„Правові засади державного боргу”

Суми 2008
План

Вступ

1. Поняття державного боргу та його види.
2. Правове регулювання державного боргу в Україні.
3. Розв”язання боргової проблеми в Україні.

Висновок
Список використаної ілтератури

Вступ

Борг є важливим елементом кругообігу “доходи-витрати”. Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарства не схильні до запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, аби поглинути зростаючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла від стану повної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути використані державою шляхом приросту державного боргу.
Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.
Багато років економіка країн — колишніх республік СРСР обходилась без цілого ряду фінансових категорій, які, як здавалось, не властиві соціалістичній ідеї. До таких належало і поняття «державного боргу». Сьогодні державний борг — це така ж економічна категорія як податки, грошовий обіг і відіграє не менш важливу роль в створенні збалансованих фінансів, стабілізації грошового обігу та вимагає чіткої законодавчої і нормативно-правової регламентації. В умовах кризи національної економіки, що супроводжується перманентним дефіцитом державного бюджету, неспроможністю держави належним чином утримувати і сприяти розвитку різних галузей господарства, науки, культури тощо, привабливою є можливість держави позичити кошти та розпоряджатися ними. Проте, неминучим наслідком операцій з державного кредиту є державний борг. Ця проблема визначається як глобальна, і оскільки вона є наслідком, показником ефективності всіх здійснених операцій, то очевидними стають роль і значення досліджень в сфері державного кредиту. Адже саме від досконалості і раціональності застосування названого інституту залежить складність розрахунків держави зі своїми кредиторами у майбутньому. Загалом, наведене обумовлює необхідність теоретичного вивчення, визначення особливостей правового регулювання відносин в сфері державного кредиту, аналізу практичних форм його реалізації, а також визначення тих фундаментальних положень, що знайдуть відображення в нових законодавчих актах. Проблеми тут глобальні та складно переплетені, і не завжди їх оцінка є однозначною.

1. Державний борг та його види

Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.
Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:
• збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;
• циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;

• скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;

• вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади.

Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП, і на його величину впливає інфляція. Більш змістовними є відносні показники заборгованості, а саме:

o відношення боргу до ВВП;

o відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу (“борг / ВВП”) залежить від таких факторів, як рівень реальної процентної ставки, якою визначається розмір виплат по боргу, темп зростання реального ВВП та обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП зменшуватиметься, а частка первинного бюджетного надлишку відносно ВВП збільшуватиметься.
Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові.
Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб’єктивні фактори пов’язані з ситуативними прорахунками у тактиці впровадження реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо розвитку фінансового ринку. До того ж мають місце спроби вирішення поточних проблем “у пожежному порядку”.
Логіка конкретних макроекономічних і фінансових рішень може бути продиктована як політичним міркуваннями, так і вибором на користь суспільного добробуту. В будь-якому випадку борговими перспективами визначається фінансове здоров’я країни.

