Київський державний лінгвістичний університет

Гуманітарний інститут

Наукова робота
на тему:

“ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ”

Виконала: студентка
205 групи (м)
Дарія Короткова

План

Вступ: Філософія ХХ ст. Суттєві риси філософії ХХ ст. Основні напрями її

1. Екзистенціально-романтична філософія

2. Культурно-філосовський підйом 20-х років (“розстрілене відродження”)

3. Філософія українських шестидесятників (“друге відродження”)

4. Мислителі української діаспори
ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ

Зовсім мало часу відділяє людство від третього тисячоліт¬тя, від XXI ст. XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, за¬грози самому існуванню людства. З точки зору соціально-еко¬номічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи.
Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? По-перше, науково-техніч¬ний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та суб¬атомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про похо¬дження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, неза¬лежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філо¬софських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.
Як засвідчують реалії, суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити ви¬ключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби спра¬ви виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися, змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вони панували у нас май¬же всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інте¬реси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємо¬впливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.
Націоналізація,—писав Потебня,—зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користу¬вання наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості;
до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв'язком з чужими; до де¬зорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомов¬на школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чи сол¬датчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з сві¬домості учнів щось подібне до палімпсесту (пергаменту, з якого стерто первинний текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий.—Авт.)...»1. При цьому По¬тебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів'я: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, та ши-нелія твоя злодій»2.
Потебня засуджує ідеал слов'янофілів, пов'язаний із денаціоналізацією слов'янських племен росіянами, звер¬таючи увагу на те, що останні мислять розвиток цивіліза¬ції «за чужий рахунок». «Те, що ви називаєте загаль¬нолюдським,— звертається Потебня до подібного роду носіїв «російської ідеї»,— є тільки ваше; воно ще не обо¬в'язково для всіх, але ви хочете його зробити таким, отри¬мати за це платню, але при цьому зберегти переконаність, що задарма потрудились на благо людству. Ви кажете:
«З нами бог», але цього бога створили ви самі, хоча не без достатньої підстави, не без потреби для вашого влас¬ного життя, але без уваги до того, чи годиться цей бог для інших і чи схочуть або зможуть інші увірувати в нього добровільно, або ж віра в нього має бути втиснута си¬лою»3. Тим-то для обмеження потягів до русифікації (по¬німечення тощо) Потебня пропонує «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток»4.

НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ
Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку XX ст. Українська класична філософія XVIII—XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє у своїх ха-рактеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст. Йдеться про досить високий за¬гальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на «загальноімперському», а й європейському рівні. Водночас XIX ст. було чи не найтяжчим за всю колоні¬альну добу нашої історії. Отже, виникає питання, чи не вияв це того зазначеного Ж. П. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу «в'язня, скутого кайданами», оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в'язня найпристраснішого бажання свободи, визволення)?
Змушена обставинами національного гніту одягати машкару російськомовності, українська світоглядно-філо¬софська думка, як вже говорилося, зберігає свій виразно національний дух (про це свідчить і роздратованість цією обставиною Бєлінського та Чернишевського). Більше то¬го, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної! київської екзистенціально-філософської школи початку XX ст; до якої входили М. Бердяєв, Л. Шестов, Василь і Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді Гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви.
З М. Бердяєвим ми вже зустрічалися як з мислителем, що стояв (разом з Л. Шестовим) біля джерел європейського екзистенціалізму. Зустрічалися ми з ним і як з автором оригінального творчого варіанта сучасного марксизму, який, на відміну від ленінсько-сталінського діамату, виявив суто «європейську» (і в цьому, як уже зазначалося, виявився україноментальний дух київської світогляднокультурної атмосфери) орієнтацію. Україноментальна «атмосфера» Києва—не просто абстоактна метафора. Ця атмосфера була притаманна й самій родині Бердяєва; Старший брат відомого філософа Сергій Бердяєв (1860— 1914) був українським поетом. Перед засланням Миколи Бердяєва до Вологди за участь у студентських заворушеннях Сергій писав у вірші, присвяченому братові.

