінгвістичних термінів» Ольги Ахманової визначає просторіччя як «слова, вирази, звороти, форми словозміни, що не входять до норми літературного мовлення».

У той же час енциклопедія «Російська мова» інакше трактує це поняття: «Просторіччя — слово, граматична форма або зворот переважно усного мовлення, що вживається в літературній мові звичайно з метою зниженої, грубуватої характеристики предмета мовлення, а також просте невимушене мовлення, яке містить такі слова, форми і звороти». Як видно з уже наведених дефініцій, головна суперечність у розумінні досліджуваної мовної категорії в російській лінгвістиці полягає в тому, що до неї відносять два різних явища — з одного боку, мовлення, котре перебуває за межами літературної норми, з другого — мовлення, що не порушує норм, але має знижену, фамільярну експресію.

У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» зроблено спробу уникнути суперечности в дефініції шляхом розрізнення двох видів російського просторіччя — нелітературного та літературного. Відсутність узгодженого погляду на просторіччя в русистиці вплинула і на принципи класифікації форм побутування української мови. Це відображає, зокрема, тлумачний словник, де у відповідній статті доволі невдало поєднано обидва типи просторіччя, виділеного в російській мові. Відтак цю категорію визначено у двох значеннях: «1. Побутове мовлення (на відміну від книжної, літературної мови). 2. Слово, граматична форма, зворот, що не є нормою літературної мови, але вживається в побутовому мовленні, а в художніх творах використовується як стилістичний засіб для надання мові зневажливого, іронічного, жартівливого та ін. відтінку». Перенесення на українські мовні реалії лексикографічних засад русистики поглибило суперечливість тлумачення, оскільки фактично вивело за межі літературної мови всю сферу побутово-розмовного мовлення.

Слід зазначити, що сама можливість застосування до українських мовних типів засад функціонально-стильової градації лексики, розробленої на базі російської мови, в даному разі лишається проблематичною. Річ у тім, що категорія просторіччя стосується міських норм побутового мовлення, а саме ці форми в українській мові функціонують неповноцінно, власне, в більшості міських центрів України вони витіснені російською мовою. Саме тому, хоча тлумачний словник української мови і дав визначення категорії просторіччя, вона лишилась за межами української лексикографічної практики. Ремарка «просторічне» стосовно української лексики відсутня і в самому тлумачному словнику, і в перекладних російсько-українських словниках, де часто вживаній російській позначці «просторічне» в українській частині відповідають інші ремарки — «розмовне», «фамільярне», «зневажливе», «вульгарне» і под. Останнім часом в українському мовознавстві з’явилися праці, автори яких переглядають попередні засади функціональної класифікації лексики і формулюють нові підходи до виділення ідіом. Значно чіткішу дефініцію просторіччя дав, зокрема, О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова»: «один зі структурно-функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузькосоціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовному стилю.

Основна форма функціонування просторіччя — усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості». У наведеному визначенні категорія просторіччя обмежена сферою мовлення, що перебуває поза нормами мовного стандарту. За такого розуміння просторіччя цілком виправданим є включення суржику до цього різновиду мовлення, як це робить автор зазначеної статті. Таким чином, якщо й орієнтуватись на російську лінгвістичну традицію виділення просторічних форм мовлення, то суржик правомірно співвідносити у функціональному плані тільки з нелітературним типом російського просторіччя. Водночас у деяких працях спостерігається надто широке розуміння суржику, спричинене, очевидно, хибним ототожненням цього специфічно українського феномена з російським просторіччям у другому — ширшому — значенні слова. Так, Майкл Флаєр, автор статті про суржик, опублікованої в журналі «Критика», виявляє хибне уявлення про характер соціального середовища, в якому виникає і побутує розглядувана субмова. «В битві за мовну першість, — пише він, — вибір загалом обмежується двома мовними стандартами — української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик. За останні п’ять років у цій своїй функції він став своєрідним мовним притулком для відчужених і бунтарів, тих, хто йде проти норм суспільних умовностей, хай то представники молодіжної культури, кримінальний елемент, військові чи свідома свого соціального статусу модерна тусовка».