Незбалансованість державного бюджету України, дефіцитність торговельного балансу, прийняття державою боргів підприємств і невиважена політика державного запозичення вкрай загострили проблему державного боргу. Станом на 1 квітня 2000 р., державний борг України, що відображається у звітності Міністерства фінансів України, становив 74,48 млрд. грн., у тому числі внутрішній – 15,06 млрд. і зовнішній – 59,42 млрд.
У нинішньому році значні розміри державного боргу України і висока вартість його обслуговування наблизили нашу державу до межі боргової кризи: річні платежі в рахунок погашення і обслуговування державного боргу мали становити 23 млрд. грн. (у тому числі з державного бюджету – 18,1 млрд. грн., що дорівнювало 76,8% його планових доходів). Реструктуризація зовнішньої заборгованості держави комерційним кредиторам, проведена у березні-квітні 2000 р., дозволила зменшити її боргові зобов’язання з 18,1 млрд. до 13,5 млрд. грн.., проте не забезпечила розв’язання проблеми обслуговування державного боргу України в середньостроковій перспективі. У 2001-2006 рр. наша країна лише за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати 1,7-2,1 млрд. дол.
Поняття державного боргу, відносини, що складають його, у своїй динаміці органічно пов’язані з рядом фінансових та фінансово-правових інститутів і категорій: бюджет, бюджетний процес, бюджетна політика, бюджетний дефіцит, інфляція тощо. Можна стверджувати, що одне явище породжує інше і навпаки. В економічній літературі Заходу побутує одностайна думка, що загрозу економіці становить не стільки державний борг, особливо якщо він не відхиляється за своїми параметрами від узагальнюючих об’ємних макроекономічних показників, а зростання суми виплат процентів за державними позиками, особливо якщо вони прострочені. Адже виплати процентів за позиками посідають чільне місце серед витрат державного бюджету. Саме тому аналіз структури державного боргу та способи управління ним визначаються сьогодні як особливо актуальні.
Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобов’язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інші позики та зобов’язання. Сюди входить також заборгованість, утворена в результаті компенсації гарантованих заощаджень громадян чи інших державних боргових сертифікатів Радянського Союзу, розміщених свого часу серед населення тощо. В Україні виник специфічний державний борг перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій, стипендій, інші соціальні програми та виплати.

Згідно із Законом України "Про Державний внутрішній борг", Законом України "Про структуру Державного внутрішнього боргу України за станом на 1.01.1996 рік і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки", Постановою Верховної Ради України "Про структуру бюджетної класифікації" державний внутрішній борг має свою структуру та існують фінансові механізми для залучення державою додаткових фінансових ресурсів. Характер і умови таких зобов’язань у кожному конкретному випадку визначаються Урядом України за погодженням із Національним банком України.
За умов кризи рефінансування заборгованості держави виконання нею своїх зобов’язань у рамках нинішнього курсу економічної політики вимагатиме направлення податкових надходжень до бюджету на боргові виплати, що означатиме кардинальне скорочення бюджетних видатків на соціально-економічний розвиток. Розв’язання боргової проблеми лише за рахунок видатків бюджету призведе до остаточного руйнування сфер науки, освіти та охорони здоров’я, а також розширить масштаби зубожіння населення.
Крім істотного обмеження бюджетних видатків, Уряд намагається покрити нестачу фінансування перенесенням строків сплати за існуючими борговими зобов’язаннями держави. У квітні 2000 р. завершено переговори з комерційними кредиторами щодо конверсії зовнішніх облігаційних позик України у нові боргові цінні папери з строком погашення до 2007 р., а також щоквартальною сплатою доходу в розмірі 10 і 11% річних. Однак реструктуризація боргу держави на умовах перенесення строків сплати за її борговими зобов’язаннями не знімає гостроти проблеми обслуговування державного боргу. Адже в такий спосіб досягається лише тимчасове полегшення, оскільки при цьому його загальна сума не зменшується, а борговий тягар навіть посилюється – за рахунок процентних виплат, нараховуваних на відстрочену суму.

Отже, окреслені заходи не забезпечать розв’язання проблеми державного боргу України: вони тільки сприятимуть поглибленню депресивних тенденцій у вітчизняній економіці – внаслідок послаблення стимулюючого впливу державних видатків на економічний розвиток держави і збільшення боргового навантаження на її платіжний баланс.

2. Правове регулювання державного боргу України

В індустріально розвинутих країнах порівняно незначна частка сукупного державного боргу відноситься на зовнішній борг, переважна частина державного боргу припадає на вітчизняних інвесторів.
Так, державний внутрішній борг України в своїй структурі відображає заборгованість Уряду України і має таку структуру:

1. Заборгованість перед юридичними особами:
- сума заборгованості за внутрішніми позиками.

