Главная » Файлы » Для учня/студента » Правознавство [ Добавить материал ]
Джерела галузі конституційного права.
[ · Скачать удаленно () ] 21.08.2009, 18:00
1. Поняття про джерела конституціного права.
Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо¬відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри¬дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле¬виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри¬дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви¬чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.
У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро¬зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.
Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, -санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра¬жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив¬ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто викори¬стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже¬рело права чи юридичне.
Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико¬ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк¬тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад¬ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра¬вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за¬гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу¬ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк¬тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).
Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.
Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор¬ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор¬ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права — це засоби (види) юри¬дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди¬зація права органами державної влади і управління шля¬хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.
Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк¬ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоваие право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).
Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма¬тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор¬мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико¬ристовується в Україні взагалі.
Юридичні нормативні акти — це рішення компетент¬них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо¬вують юридичні норми в односторонньому вольовому по¬рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.
Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз¬годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри¬дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).
Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада¬лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста¬ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе¬лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали по¬ширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають до¬сить обмежене використання, за винятком ряду країн Аф-рики і Азії.
Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбут¬ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич¬них норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).
Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже¬ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв¬ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем¬ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів¬відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру.
Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно¬сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.
Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер¬жавних формувань;
2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор¬мативні акти;
3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;
5) за характером волевиявлення — на акти встановлен¬ня, зміни та скасування норм права;
6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі¬нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;
7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро¬кові.
Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла¬сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив¬но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.
Джерела конституційного пpaва - це сила, що створює цю галузь права, перетворює його життєву об'єктивність, причому в певних формах. Ось чому в літературі нерідко ототожнюють поняття “джерело права” і “форма вираження права”. Д.к. п. - це письмоаві акти-документи, що містять норми, які регулюють суспільні відносини, котрі виникають в процесі здійснення основ повновладдя українського народу. В останній час постало цілком закономірне питання про глибинні, історичні ко¬ріння генези Д.к.п. Цілком зрозуміло, що нею не можуть бути ні доку¬менти часів Київської Русі, ні Конституція Пилипа Орлика, ні Статті та інші документи Б.Хмельницького. Першим актом, який започатку¬вав національне Конституційне право України був IV Універсал Укра¬їнської Центральної Ради (1918 рік), що політико-правовим чином офор¬мив Україну як незалежну, самостійну державу, став основою Консти¬туції УНР 1918 року, фактично був першим реальним кроком до конституціоналізму.

2. Конституція УНР 1918 р. - перший документ Конституційного права України.
Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнарод¬ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; на¬родний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са¬моврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.
Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'я¬заних із правами громадян України. Виключалась можли¬вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передба-чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяль¬ності.
Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль¬ність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга¬нізації національних союзів, які об'єднували б пред¬ставників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Націо-нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх чле¬нів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та орга¬нами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.
Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх на¬ціональних союзів. Що ж до білоруської, чеської, мол¬давської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Гене-рального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національ¬ності.
Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило чер¬говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

3. Констиутція України - один з найважливіших різновидів джерел конституційного права.
Прийняття п'ятою сесією Верхов¬ної Ради України 28 червня 1996 p. Конституції України стало найважливішою історич¬ною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 p. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 p. всенародним голосу¬ванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як су¬веренної держави, яка має свій Основний Закон.
Чому саме у суспільстві й державі такого великого зна¬чення набуває конституція, чому саме її прийняттям обу¬мовлені становлення держави, її належність до сім'ї цивілі¬зованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?
Насамперед прийняття конституції свідчить про досяг¬нення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом сус¬пільства від одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні — результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і де-мократичної, соціальної, правової держави.
Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значен¬ня як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.
Так, Конституція України закріплює основи її суспіль¬ного і державного устрою, визначає напрями розвитку сус¬пільства і держави, основи організації та діяльності дер¬жавних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та сво¬бод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.
Слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у по-спражньому демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому.
Конституція України є найвищим правовим актом на¬шої держави, її Основним Законом, який водночас ви¬значає основні напрями розвитку суспільства, держави.

4. Інші різновиди джерел конституційного права.
Різновидами Д. к. п. крім Конституції (Основний Закон) України є - кон¬ституційні і звичайні закони та інші акти Верховної Ради України, ука¬зи Президента, акти безпосередньої демократії (насамперед, референ-думу, сільських сходів); інтерпретаційні акти (акти тлумачення); санк-ціоновані державою правові звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та інші акти, що заключає Україна з іншими державами; спільні акти дер-жавних органів і органів громадських організацій; акти делегованого законодавства, регадаменти, т. зв. конституційний договір; акти Кон-ституційного Суду України; судові прецеденти (насамперед, — Кон-ституційного Суду). Це — перелік Д.к.п., які виробила світова практи¬ка і багато з яких у нас не набули поширення. Нарешті, треба мати на увазі, що Д.к.п. є не всі правові акти, а лише ті із них, які містять норми конституційного права. Суттєвою характеристикою Д.к.п. є їх юридична природа, елементами якої є нормативність актів; їх юридич¬на сила; форма і структура; дія актів у часі, просторі та за колом осіб; юридичні засоби забезпечення реалізації таких актів. Особливе місце в характеристиці Д.к,.п. має їх творення та прийняття, законодавчий про-цес в рамках Верховної Ради та всеукраїнського і місцевих референ¬думів, опублікування (оприлюднення),'в результаті якого такі Д.к.п. стають загальновідомими і безпосередньо виконують функції правово¬го регулювання найважливіших суспільних відносин, що виникають в сфері здійснення основ повновладдя українського народу.


Використана література
1. Конституція України. - К., 1998
2. Котюк В. О. Теорія права. - К., 1996
3. Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право. - К., 1996
4. Основи конституційного права України. - К., 1997

Категория: Правознавство | Добавил: referatwm
Просмотров: 385 | Загрузок: 108 | Рейтинг: 0.0/0