Суспільні групи, що їх дослідник відносить до соціальної бази суржику, насправді є носіями професійних і корпоративних жаргонів, або, за іншою термінологією, соціальних діалектів. Останні виникають внаслідок свідомого прагнення певної групи мовно виокремитись, а в деяких випадках і протиставитись іншим у межах усього соціуму. Натомість постання суржику спричинене протилежною психологічною мотивацією, а саме намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища, а це явище принципово іншої природи. Відмінність між соціальним діалектом і суржиком як різновидами усного мовлення полягає також у тому, що соціальний діалект утворюється в межах однієї мови — або російської, або української, тоді як суржик є змішаним типом мовлення. Чимало плутанини вніс у проблему ідентифікації розглядуваної субмови Олександр Гриценко, один із авторів присвяченого суржикові есею, вміщеного у виданні «Нариси української популярної культури» (К., 1998). Класифікація лінгвістичних явищ, котрі культуролог ідентифікує як суржикомовні, фактично підводить під це визначення всі типи українського мовлення, що побутують в Україні, — і сленговий текст О. Забужко, і вивчену українську мову інтелігентів, котрі в побуті розмовляють російською, і «професійні інституціалізовані дискурси та субкультурні сленги», і «мову русифікованих українців», і «засмічену русизмами мову суспільних низів», і мовленнєву базу гумористичних шоу. З усіх перелічених «дискурсів» тільки два останніх можуть відповідати «суржикомовним практикам», та й то з певним уточненням. На жаль, брак фахових знань у галузі обговорюваних лінгвістичних проблем О. Гриценко компенсує категоричністю в оцінках і висновках. «Видається чи не найбільш дезорієнтуючим,— пише він, — в усіх розмовах про суржик те, що його вважають — і це зафіксовано вже й у словниках — «нечистою», «зіпсованою» мовою.

Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володіє мовами «чистими», тобто літературними, нормованими — російською, українською або принаймні володіє лише однією з них, а замість іншої послуговується суржиком.

У масовій свідомості сформовано стереотипне уявлення, що, мовляв, «колись усі українці розмовляли чистісінькою українською мовою, але потім внаслідок русифікації стали балакати суржиком». Це, ясна річ, міф». Зрозуміло, що «чистісінькою» мовою до русифікації українці не розмовляли. Найпоширенішою формою побутування української мови, як, до речі, й інших мов, у минулі віки, до періоду індустріалізації, були територіальні діалекти, що становлять не менш багаті й повноцінні в лексичному і структурному плані мовні утворення, ніж пізніше сформований на їх основі наддіалектний літературний стандарт. Але чи є міфом нинішній різновид змішаного українсько-російського мовлення і чи є міфом русифікація? Відповідь на ці питання дає вміщена в тому ж виданні публікація М. Стріхи, в якій суржик цілком переконливо потрактовано як проміжну субмову, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською. Соціальне середовище, в якому виникає досліджуваний різновид усного мовлення, — це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста.

Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської. Розмитість мовної свідомости носіїв українсько-російського гібриду засвідчують і відмінності в мовній самоідентифікації, властиві представникам суржикомовних середовищ різних регіонів України.

Так, за попередніми даними, носії змішаної субмови, опитані в Києві, переважно ідентифікують своє мовлення з українським, тоді як у Донецькій області інформанти, що спілкуються суржиком, ототожнюють його з російською мовою. Щоправда, ці спостереження потребують додаткових підтверджень. Як соціолінгвістичний феномен, суржик потребує ґрунтовного вивчення у трьох аспектах — лінгвістичному, психологічному і соціальному. Одним із головних практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання і вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.

(Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. — К., 2004)

Реферат на тему:

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ - СУРЖИК

Виконав( Ситник Віталій

Студент групи ЕК03-2

Перевірив: Галенко В.М.

Дніпропетровськ

2004р.

Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп.
Широко побутує явище диглосії – використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, “для хатнього вжитку” може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави.

На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з парехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші – “лебійська мова” сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в “Енеїді”). Але, як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком, суржик – “смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.”, а також – “человек смешанной расы”: “се суржик – батько був циган, а мати дівка з нашого села”), явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на
Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом – фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до “панської” мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і “панської”. Як наслідок, слово “суржик” набуло третього, основного для нас сьогодні значення: “елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови, нечиста мова” [Словник української мови, с.854].

Реальну мовну ситуацію підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща “Наталка”. Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувавши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканності ще від часів Гетьманщини. Єдиний виняток – возний Тетерваковський. Він – також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством (“когда б я іміл… столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в
Магдебурзьком праві”). Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави – і Тетерваковський єдиний серед героїв п’єси говорить соковитим канцеляритним суржиком (“письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак”, “по благості
Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян – возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей”, “твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак” тощо). Звичайно, почасти суржик
Тетерваковського – данина старій “книжній українській” ученості бурс та академій. Але почасти – він продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені (“взяточок, сиріч – винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істци ілі отвітчика треба виканючити”).