2. Заборгованість перед банківськими установами:
– Заборгованість перед Національним банком України;
– За позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету поточного року;
– За позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету минулих років;
– За іншими позиками та зобов’язаннями;
– За компенсаційними виплатами населенню в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху;
– За залишками вкладів населення, централізованими колишнім Ощадним банком СРСР, та компенсаціями за ними;
– Заборгованість перед іншими банками.

3. Заборгованість сільськогосподарських підприємств за довгостроковими та короткостроковими позиками, віднесена на державний борг.

4. За сумами, спрямованими на індексацію оборотних коштів державних підприємств і організацій.

5. Iнша внутрішня заборгованість.

6. Заборгованість перед фізичними особами за цінними паперами та компенсаціями за ними.

Необхідно зазначити, що структура державного боргу згідно із Законом "Про державний внутрішній борг" повинна визначатися щорічно Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік. Проте сьогодні державний борг України не розраховується централізовано, як це, зрештою, є законодавчо закріплено, і немає даних про спроби об’єднання зусиль різних державних інститутів, спрямованих на зведення всієї інформації про структуру та загальну суму державного боргу. Станом на 31 липня 2002 р. прямий державний борг України складав 11,8 млрд. грн. (84,6% від загальної суми боргу). За шість місяців 2002 р. сума погашення державного боргу складала 483 880 тис. дол. США, а обслуговування – 266 860 92 тис. дол. США. Зрозуміло, що проблема обслуговування державного боргу є надзвичайно актуальною, адже йдеться про державні (бюджетні) видатки.

У процесі управління боргом необхідне дотримання оптимальної структури боргу з точки зору його сумарного обсягу та строків погашення. При виникненні труднощів у держави-позичальника в процесі обслуговування боргу чи неможливості його погашення держава може або відмовитись від виконання своїх зобов’язань, або спільно із кредиторами шукати варіанти врегулювання боргової кризи. В 1917 р. більшовики відмовилися від виконання боргових зобов’язань. Фактично це визнання державою своєї неплатоспроможності. Зрозуміло, що таке рішення призводить до ізоляції країни-боржника на міжнародному фінансовому ринку, спричиняє загострення економічної, грошової, соціальної кризи в середині держави. Світовий досвід доводить, що відмова від виконання боргових зобов’язань лягає плямою на фінансову репутацію позичальника. Наприкінці ХХ ст. Туреччині та Угорщині міжнародні фінансові організації пропонували списати борг, але вони відмовлялись і продовжували виконувати свої боргові зобов’язання. Тобто питання полягає не в тому, як не віддати борг, а як саме його віддати. При цьому це не лише економічна проблема, але однаковою мірою вона є соціальною і політичною. Відтак очевидно, що варіант урегулювання боргу із позичальниками є найбільш оптимальним.
Одним із таких способів є реструктуризація боргових зобов’язань. Реструктуризація боргу має на меті мінімізацію втрат кредиторів та розширення економічного розвитку країни позичальника. Всі боргові зобов’язання поділяють на дві групи: зобов’язання пріоритетного обслуговування і зобов’язання, що підлягають урегулюванню. Реструктуризація передбачає такі зміни параметрів боргу, які повинні забезпечити можливість виконання зобов’язань за рахунок зменшення тягаря боргу та підвищення жорсткості зобов’язань. Як правило, параметри реструктуризації є індивідуальними, але світовий досвід протягом останніх 10-12 років визначив ряд спільних особливостей чи закономірностей. Так, скорочення тягаря старого боргу може бути досягнуто за рахунок списання частини боргу або за рахунок зменшення розмірів процентних платежів.