За те, що любив ти трудящого брата, За те, що на працю за нього ти став, Велика прийшла тобі мука і втрата: Лишивсь заповідніших прав.
І мусиш не там, дї бажається, жити...
До краю чужого прикований ти:
Туди засилаються ліпшії діти
Святої, чесної мети! Народові щиро від лиха та згуби І втіхи, і щастя від дитячих літ В науці шукаєш, Миколо мій любий,— Темноту виводиш на світ...

Філософська позиція Бердяєва грунтується на переко¬наності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналіс¬тичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб'єкт і об'єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб'єктом і об'єк¬том. Має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новіт¬німи завоюваннями»1.
Бердяєв твердить, що «перше одкровення» Бога-Отця (Старий Заповіт) і «друге одкровення» Бога-Сина (Новий Заповіт) ще залишали бога «трансцендентним» людині й зберігали за матеріальними чинниками, видимість «реаль¬них» чинників людського життя. Тому потрібне «трете од¬кровення»—«антроподицея» (виправдалня людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального бут¬тя й через творчість (свободу) долає, нарешті, «трансцен¬дентність» бога. «Третього одкровення» не можна чекати, його має здійснити сама .людина, що живе в дусі, здійсни¬ти свободним, творчим актом .
"Поширення, - навіть «наступ», об'єктивістсько-раціоналіс¬тичного (наукового) бачення світу сприймається екзистен¬ціальне орієнтованими представниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й- абсурдності буття. «Круглий квадрат або дерев'яне залізо є безглуздям і, от¬же, неможливі, оскільки' такі «з'єднання понять робляться всупереч законові суперечності. А отруєний Сократ не є безглуздям і, значить, таке можливе, оскільки на таке з'єднання понять закон суперечності дав свій дозвіл. Ви¬никає питання: а чи не можна спростувати або змусити за¬кон суперечності змінити свої рішення?...Так, щоб вийшло, що отруєний Сократ є безглуздям, і, отже, Сократа не отруїли, а дерев'яне -залізо не є безглуздям, і, значить, можливо, що коли-небудь дерев'яне залізо і знайдеться» .
Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез'я-сованими, загадковими і таємничими. Якби з бурякового насіння виросли б, пояснює свою думку Шестов, телята й. носороги, наука досить легко «пояснила».б цей факт, але й «великий буряк», що виріс з маленької насінини, після всіх пояснень, що їх дають ботаніки, так само незрозумі¬лий. як і носорог, що виріс з тієї самої насінини» ..
Після порівняно нетривалого захоплення позитивіст-ськр-натуралістичною «модою», яка захопила таких видат¬них мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно," її репрезентують досить відомий професор 'Київського уні¬верситету О. О. Козлов (1831—1900) і певною мірою його колега професор М. Я. Грот (1852—1899). Проте в універ¬ситетах на початку XX ст. все ж переважають платонівські — «синехологічний спірітуалізм» професора О. М. П-лярова (1856—1938), неокантіанські—професор Г. І. Чел-панов (1862—1936) та інші екзистенціально-гуманістичні тенденції.
Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач—Лесі Українки (1871—1913). Міфологічно-антеїстична ідея органічної «зрощеності» лю¬дини з природою, антропологічної «наповненості» природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних тво¬рів «Лісова пісня». Трагічна доля античної Еллади, здо¬бутки високої духовної культури якої безсоромно' і бру¬тально грабує, присвоює, видаючи за «своє», імперський Рим, змальована Лесею Українкою в п'єсі «Оргія». Ця п'єса досить прозоро натякає на аналогічну долю україн¬ської культури в колоніальних «обіймах» північно-східного імперського «родича». Патріот Антей докоряє скульптору Федону, який продав римському багачу Меценату статую музи танцю Терпсіхори. Федон хоче виправдатися тим, що вивезена до Риму статуя Терпсіхори принесе славу еллін¬ському мистецтву. На те Антей йому мовить:

...Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити, А славу Рим бере, немов податок, І тая Терпсіхора, шо продав ти, Прославить не Елладу, не тебе, А той багатий Рим, що стяг всі скарби З усіх країн руками Меценатів... Іди, служи своєму Меценату! Забудь несмертний образ Прометея, Борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, Не згадуй героїні Антігони, Ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що мов
Андромеда скута, Покинута потворі на поталу З нудьгою жде Персея оборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янів Перед обличчям римської Медузи.