Інші герої ”Наталки” з містом ще майже не контактують – і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість. Але вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється.
Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної війскової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з “Історії русів” і намагався принаймі з челяддю говорити “по-наському”. Тому наприкінці минулого століття мовна чистота
Наталки й Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. Офіційна політика “обрусіння” швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканішаний селянин зустрічався щонеділі!), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови.

Водночас від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було “страшенно вузьким” (відомий анекдот про вісім київських родин – Луценків, Грінченків,
Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних, та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії “Старої громади” відбувалися переважно по-російському
(також відомий віршик того часу: “собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке”). Втім, уже на початок
ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймі вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське “койне”) українська літературна мова на
Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої
“шелестівської” відлиги). Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині цього століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в
Україні – українцями. Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого – й терміново переходили на російську
(реально – на суржик).

З урахуванням обмеженого обсягу цього нарису все ж спробуємо докладніше, аніж в академічному “Словнику української мови”, окреслити рамки явища суржику в сучасній Україні. За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). Жодна жива колгоспниця (поза сторінками романів якого-небудь українського радянського письменника) не могла б сказати: “Я водила корову робити їй штучне запліднення”. (Бабуся цієї колгоспниці щоправда, повідомила б щось на кшталт “водила корову погуляти” – але звичаї старої мовної стриманості пропали в роки розкуркулення й голодомору). Тому реальніші слова нашої вигаданої колгоспниці “водила робити іскуствене осємєнєніє” теж навряд чи можна вважати суржиком – бо ж при фаховому терміні-варваризмі (свого терміна колгоспниця знати просто не могла!) стоять все ж цілком нормальні слова “водила робити”. Але в мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика лишилися українськими): наприклад, “нада” замість “треба”, “січас” замість “зараз”,
“скіко время” замість “котра година” тощо. Тому класично суржиковою можна вважати фразу тієї ж колгоспниці: “водила корову дєлати іскуствене осємєнєніє”. Звісно, пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця – але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною
(хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах
“одної шостої”, де успішно формувалася “нова історична єдність” –
“радянський народ”. Досить згадати бодай білоруський аналог суржику –
“трасянку”, де до початку дев’яностих незмивні плями білоруськості навіть у мовленні селян лишилися хіба у фонетиці.

Географічні, демографічні й соціальні аспекти побутування суржику дослідити досить важко – з огляду як на розмитість самого явища, так і на брак відповідних досліджень. До того ж носії суржику не ідентифікують себе окремою групою, а можуть зараховувати себе до найрізноманітніших груп:
“православних” (згадаймо “Чухраїнців” Остапа Вишні), “хохлів”, “руських”,
“українців”, “совєтських людей”. Політичні погляди сьогоднішніх носіїв суржику можуть також різнитися в найширших рамках – від затятих прибічників відновлення Союзу до не менш завзятих прихильників незалежності.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти
України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-
Могилянської академії було запроваджено поняття “мови, якій надається перевага” (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами – українською і російською). За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6 % респондентів (показник цей різко коливається від 91,6 % у західному регіоні й 78,0 у центрально-західному, до 14,6% – у східному й
11,3 % – у південному). Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром “Демократичні ініціативи”: самою лише українською в родині спілкується 37,0 % населення, лише російською – 32,7 %, а по- різному, залежно від обставин – 26,6 % (на всі інші мови національних меншин припадає лише 0,7 %). Звісно, й українська, й російська мова спілкування в самооцінці респондентів реально так само може виявитися суржиком (з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної диглосії в сьогоднішній Україні можна ототожнити з суржиком цілком упевнено.

Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Подібні дискусії точилися від часів “Хмар” Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських радянських письменників (після Винниченка й Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) воліли бодай у своїх творах плекати “щиру українську мову”, майже завше загрожену щодо самого свого існування, й тому вводили суржик хіба як характеристику малосимпатичних героїв (на думку спадає безіменний
Єльчин-залицяльник з Гончаревого “Собору” з його вікопомним “січас служить какось непривично”). Лише мало кому зі справжніх письменників, та ще й в часи відносної “відлиги”, вистачало відваги іронізувати над самими собою щодо власної “надзвичайно далекої від народу” мови. А назагал україномовний сектор “української радянської культури” й мас-медіа послуговувався майже виключно дистильованою, псевдоромантичною й котурновою мовою “театру ім.
Франка”, – втім, відмінною від реальної мовної ситуації за лаштунками того ж театру.

Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор – від
“Вишневих усмішок” до діалогів Тарапуньки-Штепсе