Згідно з чинним законодавством України надходження від внутрішніх позик належать до доходів державного бюджету України. Однак, лише умовно їх можна віднести до прибутків держави, оскільки державний кредит виступає як додаткове джерело ресурсів бюджету тільки на визначений термін. Крім цього, позичені кошти держава зобов'язується повернути і сплатити певний вид винагороди за користування ними. Іншими словами, вони виступають лише як тимчасові ресурси держави і підлягають поверненню.
Сьогодні державний борг України швидко зростає, а його обслуговування стає окремою вагомою статтею бюджетних витрат. Зокрема, це передбачено Законом «Про Державний бюджет України на 1998 рік».
Виникнення державного боргу є, зокрема, результатом фінансування дефіциту державного бюджету, який у свою чергу відображає перевищення бюджетних видатків над доходами.
Статистика державного боргу України демонструє швидкі темпи його зростання. Станом на 1 жовтня 1998 р. він становив 14,9 млрд. доларів. З них 73,4 відсотка складають зовнішній і 26,6 відсотка внутрішній борг. А названим вище Законом загальна сума державного боргу України передбачалась в сумі 22,81 млрд. грн.; цей показник виявився нереальним. Обслуговування і погашення його, без сумніву, буде найвагомішою статтею витрат державних бюджетів на майбутні роки.
Залежно від джерела надходження коштів державний борг може бути внутрішнім і зовнішнім.
Єдиною формою внутрішнього боргу повинна бути емісія державних цінних паперів. Найбільш поширеним їх видом є облігації внутрішньої державної позики, що являються основним інструментом на фінансовому ринку і їх ліквідність повинна підтримуватися як законодавчими рішеннями, так і конкретними діями уряду по розміщенню і обслуговуванню державного боргу.
Протягом 1998 р. первинна кредитна емісія в Україні складала 1995 млн. грн., з яких 60 відсотків було скеровано на операції з облігаціями внутрішньої державної позики. Це свідчить, що інфраструктура ринку цінних паперів в Україні досить розвинута і уряд реально розраховує на одержання додаткових фінансових ресурсів. Хоча, разом з тим, необхідно зазначити, що інтерес і попит на такі цінні папери у інвесторів на фондовому ринку був виправданий високими процентними ставками за облігаціями (особливо для нерезидентів). Та, як вже зазначалось, операції в сфері державного кредиту не допускають однобічності вирішення питання, і в цій ситуації не можна користуватись виключно попитом та можливістю швидкого залучення кредитних ресурсів. Необхідно оцінювати можливості погашення і повернення боргу в майбутньому. Серед останніх заходів стала конверсія облігацій внутрішньої позики, що погашатимуться тепер в 2001—2004 pp. Необхідно зазначити, що конверсія боргових зобов'язань нерезидентам у світовій практиці проводилась вперше і за аналізами експертів пройшла успішно, оскільки зрив виплат за облігаціями позики в зазначені строки обійшовся б уряду значно дорожче.
Значну частину державного боргу України складають зовнішні позичання уряду, які можуть бути отримані через міжнародні торгово-економічні зв'язки, іноземні інвестиції, міжнародну технічну допомогу, зарубіжні кредити, в тому числі надані під гарантії уряду. Крім цього, в результаті участі на ринку державних цінних паперів нерезидентів внутрішній державний борг до певної міри трансформується у зовнішній.
Загальний обсяг коштів за підписаними угодами складає 2,588 млрд. доларів США, з них 1,491 млрд. доларів фактично отримано.
Проблема залучення іноземних кредитів для фінансового підживлення економічних реформ в Україні має два аспекти. Один пов'язаний з особливостями нашої внутрішньої фінансово-кредитної системи, другий — із загрозою зростання зовнішнього боргу та узалежнення нашої економіки від країн і організацій-донорів. Коли йдеться про ефективність використання іноземних кредитів, на перше місце слід ставити питання вчасного повернення боргу та неперенесення боргу підприємств-позичальників на державний бюджет, оскільки система державно-кредитних відносин включає також умовний державний кредит, коли держава виступає в ролі гаранта за кредитами, що надаються іноземними державами. Так, запобігаючи зростанню державного боргу, уряд вивільняє кошти, призначені для соціальної сфери, виплати заробітної плати бюджетникам, підтримання вітчизняної науки і культури, зміцнення обороноздатності країни, за рахунок чого зростає внутрішній державний борг. За період з 1992 р. до 1 листопада 1998 р. в рамках експортних кредитних ліній суб'єктами господарської діяльності України під державні гарантії використано іноземних експортних кредитів на суму близько 2,380 млрд. доларів США. За цей період в рахунок погашення та обслуговування іноземних експортних кредитів було сплачено лише 1,612 млрд. доларів. І, безумовно, в цій ситуації особливого значення набуває питання втрат державного бюджету на виконання гарантійних зобов'язань. Станом на 1 листопада 1998 р. залишок заборгованості за основною сумою боргу за такими кредитами становить 1,084 млрд. доларів США, а заборгованість підприємств-позичальників перед державним бюджетом, що виникла в результаті виконання гарантійних і кредитних зобов'язань уряду, — 671,9 млн. доларів.