Драматичний мотив дисгармонійності, «неконтактності» української та російської ментальності, способів життя ви¬разно звучить у п'єс? «Бояриня». Українська дівчина Ок¬сана, що вийшла заміж за Степана — сина одного з пред¬ставників козацької старшини, який після Переяславської Ради поїхав до Москви, ставши там боярином, переїздить з чоловіком до Москви, де увесь лад життя виявляється , чужим, порівняно з українським. П дивує й ображає, що , жінкам тут не вільно бути присутніми в чоловічому това¬ристві, коли приходять гості, не вільно самостійно ходити містом і т. ін. Коли Степан розповідає Оксані, що Дорошенко закликав на допомогу проти Москви татар на Ук¬раїну, рксана кидає:

Скрізь горе, скрізь, куди не оберни... Татари там... татари й тут... А що ж? Хіба я тут не як татарка Сижу в неволі? їй хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану мов ханові? Скрізь палі, канчуки, холопів продають... Чим не татари?

Коли Оксана дорікає Степанові, що він не приєднався до Дорошенка, щоб боротися проти Москви за волю Ук¬раїни, той відповідає, що хотів мати руки «од крові чисті». Тоді Оксана бере Степана за руку, дивиться на неї й каже:

От, здається, руки чисті. Проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш? У батенька була така шаблюка... вони їі закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... Заржавіла... Отож і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...

І вже прямим попередником екзистенціалістського Сі-зіфа (з «Міфу про Сізіфа» А. Камю) звучать слова лірич¬ного героя Лесиного вірша «Сопіга зрет арего»:

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.
Такі Я буду скрізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого укра¬їнського письменника та мислителя Михайла Коцюбинсь¬кого (1864—1913). Одна з провідних тем його творчості — відчуження людини, втрата органічного зв'язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат «завойов¬ницького» ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник «одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить по¬вітря пилом та димом». В результаті туга й самотність («Інтермеццо»), а то й смерть як спокута за втрачену гар¬монію з природою («Тіні забутих предків»). Отже, «пере-мога» над природою обертається поразкою людини. Вихід Коцюбинський шуках в поверненні до природи, «перенесен¬ні» її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постій¬ного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм «внутрішнім». Це типове екзистенціальне змалюван¬ня взаємин людини і природи.
Започаткувавши в українській літературі жанр «потоку свідомості», Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціональ¬ного аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов'язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменника цікавлять не «зовнішні» (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме «внутрішні», згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне «структурування» світу особистістю, творення власного, не менш ба¬гатого за зовнішній, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специ¬фічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермі¬нується «серцем», а не зовнішньою необхідністю. Коцю¬бинський виразно змальовує особливо «побожне» ставлен¬ня українця до землі. Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.
Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Вннниченко (1880—1951) був при¬хильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджував-ся з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характе¬ризувати як «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917— 1918 рр. знаходимо у тритомній праці В. Винниченка «Відродження нації». Український народ, писав Винничен-ко, «який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літе¬ратурою, народ, який утворив таку багату пісню, таку гли-боку народню музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно до¬водилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку»1.
Треба, щоб руський де¬мократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точ¬но й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським посту¬пом»2.
Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: «Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься люд¬ською мовою інстинктом життя, дала людині любов до са¬мої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоро¬вий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це жит¬тя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого існування,—дитинство, юнацтво. Теплим зворушен¬ням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої по¬ри, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі лю¬дини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування—до тих людей, до тої місцевості, до тих бу¬динків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свід¬ками зросту її життєвої сили.
В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролета-рій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.
З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстракт¬ній масі людськості, є абсурд. 1. не тільки абсурд, а лице¬мірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі»1.
Як відомо, Винниченко був заступником голови Цент¬ральної Ради та головою Генерального Секретаріату Ук¬раїнської Народної Республіки (УНР), згодом очолював Директорію. На початку 20-х років, спонукуваний політикою українізації, що почалася було в радянській Україні, Винниченко наважився повернутися на батьківщину з-за кордону. «Є ознаки до творення центрів,— писав він у щоденнику, — є наміри українізації партії і влади, себто наближення до української обстановки»2. Проте, будучи вже введеним до складу уряду, передумав і назавжди емі¬грував.
Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість він виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. соnсогdе—згода). Людина, згідно з цією по¬зицією, має жити в «згоді» сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного з про¬відних принципів Винниченкової етики — «чесності з со¬бою». В останні роки життя Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, «конвергенції») капіталізму та соціа¬лізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства. Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колектократії» (роман «Слово за тобою, Сталіне!», 1950).
У творах Винниченка виразно чується екзистенціаль¬ний підхід до міркувань про сенс цивілізації. «Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, ра¬дію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж біль¬шою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняної з сумою ра¬дощів людських. Меншою... ніж, наприклад, у якому-не-будь п'ятому, дев'ятому столітті? Ніхто не може цього сказати»3.
Дуже хвилює Винниченка й питання, чи має сенс діяль¬ність революціонерів? «Ми — худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де сто¬ять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців, щоб їхнє місце зайняли худі аскети... Але самі божки, самі скрижалі — незмінні, вічні, єдині, закам'янілі — мусять лишитися»4. На жаль, ці побоювання письменника справ¬дилися.
Виразно чуються в творах письменника й екзистенці¬альні мотиви «межових» ситуацій. «Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя — є тільки один біль. Та хіба ще смерть...» — читаємо в романі «Записки кирпатого Мефі-стофеля». В той же час оптимістичним гімном радості єднання людини з природою — з цілим космосом безпосеред¬нього прилучення людини до сонячної енергії — звучить Винниченків роман «Сонячна машина».
