Я – родом звідси, з тієї славної, всьому світові відомої країни. І хоча сьогодні мій народ, на жаль, загубив на тяжких дорогах тисячоліть багато чого цінного , чим володів і пишався у ті далекі славні тисячоліття, а серед них і розуміння єдності як головного, нічим не замінимого компонента – справжнього фундаменту міці й процвітання, однак на генетичному рівні це розуміння живе і чекає свого часу, щоб піднятися з глибин і повернутися до нас. Сьогодні це почуття скликає всіх свідомих українців на Майдан, а завтра ми всі відправимо свої серця на Велике Віче до Вічного Дуба – невмирущого символу єдності українського народу.І таких «Я» буде 48 мільйонів , і вони – Україна.

Чому ми сьогодні бідніші за інші європейські народи? Думаю, через їхнє нерозуміння корисності наших багатств для них особисто з одного боку і через нашу надмірну толерантність та миролюбність – з другого. М и щедро роздавали себе всьому світові; світ нас брав , а дякували – тільки одиниці. Але, мені здається, ми нарешті зрозуміли основне правило життя нації і почали знаходити себе по всьому світі і усвідомлювати себе як українців. Нарешті з’явилося тверде переконання :Україна – це я. І, на диво, в українців, що довгий час проживають за межами рідної землі, це усвідомлення є вищим, ніж в українців в Україні сущих. Може , через меншу зіпсутість, ніж у автохтонів, а може, через те, що в зарубіжжі наші земляки побачили ті зачатки суспільного життя, про яке ми мріяли, та через історичні перипетії так і не досягли.

Але і в нас не згасла «зоря ясна», що завжди кликала до самоутвердження серед інших народів як рівних серед рівних. «Україна – це я!» - сміливо заявив Григорій Сковорода. Не затримався довго зі своїм кличем до українців і творець безсмертної «Енеїди» І.П.Котляревський, і кожен його козак навіть на далеких світах не боявся заявити : «Де я – там і Україна моя!»Ще не згасла життєва зірка Котляревського, як великий Кобзар кинув клич : «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну!» А з Західної Україні вже поставала велична постать українського Мойсея – Івана Франка; на Волині розквітала дивна квітка з символічною назвою Леся Українка ; у Карпатах розправляла свої дужі крила Гірська Орлиця – Ольга Кобилянська. І всі вони напрочуд чесно і гарно писали про мене такою багатою і милозвучною українською мовою.
Великі люди – це як вершини гір, на яких можна врятуватися, коли повінь нещасть затоплює долини. Вершини патріотизму – щоб я, і ти, і ви бачили, куди потрібно йти, щоб спершу просто вижити, а потім зажити щасливим, гідним людини життям.

У великому новелістові Стефаникові умістилися всі болі його знедолених краян – я хочу вмістити у собі сповнення всіх кращих надій і сподівань мого великого і славного народу. Я не розумію тих моїх земляків, які, живучи за рахунок своїх ближніх, можуть спокійно дивитися на те, як ті часто просто бідують на тлі їхніх нелюдських розкошів. І не тому, що ця більшість «не вміє жити» , а тому, що ці люди не дозволяють собі впасти в обійми Момони, бо душа для них важить набагато більше, ніж «крута» машина чи маєток за кількасот мільйонів доларів. Я не маю ніякої машини, живу в звичайній сучасній українській хаті, але я маю люблячу сім’ю і чудовий народ, і тому я не почуваюся самотньою, як «нові українці».
Великий Учитель промовив пророчі слова: «Разом дійдемо». Я хочу бути саме з тими, хто разом – спільно, рука об руку, плече до плеча,- творити нову Україну. Бо хто, як не я? Бо хто, як не ми? Бо хто замість нас?
Я не посоромлюся сказати: Україна – моя любов. Тільки сліпий не може побачити, яка моя Батьківщина прекрасна, як вона про мене дбає – і як вона сподівається на взаємність! Бо Україна – це я, а я – це Україна.
Знаю: багато чудових слів можна сказати про свій рідний край, про його добрих і працьовитих людей, але знаю й інше: Україна жде тепла мого серця, творчості моїх рук, переконливості моїх слів. ! моя відповідь буде швидка: серце палає любов’ю і відданістю, руки просять роботи, уста – закличний вічевий ріг, що кличе до спільного поступу уперед, у краще майбутнє – «Не ридать, а здобувать кращу долю в боротьбі хоч синам , як не собі!» Та й змінилися часи з днів Франка – і вже завтра можна побачити плоди своєї праці, якщо вона буде чесною і самовідданою.
Чуєте, браття, жниво готове, тож лаштуймо свої серпи: Україна чекає перемін на краще!А Україна – це ж ми!