Разом з тим, не можна говорити про відсутність механізму одержання, використання, забезпечення іноземних кредитів тощо. Сьогодні чинними є ряд постанов Кабінету Міністрів, якими визначаються пріоритетні напрями їх використання; порядок конкурсного відбору організацій-отримувачів кредитів для реалізації інвестиційних проектів, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями; порядок відшкодування збитків державного бюджету, які виникли внаслідок настання гарантійних випадків за іноземними кредитами, одержаними юридичними особами України під гарантії уряду. Проте, на сьогодні очевидною є недієвість механізму відповідальності, зокрема певних посадових осіб, відповідальних за повернення одержаних кредитів. З іншого боку, законодавче регулювання цих проблем сприятиме підвищенню контролю з боку державних органів і неперенесення заборгованості на державний бюджет.
Аналізуючи таким чином проблеми державного боргу в цілому, можна визначити ряд ключових моментів, які потребують докладного правового регулювання. З теоретичної точки зору, їх можна трактувати як елементи (стадії) утворення та обслуговування державного боргу країни. Це:
— проблема залучення та питання доцільності залучення кредитних ресурсів;
— процедура одержання кредитів і надання відповідних гарантій по їх погашенню. При наданні кредитів під гарантії уряду визначення критеріїв відбору проектів, що фінансуватимуться під гарантії або інші зобов'язання уряду;
— проблема ефективності використання залучених коштів, а відтак якості фінансового менеджменту, вміння керівників та відповідальних осіб раціонально розпоряджатися одержаними коштами і відпрацьовувати такі фінансові схеми, за яких прибутковість виробництв, налагоджених за допомогою іноземних кредитів, знімала б питання ефективності використання кредитів;
— проблема обслуговування і погашення державного боргу.
Кожна з цих стадій вимагає визначення у відповідному законодавчому акті основних понять та принципів, проте центральною ланкою, яка обумовлює успіх всіх інших, є проблема використання кредитних ресурсів.
У цілому чинне законодавство визначає такі основні напрями використання позичкових коштів: покриття дефіциту бюджету та погашення раніше випущених позик. Проте, необхідно звернути увагу, що сьогодні такі напрями використання позичкових коштів є невиправданими і вимагають чіткішого окреслення. Необхідно на законодавчому рівні закріпити пріоритетні напрями їх використання. Насамперед повинні бути галузі виробничої сфери з тим, щоб вкладений позичковий капітал забезпечував погашення кредиту за рахунок вартості новоство-реної продукції. Не можна, наприклад, використовувати кошти, залучені через державний кредит, на забезпечення соціальних потреб населення. Ці витрати повинні передбачатись у бюджеті з власних доходів, і держава твердо повинна на них розраховувати (виняток можуть складати спеціальні програми по фінансуванню окремих заходів на засадах відплатності в сфері охорони здоров'я, науки тощо). Більше того, при реалізації будь-якого виду чи форми державного кредиту, особливо нині, повинен бути визначений принцип цільового використання позичених коштів. Без визначення пріоритетних напрямів, механізму використання тощо утворюється нічим не забезпечена (крім коштів державного бюджету) «боргова піраміда», і державні позики не виконують своїх функцій.
Отже, законодавче визначення пріоритетних напрямів використання державних кредитів — запорука ефективності обслуговування і погашення державного боргу країни.
