Зосталася в Києві по Ігорю його вдова Ольга з малим сином Святославом, і першим ділом вважала за свій обов'язок помститися за чоловіка і приборкати древлян. Помста була святим ділом у ті часи: «Хто не відомстить — за того Бог не відомстить», — каже старе слов'янське прислів'я, і чим тяжчою була помста, тим більше честі було месникові. Літописець Нестор так розповідає про цю помсту та початок князювання Ольги. Після вбивства Ігоря древлянські посли приїхали до Києва і запропонували Ользі піти заміж за їхнього князя Мала.

Княгиня веліла тих послів разом з човном, на якому припливли, скинути в глибоку яму, викопану за городом, і потім закопати живими. Розправившись таким чином зі сватами, Ольга звернулась до древлян з проханням прислати за нею найбільш знатних мужів: князівського роду, бояр, купців. Коли вони прибули до Києва, Ольга наказала витопити баню, яку потім запалила разом з послами. Такі були перші дві її помсти древлянам.

Третя помста за жорстокістю була найстрашнішою. Ольга сповістила древлян про своє бажання поплакати над труною чоловіка і вчинити тризну. Поблизу міста Іскоростеня наказала вона насипати величезний курган. Коли ж древляни повпивалися, Ольжині отроки посікли їх п'ять тисяч.

Наступного року княгиня зібрала військо, взяла з собою малолітнього сина Святослава, воєводу Свенельда й рушила у Древ-лянську землю, щоб остаточно «примучити», тобто приборкати древлян та обкласти їх тяжкою даниною. Битву було виграно, але древляни втекли й зачинились у своїх градах. Облога тривала цілий рік, доки Ольга не запропонувала древлянам відкупитися малою даниною: од двора по три голуби і по три горобці. Кожному з птахів Ольга звеліла прив'язати трут з вогнем і, коли смеркнеться, відпустити на волю.

Птахи полетіли у свої гнізда, і спалахнув Іскоростень з усіх боків одночасно. І побігли люди з міста, а воїни Ольги ловили та вбивали їх. Так узяла Ольга город хитрощами, старійшин його спалила, багато людей побила або віддала у рабство, а решту примусила платити тяжку данину. Підсумовуючи свою оповідь про розправу київської княгині над древлянами, літописець повідомляє: «І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини її ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Виш-город був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки». Встановлення Ольгою більш суворого порядку збирання данини, визначення її обсягів, строків і певних місць зберігання, регламентація податків і поклали, власне, початок існуванню Київської Русі як держави.

Внутрішні соціально-економічні й політичні зрушення, що відбувалися, обумовлювали й зовнішньополітичну активність київського княжого дому. Від середини X ст. Київська Русь стає на шлях більш широких і виразних міждержавних культурних зв'язків із сусідніми країнами. Важливим кроком на шляху входження Київської держави до європейської спільноти стало прийняття Ольгою християнства, яке у майбутньому підготувало хрещення усієї країни.
У 954—955 pp. княгиня відвідала столицю Візантійської імперії і була прийнята імператором Костянтином VII Багрянородним. Велика армада човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і воїнами — майже 1500 чоловік. Розкішно оздоблений човен княгині привернув увагу візантійців: посередині стояв намет з коштовної тканини, борти, весла прикрашала різьба, ніс лодії мав вигляд якоїсь химерної тварини (грифона чи дракона), шовкове вітрило було прикрашено князівською емблемою — золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці.

При зустрічі візантійський імператор, зачарований розумом Ольги, буцімто мовив: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». На що Ольга відповіла, що вона язичниця й висловила бажання прийняти християнську віру саме з рук імператора. «І охрестив її цесар з патріархом», — стверджує літописець. По тому Ольга ще раз була прийнята імператором, який цього разу запропонував стати його дружиною. Княгиня відмовила Костянтину, посилаючись нате, що він при хрещенні назвав її своєю дочкою, то хіба ж батько може одружитися зі своєю дочкою? Подивувавшись ще раз кмітливості цієї жінки, імператор сказав: «Переклюкала (тобто перехитрила) ти мене, еси Ольго!» І, обдарувавши княгиню, відпустив її на Русь.

У цій оповіді київського літописця тісно переплелися відго-лоси реальних подій з вигаданими. У науці прийнято вважати, що Ольга здійснила не одну, а дві подорожі до Константинополя. Перша з них припала на 954—955 pp., а друга — на 957р. її перший візит до столиці Візантійської імперії, мабуть, не увінчався дипломатичним тріумфом. Очевидно, візантійський імператор був недостатньо поступливий у питаннях про майбутній статус церковної організації на Русі та місця київського великокнязівського дому в системі візантійської ієрархії християнських держав.

Цим і була зумовлена підготовка церковно-політичної місії на захід, до двору германського імператора Отгона І. Ольга звернулася до нього з проханням прислати єпископа для хрещення Русі. Там у єпископи для «народу ругів», тобто Русі, був поставлений Либуцій із обителі св. Альбана на Майнці. Однак, не встигши вирушити в дорогу, його настигла раптова кончина. Наступником Либуція став Адельберт із монастиря св. Максиміана в Трирі. Та непривітно зустріли його на Русі, його місія не мала успіху. Очевидно, Константинополь, занепокоєний зближенням київської княгині з Отгоном І, завчасно потурбувався про врегулювання русько-візантійських взаємин, що й призвело до повторного, цього разу успішного для Києва, візиту княгині Ольги до Царгорода і її хрещення за греко-візантійським обрядом. Ольга вмовляла свого сина Святослава перейти до християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних дружинників, відмовився.

Ольга померла 11 липня 969 року. Перше місце її поховання не відоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її рештки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольгі — справжній витвір середньовічного мистецтва — зберігається нині у Софіївському соборі.
Ольгу не просто вшановували нащадки — її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домон-гольські часи. Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Новгородського) святою. Уже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софіївського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі.
У пам'яті народній Ольга зосталася взірцем шановної жінки, що свято виконує що їй належить: шанує пам'ять свого чоловіка, виховує дітей, пильнує їх спадщину, мудро править державою, об'їжджаючи її, роблячи порядок, і не хоче вийти вдруге заміж хоч би й за самого цісаря грецького.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Ірушевський М. Історія України-Руси — К-, 1992.

2. Історія України в особах (IX-XVI11 ст.). — К.> 1993.

3. «Повесть временных лет». — М. — Л., 1950.

4. Ричка В. Ольга Свята // Урядовий кур'єр. — 2005. — 22 лютого.