Культурно-філософський підйом 20-х років («розстрі¬ляне відродження»). За короткий термін існування неза¬лежної України (1917—1918) надзвичайно багато робило¬ся для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій (а в старих, російськомовних, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури). Київський університет св. Володимира в жовтні 1918 р. було урочисто відкрито як перший Державний Український Університет, а наприкінці жовтня того ж року в Кам'янці-Подільському відкрився другий Український Державний Університет, у Полтаві почав працювати історично-філо¬логічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва, Український Іс¬торичний Музей та Українську Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут вже налічувалося понад 1 млн книжок, серед яких багато стародруків та інших унікальних видань). 24 листопада 1918 р. урочисто відкри¬вається Українська Академія Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернад-ським (1863—1945). Крім того, створюються Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого. Українською мовою видаються підручники з різних галузей знань.
Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української куль¬тури. Наприкінці 1920 р. Червона армія встановлює оста¬точно контроль над українськими землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що ввійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та Чехословаччини), а в 1922 р. Україна у формальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки (фактично колонії російської радянської імперії) входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час—«більшовицька») Руїна.
На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 р. Ленін поставив завдання «поборотд весь опір ка¬піталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший». На виконання цього' зав¬дання в Україні було ліквідовано університети з метою «усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетської профе¬сури», а на їх місці створено інститути «народної освіти».
Так, у Києві ліквідація університету супроводжувалася взагалі закриттям гуманітарних факультетів—юридично¬го та історико-філологічного. Медичний факультет виділе¬но в окремий інститут. Створений на базі університету «Вищий інститут народної освіти» (ВІНО, з 1926 р. КІНО) брав на себе завдання готувати працівників народної осві¬ти «для всіх типів масової школи».
Упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітар¬ної культури взагалі (закриття гуманітарних факультетів університетів, хоча, на перший погляд, і дрібний, але над¬звичайно показовий факт) — типова риса російського (ле¬нінсько-сталінського) «марксистського» світогляду, успад¬кована ним від російського «нігілізму» XIX ст. Згадаймо, що серед висланих Леніним у 1922 р. за кордон «буржу¬азних» інтелігентів переважна більшість була гуманітарія-ми. Не зайве нагадати, що офіційна, партійно-державна філософія СРСР (діамат) тлумачилася Сталіним як вчен¬ня про природу (з якою ототожнювався світ взагалі). Тож не дивно, що домінантою тоталітарного світогляду радян¬ської держави стає відвертий технократизм (для партій¬но-державного жаргону радянської доби характерними є вислови типу: «письменники—інженери людських душ», «людський матеріал», «кадри», «людський фактор» тощо).
Показовим, особливо в повоєнний час, є той факт, що партійна еліта (члени ЦК, обкомів, міськкомів, райкомів партії) на 80—90 % складалися з вихідців з інженерно-агрономічного середовища (всі перші секретарі ЦК Ком¬партії України повоєнного часу — від Хрущова і до ТІ Тер -бицького—були за освітою інженерами). Відповідним чи¬ном склалася традиція обирати президентами Академії "наук, ректорами університетів тощо майже виключно пред¬ставників природничих і технічних наук.
Особливо згубними виявилися ці технократичні інтенції російськоментальної радянської «культури» для українсь¬кої національної культури, її альтернативної щодо техно¬кратизму екзистенціально-гуманістичної ментальності. Тож не випадково лідерами Української національної револю¬ції 1990—1991 років стали представники гуманітарної інтелігенції, а її ідейним і політичним штабом — Спілка письменників України.
Ліквідувавши на початку 20-х років університети, ра¬дянська влада почала провадити політику «демократиза¬ції» студентства, 'яка звелася до «вербовки» студентів з «робітничо-селянського середовища», організації робітничих факультетів (з 1921 по 1926 р. кількість останніх на Ук¬раїні зросла з 7 до 31), призначення до вузів і технікумів комісарів з широкими повноваженнями, проведення (почи¬наючи з 1921 р.) регулярних «чисток» студентів і викла-дачів.
Вища школа офіційно проголошується полем «ідеоло¬гічної боротьби». В циркулярному листі ЦК КП(б)У, ро¬зісланому до всіх губкомів й осередків вузів «Про бороть¬бу з буржуазною ідеологією у вузах» (кінець 1922 р.), пропонувалося вести постійну роботу серед студентства на підрив авторитету немарксистських .професорів у їх трак¬туванні суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм, опортунізм, теорія «науки для науки» і т. д.) нашу теорію революцій¬ного марксизму і не перейматися тим, що не завжди вдає¬ться глибоко обгрунтувати заперечення. «Такий — класо¬вий — підхід до формування нового покоління інтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелек¬туального рівня, до її дегуманізації. Політична влада ви¬магала від нової інтелігенції перш за все не високого про¬фесіоналізму, а вірності системі»1.

Література:

Бердяев Николай. Самопознание. М., 1990.
Бычко Й. В. Познание й свобода. М., 1969.
Драч І. Ф; Кримський С. В., Попович М. В., Григорій Ско¬ворода. К., 1984. Історія філософії на
Історія філософії України / Хрестоматія.  К., 1992.
Костомаров М. Две русские народности. Київ. Харків, 1991.
Кулиш П. А. Сочинения и письма: В 5 т. К., 1908—1910.
Копнин П. В. Диалектика как логика й теория позпания. М., 1973.
Копнім П. В. Диалектика. Логика. Наука. М., 1973.
Логика научного исследования. М., 1965.
Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.
Попович М. В. Микола Гоголь. К., 1989.
Сковорода Григорій. Повне зібрання творів у двох томах. К 1973
Україні: В 2 т. К., 1987. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. К., 1990.
Філософія: Навч. посібник / І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко  К.: Вікар, 1997.
Философия гуманизма. К., 1987.
Хвильовий Микола. Памфлети//Твори: В 2 т. К., 1991.
Человек й мир человека. К., 1977.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюн¬хен, 1983.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.  К., 1992
Юркевич П. Д. Философские произведения. М„ 1990.
Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. Харків, 1930