Аналізуючи проблеми неповернень іноземних кредитів, гарантованих урядом, неможливість проведення розрахунків за облігаціями внутрішньої державної позики, очевидною стає проблема правового регулювання державного боргу, а вірніше — його відсутності. Сьогодні в Україні реально склалась ситуація, коли відносини в сфері такого боргу видозмінюються і розвиваються динамічніше, ніж це передбачається законодавчими актами, що для фінансових правовідносин є парадоксальним явищем. В свій час С.Ципкін зауважував, що роль держави, зокрема, полягає в тому, щоб забезпечити відповідність правових форм економічним відносинам, в своєчасному оновленні і зміні законодавства1. Однак, при цьому аналіз фінансово-правових відносин може бути достовірним і обгрунтованим лише за умови вивчення економічних відносин з акумуляції певних грошових коштів та врахуванні правотворчої діяльності держави в галузі фінансів. Сьогодні лише може йтися про зародження законодавства, що регулює відносини в сфері державного боргу, бо на даний момент воно вимагає більшої деталізації, а саме — в єдиному законодавчому акті, що був би присвячений проблемі державного боргу України. Тому, попри все, ця проблема залишається актуальною. Розвиток ринкових відносин вимагає краще відрегульованої і чіткої правової інфраструктури, ніж є сьогодні. Як правило, дії професійних учасників фондового ринку, емісія і обіг державних цінних паперів регулюються не стільки законами, скільки підзаконними актами (указами Президента, постановами Уряду), а також нормативними актами тих державних органів, яким доручено виконувати певні функції по регулюванню даного виду відносин. Відсутність повноцінного законодавства не тільки вносить термінологічну плутанину, але, що найнебезпечніше, сприяє утворенню не регульованого державного боргу і не дозволяє з впевненістю здійснювати ряд професійних дій на фінансовому ринку.
Сьогодні можна також говорити про злободенність проблеми правового регулювання державного боргу України, яка, по суті, стоїть поряд з проблемами затвердження проекту державного бюджету України. Питання обслуговування державного боргу не можна розглядати окремо від бюджетного процесу в цілому. Адже проблеми погашення названого боргу позначаються на виконанні бюджету поточного року, а також відбиватимуться на виконанні бюджетів майбутніх років.
Отож, зрозуміло, існує гостра потреба мати професійно написаний закон, що визначатиме у всіх подробицях принципи утворення та погашення державного боргу; процедури випуску, розміщення, обігу державних цінних паперів в Україні і отримання доходу від операцій з ними; залучення іноземних кредитів та механізм їх використання і погашення.
Основні положення, шо потребують законодавчого регулювання у відносинах в сфері утворення, управління та обслуговування державного боргу України, наступні:
1. Чітке визначення основних термінів, зокрема: поняття державного боргу України; видів державного боргу; форми внутрішнього боргу — емісія державних цінних паперів; форми зовнішнього державного боргу — міжурядові кредити; кредити, надані міжнародними фінансовими інституціями; кредити, надані під гарантії Уряду України тощо. Механізм реалізації кожної з передбачених законом форм державного боргу повинен одержати чітку регламентацію (механізм та процедуру залучення кредитних ресурсів, визначити правові засади випуску та обігу цінних паперів; залучення кредитних ресурсів з інших джерел; критерії відбору проектів, що фінансуються за рахунок іноземних кредитів і гарантуються урядом, способи їх забезпечення, відповідальність за порушення умов погашення позик, умови віднесення державних гарантій до державного боргу, порядок використання позичених коштів згідно з визначеними напрямами тощо).
2. Принципи формування, управління та обслуговування державного боргу України.
3. Показники ліквідності державного боргу України у співвідношенні до ВВП (показники критичного стану), а також положення про обов'язкове визначення Верховною Радою України верхньої межі державного боргу при затвердженні проекту бюджету на наступний рік. Таким чином, законодавці розглядають і затверджують можливості уряду по обслуговуванню певного обсягу запозичень.
4. Повноваження уряду по управлінню та обслуговуванню державного боргу.
5. Порядок визначення агента по розміщенню і обслуговуванню державних цінних паперів.
6. Гарантії чіткого обслуговування державного боргу: сплати відсотків; погашення тощо. В цьому зв'язку вважається за доцільне залишити за урядом право визначення агента по розміщенню і обслуговуванню державних цінних паперів, але, разом з тим, забезпечити пріоритет Національному банку України. Контроль за станом державного боргу України повинен здійснюватися Верховною Радою.
7. Повноваження Міністерства фінансів та Національного банку України у відносинах в сфері державного боргу.
8. Визначення пріоритетних напрямів використання кредитних ресурсів.
9. Законодавче закріплення обов'язку щорічного затвердження структури державного боргу України.
Хочеться наголосити на неприпустимості порушення принципів утворення та обслуговування державного боргу, однобічності вирішення цієї проблеми, а також необхідності виваженої політики реалізації відносин у сфері державного кредиту за умов соціально-політичної нестабільності в державі.

