Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

667

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини,
Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаю
чих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережи
ти разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці
жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі висто
яти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ
вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема
безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод
иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы кудато в никуда» (ч. V),
«О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).
Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не
тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом.
Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те,
що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями
«нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх —
страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську
совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини.
Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:
А если когданибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…
Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона
мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі
вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.
Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета,
на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому
доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповіс
ти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок
А. Ахматова виконала.