3. Розв’язання боргової проблеми в Україні

Розв’язання боргової проблеми сприятиме також припинення обслуговування ОВДП, придбаних Національним банком.
Зменшення державного боргу та вирішення проблеми його обслуговування вимагають також досягнення первинного профіциту бюджету на рівні 3,6% ВВП у нинішньому році, з можливістю його поступового зниження до 2,6% ВВП у 2005 році.
Первинний профіцит бюджету на рівні 3,6% ВВП, досягнення якого пропонується для послаблення гостроти боргових проблем, є на 0,4% ВВП нижчим від показника первинного профіциту, закладеного в бюджеті на 2000 р., тобто передбачає проведення м’якшої бюджетної політики. Проте, якщо в бюджеті передбачається використати перевищення доходів над безпроцентними видатками на обслуговування внутрішнього і зовнішнього державних боргів, то за пропонованим варіантом ці кошти повинні направлятися на обслуговування зовнішнього боргу, обслуговування внутрішнього боргу виключно комерційними кредиторами, а також погашення зовнішнього боргу.
З метою зменшення обсягів імпорту необхідно посилити тарифне регулювання некритичного імпорту і терміново розпочати реалізацію програми енергозбереження. На сьогодні середня ставка імпортного мита на товари, що ввозяться до України, становить 6%. У міжнародних масштабах це надзвичайно низький показник. Для економії валютних коштів і стимулювання розвитку вітчизняного виробництва доцільно переглянути ставки ввізного мита на товари, вироблювані в Україні.
Поряд з створенням загальноекономічного середовища, сприятливого для інвестування, з метою припинення втечі капіталів за кордон необхідно виробити механізми, які б дозволяли перекрити відплив капіталів з країни такими каналами: переведення валюти за кордон у рахунок оплати фіктивних імпортних контрактів; неповернення до країни експортної валютної виручки; заниження контрактних цін при експорті та їх завищення при імпорті тощо. За експертними оцінками, в Україні надто ліберальний режим зовнішньоекономічної діяльності та повна конвертованість гривні за поточними операціями дозволяють нелегальними шляхами щороку вивозити за кордон 3-5 млрд. дол.
Крім проблем мобілізації ресурсів для обслуговування державного боргу, сьогодні в Україні гостро постає проблема відвернення зростання бюджетних видатків на обслуговування зовнішнього боргу внаслідок знецінення національної валюти. Девальвація збільшує частку доходів держави, виплачувану іноземцям у вигляді основної суми і процентів за державним боргом. Одним з механізмів стримування наростання боргових виплат є посилення валютного регулювання. При такому регулюванні треба виходити з того, що в Україні попит на іноземну валюту великою мірою визначається намаганням населення зберегти вартість своїх заощаджень, заможних фізичних осіб – перевести капітали за кордон, а комерційних банків – заробити на падінні курсу гривні. З огляду на це, необхідно обмежити можливості банків щодо здійснення операцій за власний рахунок (тобто заборонити їм підтримувати відкриту валютну позицію). Підстави для купівлі іноземної валюти доцільно обмежити виключно потребами проведення поточних операцій із зарубіжними партнерами. Слід також створити перешкоди для нелегального вивезення з України іноземної валюти.
Щоб послабити борговий тиск на бюджет і платіжний баланс, а також створити умови для економічного зростання, Україна повинна добиватися укладання з кредиторами угод про реструктуризацію боргу на умовах зменшення боргових виплат і обміну боргових зобов’язань держави на майнові активи. При цьому доцільно враховувати багатий світовий досвід щодо врегулювання зовнішньої заборгованості.

Сьогодні Україна має законні підстави добиватися залучення схем реструктуризації, в рамках яких відбувається часткове зменшення розміру державного боргу та процентних виплат. Досягнення поступок з боку кредиторів вимагає вироблення чіткої переговорної позиції. Необхідно акцентувати увагу на тому, що Україна не зможе виконувати свої платіжні зобов’язання, якщо її економіка продовжуватиме занепадати під тиском значних боргових виплат. Не варто також виключати і можливість дефолту, оголошення якого суперечить інтересам кредиторів, отже – вони самі намагатимуться не допустити його.

Спираючись на міжнародний договір і відстоюючи власні національні інтереси, Україна повинна також залучити механізми активного управління зовнішнім боргом, започаткувавши обмін боргових зобов’язань держави на акції підприємств, які перебувають у державній власності, погашення боргів товарними поставками, викуп державних облігацій на вторинному ринку за гроші.
Для врегулювання боргових проблем країн, переобтяжених зовнішнім боргом, світовою практикою напрацьовано багато схем, які передбачають зменшення боргового тягаря: до вартості боргових зобов’язань застосовуються спеціальні знижки, що враховують котирування цінних паперів на вторинному ринку. Такий підхід дає переваги для обох сторін: держава-боржниця викуповує свій борг із знижкою, а кредитор одержує матеріальні або фінансові активи, вартість яких перевищує ринкову вартість боргових зобов’язань.

Одним з методів зниження боргового навантаження є викуп боргових зобов’язань держави на вторинному ринку, з дисконтом за іноземну валюту. Для цього можуть використовуватися як офіційні валютні резерви країни, так і кредити міжнародних фінансових організацій.

Висновок

Підводячи підсумок всій цій інформації,можна сказати,що Борг є важливим елементом кругообігу “доходи-витрати”. Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарства не схильні до запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, аби поглинути зростаючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла від стану повної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути використані державою шляхом приросту державного боргу.
Державний борг поділяється на 2 види:

 внутрішній;
 зовнішній.

Проте, неминучим наслідком операцій з державного кредиту є державний борг. Ця проблема визначається як глобальна, і оскільки вона є наслідком, показником ефективності всіх здійснених операцій, то очевидними стають роль і значення досліджень в сфері державного кредиту. Адже саме від досконалості і раціональності застосування названого інституту залежить складність розрахунків держави зі своїми кредиторами у майбутньому. Загалом, наведене обумовлює необхідність теоретичного вивчення, визначення особливостей правового регулювання відносин в сфері державного кредиту, аналізу практичних форм його реалізації, а також визначення тих фундаментальних положень, що знайдуть відображення в нових законодавчих актах. Проблеми тут глобальні та складно переплетені, і не завжди їх оцінка є однозначною.

Література:

1. Конституція (Основний Закон) України // Відомості Верховної Ради України. — 1996.
- № ЗО. - Ст. 249.
2. Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»